Байка про Бреда

От саме так все й було. Пішли ми з Бредом на Бону. Сидимо, слухаємо капелу бандуристів. Народ плаче і рве струни серця на клапті, аж відлуння йде горами, діди чистять кулемети, жіноцтво полоще кістки, чоловіки чистять сємки й тараньку,  дівчата очищають себе від білизни. Воно й не дивно, бо над горами розлого стелеться перегук бандур, вокалів, бокалів, землі і неба.

“Smoc on the woter, ла-ла-ла-ла”!!!

Народ умліває в катарсисі від мелодики й краси.

З неба то сонце сяє, то валить дощ, то Ілля-громовержець кидається блискавками. Із дерев опадає розкішне осіннє листя, під деревами ростуть опеньки і кришаться від часу мушлі із дна Сарматського моря.

Над Боною пролітають московські шахеди й ракети.

Під горою екзальтовано крокує колона паломників московмького патріархату до Почаєва.

Наші  котики-добровольці підрозділу “Сліпа лють” ремонтують бойове авто під найвищою щоглою із найбільшим в Україні стягом, які сам колишній пан обласний голова Головко засобачив на Боні, угробивши історичні замкові підземелля XV – XVII cт. (Дякуєм, пане Михайле, вечір в хату вам надовго!)

– Дивний ви народ, – зітхає Бред. – Як у вас це все  поєднується?

– Як bread and butter, – кажу.

– Але ж це бред! – вигукує Бред. – Це абсолютно непоєднувані речі!

– Та ні, це норм, – кажу. – Хочеш, я тобі ще непояснюване поясню? Українці – універсали. Розумієш? Ми, до-речі, і нелогічне можемо залогічити, й неадекватне заадекватити, і  невпіхуєме запхати без мила будь-куди за милу душу.

– Все-одно, це бред, – каже Бред.

– Бред по-нашому – маячня, – нявкає Байка.

– О, ноу! – зітхає Бред.

– О, так! – киває Байка. – Дай грошей котикам на ремонт авта.

– А народ, влада, свспільство, державні інституції? – питає Бред. – А оці всі ваші, котрі не ваші, але, все-одно, ваші?

– Не починай, – кажу.

– Та я шо? Я нічо. Я дам, раз так.

– Два рази дай, – раджу. – Так швидше зберемо. – Ок, – погоджується Бред. – Добре, що у вас, бодай, є свобода слова й совісті.

– Добре, – кажу. – Свобода слова – це добре. А от совість, здається, ми даремно відпустили у вільне плавання.

– Чому? – питає Бред.

– Совість – це неписаний закон природи олюднення.

– Ти сама зрозуміла що сказала?

Я не встигаю відповісти, бо помічаю як на гору прориваються поліція, спецпризначенці та бойовики “православного казачєства”, агенти світових спецслужб, мігранти й сенсеї Шаоліня. Капела бандуристів надривно лупить по струнах.

– Це що? – питає Бред.

– Це бред, – кажу.

– Чи маячня?

– Дежавю, – зітхаю.

Бред дивується:

– Оу, то у вас таке вже було?

– У нас таке завжди.

– Але, чому? – не розуміє Бред.

– Тому, що ми є, – каже Байка. – Виключно тому.

Рвуться струни бандур, рвуться вокали, бокали, білизна на дівчатах, нутрощі тараньки, вікові кайдани,  православні скрепи, поліцейські кайданки й воронячі зграї в небо. Над Боною звучить:

Ла-ла-ла-ла! Лай-ла-ла!

I’ts my life!

– А ви не можете якось інакше? – запитує Бред.

– Можемо, звісно. Ось доб’ємо московію і як почнемо інакше, то аж світова куфайка затріщить.

– Що таке – куфайка?

– Ватник.

Бред кліпає очима:

– А ватник – це що таке?

Трясця! От як тобі, голівудська ти душа, пояснити, га? Ви ж там життя не бачили, поняття ніц не маєте.

– Сіґал, – підходить  командир “Сліпої люті”. – Ватник – це Сіґал. 

– Куфайка задрипана! – лається Бред.

– Що там з ремонтом, друже командир? – питаю.

– Ти знаєш: а Бредова ідея перепаяти оті штуки виявилася не такою вже й бредовою. Але треба докупити оце.

Командир диктує список, Бред дає трохи грошей.

Тут я проснулася.

На картці 2 300 грн. А решту треба нам зібрати.

Дайте, не минайте, будь ласочка!

Любов Бурак