Після трагедії під Іловайськом і досі триває розшук загиблих, чиї тіла залишилися на території, підконтрольній терористам. Серед тих, хто активно включився у нього – керівник пошукового загону «Обеліск» з міста Глухів Сумської області Юрій Коваленко. У розмові з кореспондентом Укрінформу він поділився подробицями цієї нелегкої роботи.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
– Як ви потрапили в зону АТО?
– Наш загін входить до ВГО «Союз «Народна Пам’ять». Керівник організації Ярослав Жилкін і запропонував мені долучитися до місії, яка згодом отримала назву «Чорний тюльпан». Її мета – пошук і ексгумація тіл українських військових, загиблих у зоні проведення антитерористичної операції. Перші пошуковики взялися за роботу фактично відразу після подій під Іловайськом.
Загалом нас близько 40-45 осіб з різних куточків України. Працюємо мобільними групами по 5-8 чоловік, більшу кількість людей туди немає сенсу везти. У нашому розпорядженні є автомобіль та рефрижератор.
– Де проводили пошуки?
– Працюємо тільки на території, де перебувають незаконні збройні формування. Так сталося, що за короткий термін ми її втратили і не змогли забрати звідти тіла бійців українського війська. Протягом трьох ротацій, а саме стільки мені довелося займатися пошуками, наша група пройшла майже всю Донецьку область: Маринівка, Савур-Могила, Степанівка, Іловайськ, Старобешево – це ті райони, де велися активні бої і де полягло багато наших бійців.
Спершу виявляти останки загиблих було нескладно: їдемо, бачимо розбиту техніку і починаємо збирати трупи. Зараз цього немає. Техніку забрали на металобрухт, і вже візуально неможливо виявити можливе місцезнаходження загиблих. Доводиться користуватися отриманою інформацією, хоча вона почасти буває недостовірною.
– І хто є вашими інформаторами?
– Джерела різні. Інформацію передають ті, хто вийшов з оточення, був визволений з полону, пройшов курс лікування у госпіталі. Інколи про місця поховань повідомляють місцеві мешканці, які самі прикопали тіла вбитих, перед цим забравши у них документи. За ними й вдається встановити особу загиблого.
– В чому полягає суть вашої роботи?
– Серед знайдених нами тіл убитих більша половина – не ідентифіковані. Тому наше завдання якнайточніше зафіксувати всі знахідки – відносно техніки, місцевості, враховуючи те, в якому положенні були знайдені, які речі поруч були. Це дуже важливо. Адже ми шукаємо людей не через десятки років, як це було у випадку з бійцями Великої Вітчизняної війни, а, можна сказати, по гарячих слідах. Є живі свідки тих боїв, і їхні свідчення можуть допомогти в ідентифікації знайдених тіл. Наше завдання також – вивезти рештки на контрольовану Україною територію. Потім ми передаємо їх представникам служби, яка транспортує останки до Дніпропетровського моргу. Там іде забір ДНК, що дасть можливість у подальшому співставляти результати з інформацією, яка міститься у базі даних запитів на пошук безвісти зниклих. Але це вже не наша компетенція, а Міністерства оборони.
– Скільки за час роботи місії вдалося знайти загиблих?
– Близько 170. Зауважу, що мова йде саме про тіла, хоча їх майже неможливо пізнати в обличчя. Декого діставали з обгорілої техніки, з танків, БТР, БМП. Але там мало що лишається, бо техніка повністю вигоряє, в ній від людини залишається купка попелу, навіть кісток немає. Хіба що поруч можна знайти обгорілі автомат, каску, залишки бронежилета.
– А ви впевнені, що це останки саме українських воїнів, а не сепаратистів?
– Ті тіла, які нам вдалося вивезти, належать точно нашим військовослужбовцям. Було кілька останків ДНРівців, але ми їх не вивозили, а передавали представникам цієї самопроголошеної республіки. Був випадок, коли нам місцеві повідомили, що у посадці лежить тіло людини у цивільному одязі. Сказали, це, мабуть, ваш. Ми приїхали, побачили труп дідуся. Очевидно, це був пасічник, бо поруч лежала маска бджоляра. Тобто, загиблий належав до місцевих. Ми повідомили про це тамтешню адміністрацію, але там сказали, що інформації про зникнення такої людини у них немає. Тоді ми вивезли це тіло на нашу територію і воно потрапило до Дніпропетровська. А за два тижні знайшлися рідні загиблого.
Взагалі, знайдених нами останків людей, які воювали з того боку, було небагато. Їх потім відправляли до Донецького моргу. Останній випадок трапився під Іловайськом. Комендант міста сказав, що під містом є розташовані поруч два поховання. В одному з них нібито знаходиться їхній загиблий, а в іншому – наш. «Нашого не чіпайте, а свого забирайте», – заявив він. Але коли пошуковці розкопали поховання, де, начебто, лежав український воїн, то побачили, що у нього на грудях георгіївська стрічка. Виявилося, що обидва вбитих були місцевими ополченцями. Ми повідомили про це коменданта і відвезли труп до Донецького моргу.
– Ведення пошуку – складна справа?
– До цієї роботи треба бути психологічно підготовленим. Крім членів громадської організації «Народна пам’ять» до пошукових робіт долучалися й волонтери, бо не кожен пошуковець може працювати із зітлілими трупами. Однак, не всі й добровольці виявилися готовими працювати у подібних умовах. Було багато таких, хто витримав тільки одну ротацію. Дехто, виїхавши на місце пошуків 1-2 рази, казав: «Краще я буду в таборі їсти готувати, але завтра туди не поїду». Ніхто цих людей не звинувачує, бо далеко не кожний може «переступити через себе».
Під час ведення пошуків нас постійно підстерігала небезпека – мінні поля чи розтяжки. Через день натикалися на такі «подарунки». Загрозу у собі могли таїти навіть тіла вбитих. Відомі випадки, коли під них клали гранату, яка під час роботи з трупом могла вибухнути, і тому у нашій групі був спеціаліст, котрий пройшов Афганістан і мав досвід саперної справи. Перш, ніж ми мали оглянути знайдене тіло і покласти його до мішка, фахівець перевіряв його.
– А як ставилися до вас представники «ДНР»?
– По-різному. Інколи й пострілювали над головою. Були ситуації, коли встаєш зранку, і думаєш, як би пережити цей день. Є домовленість з представниками тамтешньої «влади» про проведення пошуків. Нас весь час супроводжує ДНРівець, а інколи й два. Ми з ними їздимо, щоб нас там не перестріляли, – хоч якесь прикриття. Де нас вже знають, менше виникає різних непорозумінь. А на початку діяльності були різні ситуації. Підходять, дивляться, що ми робимо й усміхаються: «А, «укропи» «укропів» копають»…
– Що Вас найбільше вразило під час перебування на території пошуків?
– Складалося враження, що це якесь кіно, що потрапив у 1941 рік. Не одиниці, а десятки, сотні одиниць згорілої техніки, повністю знищені села, в яких стоїть знищена техніка. Якась нереальна реконструкція. Перша думка була: що ж бачили ті люди, які потрапили туди й воювали? На Савур-могилі немає живого місця, це як Сталінград. Якщо подивитися навіть на фотографії, зроблені нами, то можна побачити, що все вкрито воронками від тисяч снарядів, а там же люди перебували: хтось кудись ховався, хтось кудись біг. Бійці відбивалися. В іншому місці десантники вели бій, коли колона потрапила в засідку, тут же перев’язували один одного (кругом валялись розірвані перев’язочні пакети та шприци від знеболювальних препаратів), доки поруч з ними не розірвався снаряд. Їх і поховали в утвореній воронці.
– Як по Вашому, скільки ще наших там залишається лежати?
– Ніхто певно не знає. Як я казав, дуже багато такої інформації. Багато легенд, начебто сотні людей лежать в одній ямі, але наскільки правдива ця інформація, все треба перевіряти. Зараз, буває, за день проїдеш 400-500 кілометрів, а результат нульовий. Та місія працює, її ніхто не відміняв. Будемо міняти дислокацію, переміщуватися у бік Луганської області, бо вона не відпрацьована. Багато інформації по ній, але зараз немає домовленості щодо проведення пошукових робіт між ДНР і ЛНР, а без узгодження ми не можемо туди поїхати.
Сергій Ханін. Суми.
