Великдень є найбільшим і найрадіснішим християнським святом в Україні. Воно невіддільне від багатовікових традицій та звичаїв українського народу. Щороку дата його відзначення змінюється, проте особливі обряди і ритуали залишаються незмінними.
Найголовніша і найдавніша велика українська традиція Великодня – розпис писанок. Кожен регіон має свої неповторні візерунки, кольори та символіку, що передавалися з покоління в покоління. Писанки наділялися обереговою силою та магічними властивостями. Їх клали у гнізда птахам для доброго виведення пташенят, закопували в город для гарного врожаю, дарували близьким на щастя тощо.
Перегляньте також:
- Олин Великдень: історія з життя
- Захисники 105-ї бригади територіальної оборони на передовій дотримались великодніх традицій
Напередодні Великодня в українських оселях пекли надзвичайно пишні, високі та ароматні паски із родзинками і цукровою помадкою. Їх у великодньому кошику разом із крашанками, м’ясними стравами, домашніми ковбасами та іншими продуктами освячували у церкві. Традиційними стравами на святковому столі були жирна домашня ковбаса, холодець, смажене м’ясо, сири, запечена птиця – гуска чи індичка.
У Світлий Христовий день прийнято було відвідувати урочисту церковну службу, а потім збиратися великою родиною за багатим сніданком. Трапеза розпочиналася з ритуалу “грання” або ґуркання – люди по черзі розбивали одне об одне яйця-крашанки, визначаючи таким чином найміцніше.
Ґуркання крашанок – давній українській звичай, який дійшов до наших днів з дохристиянських часів. Його витоки сягають язичницьких весняних обрядів на честь богині Лади та відродження природи.
Процес ґуркання виглядав так: брали дві крашанки і одною легенько вдаряли по іншій. Той, чия крашанка розбилася, програвав і віддавав її переможцю. Гра тривала, поки не залишалася одна неушкоджена крашанка – її власник вважався найсильнішим і найщасливішим у цьому році.
Ґуркання мало символічне значення – це було своєрідне змагання між “життєвими силами” членів родини. Вважалося, що найміцніша крашанка належить найздоровішій і найсильнішій людині. Тому господарі намагалися відібрати яйця з найгрубшою і найміцнішою шкаралупою.
Розбиті шкаралупи не викидали, а зберігали як оберіг від нещасть та лихого ока.
Також традиційно обмінювалися вітаннями “Христос Воскрес!” – “Воістину Воскрес!”.
За давніми українськими повір’ями, у Великдень категорично заборонялося виконувати важку фізичну працю, прибирати в оселі, лихословити, сумувати й нарікати. Хто просив милостиню – обов’язково потрібно було подати, інакше весь рік не матимеш щастя і гаразду. Хто порушував ці заборони – того за повір’ями чекали неприємності, хвороби і нещастя.
У деяких регіонах України існував також звичай “обливання” води у Великдень. На світанку дівчата і парубки обливали одне одного живою водою, символічно змиваючи гріхи та додаючи здоров’я та сили на весь наступний рік.
Незважаючи на плин часу та модернізацію суспільства, українці з великою шаною зберігають і дотримуються давніх традицій святкування Великодня. Ці багатовікові звичаї та обряди є невід’ємною складовою нашої культурної самобутності, передаються від покоління до покоління, об’єднуючи минуле й сучасне.
Розпис писанок, випікання пасок, освячення великодніх страв, урочисті богослужіння, ґуркання крашанок, обмінвеликодніми вітаннями – всі ці ритуали та традиції залишаються живими і актуальними в сучасній Україні. Вони наповнюють свято Великодня особливим духом єдності, продовжуючи зв’язок нащадків з прадавньою історією та культурними надбаннями наших пращурів.
Бережне ставлення до коріння, звичаїв і обрядів предків демонструє повагу українців до власної самобутності, прагнення не втратити свою автентичність та ідентичність у глобалізованому світі. Дотримання великодніх традицій є запорукою збереження духовних скарбів нації.
