Минулого тижня волонтери районного штабу національного спротиву Володимир Голоднюк, Володимир Балдюк та Руслан Телев’як разом із головою райдержадміністрації Юрієм Горайським побували на передовій та відвезли нашим бійцям сотні життєво необхідних «дрібниць». Повернулися звідти, зробивши низку висновків, які визначатимуть подальшу концепцію надання допомоги військовим, зарядились незламним бойовим духом українських воїнів, який не дасть тут – у тилу зневіритися і опустити руки, привезли подарунок землякам – синьо-жовте, посічене осколками та просякнуте димом знамено з 31-го блокпосту та червоно-чорний прапор батальйону «Айдар». Також бійці просили передати величезне «дякую» усім, хто підтримує українську армію, та переказували, що у жодному випадку не здадуть позицій ворогу. Позашляховик, яким збаражани відвозили допомогу, залишився служити айдарівцям.
– Ми розпочали свій маршрут по лінії фронту з Попасної, де стоять наші збаразькі правоохоронці, а далі були Дебальцево, дорога на Бахмутівку і 31-й блокпост, де тримає оборону наш земляк зі Старого Вишнівця, афганець Сергій Маслюк, Трьохізбенка, Щастя. Загалом проїхали 2 тисячі 700 кілометрів, – розповідає Юрій Горайський. – Там усюди я побачив, як кажуть, правильних людей. Там немає псевдопатріотів. На власні очі ми побачили, що бійцям потрібно. Вони просять зимове взуття, яке дуже швидко нищиться, нічні приціли, тепловізори, акумулятори, ланцюги, автомобілі і колеса для них. До речі, ми вже готуємо УАЗ для відправки на 31-й блокпост. Є потреба у генераторах, рідині для запуску двигунів, ліхтариках. Продуктів харчування і теплого одягу наразі у них достатньо.
Перегляньте також:
- Тернопільводоканал попереджає про відключення води
- Сьогодні минає десята річниця загибелі волонтера і бійця Віктора Гурняка з Тернопільщини
Зустріч із нашими хлопцями була дуже емоційною – зі сльозами на очах. Усі були надзвичайно раді побачити нас на передовій. Бійці просили щиро подякувати усім землякам за допомогу. Їм важливо, що про них знають, їх пам’ятають. Це найбільше, що додає їм сили, піднімає моральний дух.
Тому ми всі маємо бути єдині в прагненні допомагати нашим бійцям, а не займатися в районі і місті популізмом, чварами та з’ясуванням стосунків, забути про образи і амбіції. Всі мають розуміти – міцний народний тил – запорука успіху українських військових на східних рубежах нашої країни.
А бійці, з якими ми спілкувалися, усі як один обіцяли, що не здадуться за жодних обставин, навіть, якщо їм накажуть це зробити.
Багата Україна на героїв, але, на жаль, бідна на тямущих командирів – такий висновок із поїздки зробив Володимир Балдюк. Наші військові вразили його своєю силою характеру, духу, відданістю державі. Особливо він захоплюється старовишнівчанином, афганцем, командиром взводу 4 батальйону 24-ї механізованої бригади Сергієм Маслюком. Чоловік із бойовими побратимами несуть службу біля 31-го блокпосту. – Я був вражений тим, як Сергій організував побут солдатів, – каже Володимир Балдюк, – уявіть собі, він зумів серед поля під землею навіть баню облаштувати. Хлопці мають де помитися, попрати. Вони одягнені, ситі. Кожен чітко знає свій фронт роботи. Більше того, навіть комбат радиться із Сергієм з тих чи інших питань. Бійці поважають свого командира взводу і готові з ним іти у вогонь і воду. Був момент, коли Сергій разом із 16-ма солдатами добу тримали оборону 31-го блокпосту під натиском ворога. І всі залишилися живими. Я вважаю, що Сергій – справжній герой про якого в районі має знати кожен житель.
Скажу, що я не сподівався побачити такої самопожертви, патріотичного піднесення, відданості державі. Хоча дотепер командири підрозділів змушені всіма правдами і неправдами вишукувати шляхи, щоб організувати життєзабезпечення солдатів, дати їм зброю та техніку. І тямущих офіцерів на фронті, на жаль, мало. Зайшовши чотири кілометри в село поблизу того ж 31-го блокпосту, комбат не може організувати елементарних речей – облаштувати бокс для ремонту техніки, навіть скласти графік чергування бійців.
У Дебальцево мене вразив донеччанин Анатолій. Чоловік був поранений на Майдані і втратив частину кістки плеча лівої руки, яку медики замінили на залізо, та це не завадило йому піти на фронт. Через це боєць втратив родину – дружина його залишила, мати не спілкується. Тільки донька, яка живе у Києві, підтримує і допомагає. Анатолій має величезну колекцію дитячих листів і малюнків, які для нього як реліквія. Каже, що коли закінчиться війна, всім діткам відпише і подякує за підтримку.
Вдалося також познайомитися з людиною-легендою, грозою сепаратистів «Макклаудом». Цей чоловік – диверсант. Два тижні він «працював» у штабі Гіркіна на славу України. До речі, теж донеччанин.
– Ми побачили, що немає чіткої лінії фронту і є величезна різниця у підготовці командирів підрозділів, – розповідає Володимир Голоднюк. – Якщо командир на своєму місті – солдати ситі, одягнені, розміщені, а якщо вчився на трійки, отримав зірочки, але так і не став справжнім офіцером, то бійці виживають, хто як може. У мене був шок від умов в яких вони несуть бойову службу.
Не виникає сумніву в єдиному – армія на тисячу відсотків тримається на волонтерах. Нас там чекають. Навіть якщо би ми привезли лише дитячі листи і малюнки. Ми для них – вісточка з великої України, мирної України. Коли вони не відчувають зв’язку з народом – занепадають духом. А коли бачать, що потрібні українцям – тверді, як скеля, і знають, за що воюють.
Негатив, що, на жаль, робота волонтерів не скоординована і не лише на державному рівні. Навіть у нас в районі, в Збаражі є люди, які займаються популізмом, на темі допомоги армії думають заробити політичні дивіденди чи отримати ту чи іншу посаду. Коли запитуєш, куди піде ця допомога, чуємо – відправляємо допомогу на Схід. Питається: куди саме? Схід великий. Ми проїхали лінією фронту майже триста кілометрів. І у різних підрозділах потреби різні. Ця допомога насправді доїжджає максимум до Херсона. Знаємо, що вже і у Харкові вивантажують. А далі куди вона йде і чи доходить? Не хочу називати прізвищ цих людей, але скажу, що впевнений – їх цікавлять тільки посади. Дивно, що навіть те, що ми поїхали на передову, їх чомусь обурило, хоча ніхто з них ніколи не зайшов і не поцікавився тим, що ми робимо і як. Штаб створювався не для чийогось піару, а для узгодження дій волонтерів і людей, які хочуть реально допомогти військовим-землякам. Приходьте, питайте, підказуйте. Купувати що небуть, аби потішити своє самолюбство, не потрібно. Не потрібно плести інтриги, поширювати плітки і дискредитувати людей, які працюють в штабі. Я ніяких балів не заробляю. Ми поїхали на Схід, бо батальйону «Айдар», 1-й роті розвідбату, де служить збаражанин Сергій Корольов, потрібна була машина, адже їхня підірвалася на міні. Без «коліс» ці хлопці не можуть. Ми піднатужилися, з допомогою підприємців зібрали кошти і придбали позашляховик – «Галопер», який завантажили сотнями необхідних «дрібниць» і відвезли у пункт призначення. Окремо хочу наголосити, що навіть наше відрядження у “гарячі точки” східної України було б неможливим без активної підтримки нашої збаразької діаспори з-за кордону та небайдужих збаражан.
Люди повинні зрозуміти, що не всяка допомога, яку збирають і відвозять на передову, у польових умовах для бійців стає у пригоді. Гризуни зводять нанівець усі зусилля і добрі задуми волонтерів. Тому потрібно знати в чому і що везти, у якій кількості. Крупу бійці зберігають у металевих ємностях з-під пороху. Не витримує морозів скляна тара із консервацією. До того ж потреби бійців змінюються постійно. Тому наголошую – потрібна чітка координація дій волонтерів. Зараз іде війна і інтерес у нас має бути один – допомагати нашим бійцям н передовій.
П’ятеро людей мають працювати на одного солдата. Закликаю всіх забути про образи, перестати плести інтриги і боротися за посади. Згуртуватися і зайнятися реальними справами. Хлопцям, які зараз на передовій, потрібно саме це.
Світлана БОДНАР
