«Я дам тобі грошей, а ти – зникни!», – сказала дочці, яку 16 років тому залишила у пологовому будинку

Опубліковано:
30 Квітня, 2015 о 09:01

Із цією дівчиною, а тепер уже жінкою, матір`ю дорослого сина ми знайомі особисто. Так склалася доля, що зростала вона без батьківського піклування у дитбудинку. Рідна мати відмовилась від немовлятка ще у пологовому. На те були свої причини… Таке воно, життя…Марічка марила зустріччю із матір`ю, батьком. Часто вони снилися їй. Та ранок все перекреслював і доводилось миритися із жорстокою реальністю. За командою вставати, заправляти постіль, строєм іти до їдальні і на прогулянку. Усе за командою… Але забігаючи наперед, одразу скажу, що пізніше доля дівчинки склалася добре – вона вийшла заміж за нашого давнього знайомого і в неї сьогодні чудова сім`я. Живе і працює на Львівщині. Одного разу Марічка і розповіла мені цю історію, від якої мурашки пробіглися шкірою.

 



Марічка завжди мріяла про сім`ю. Велику, дружню, таку, якої у неї ніколи не було. Недільного дня вона сиділа на підвіконнику у своїй кімнаті в дитбудинку і мовчки спостерігала за тим, як за парканом їхнього закладу гуляли люди. Ось іде молода пара. Обіймаються, цілуються… Марічка навіть уявити не могла, що хтось би зміг її отак пригортати. А онде їм назустріч іде ціла сімейка: то напевне тато, мати і троє діток. Ще маленькі. Бігають по тротуару туди-сюди, регочуть, грають у якусь гру. Щасливі. Не те, що вона…

 

Ні імені своєї мами, ні батька Марічка не знала. Через рік їй уже іти у світ широкий, але куди? Ні житла, ні грошей, ні родини… Завідуюча забороняла питати про батьків, мовляв, то є таємниця. У них, можливо, свої сім`ї. Але якось, коли вони разом їхали у справах до обласного центру, Тамара Іванівна пообіцяла дівчині, що як буде їй видавати документи, розкаже про маму.

 

Професійно-технічне училище, де мала навчатися Марічка, їй сподобалося. І Тамара Іванівна теж переконувала дівчину, що швея – це завжди потрібна професія для жінки. «Вивчишся, казала, і я допоможу тобі із працевлаштуванням. А там – станеш на ноги і можливо, дасть Бог, своє ательє відкриєш». Марічку ці слова окриляли, додавали віри, що все саме так і буде.

 

На випускному вечорі завідуюча покликала дівчину крадькома до свого кабінету.

 

– Обіцяла тобі, що розкажу про маму, – якось нехотячи розпочала вона розмову. – Не маю права цього робити, але для тебе… Дам лише адресу. Ти дитина гарна, мудра, доросла. Розумію, що хочеш побачити свою матір. Але моя тобі порада – нічого не проси в неї. Зрозуміла?

 

  Марічка мовчки кивнула головою. А в її уяві вже вимальовувався образ матері. Вона завжди думала, що у  житті її мами мала статися якась трагедія, якась важлива причина була для того, щоб відмовитись від своєї кровинки ще у пологовому будинку. Ні, вона зовсім не осуджувала матір, скоріше – жаліла. Дівчиною заволоділо нестерпне бажання якнайшвидше побачити матір. На подив Марічки мама жила у тому ж місті, та ще й на одній із центральних вулиць. А ось і потрібна квартира. Деякий час дівчина стояла і не могла натиснути на дзвінок. Але все ж наважилась.

 

– Вам кого? – змірявши Марічку з ніг до голови, запитала симпатична дівчина.

 

– Мені, якщо можна, Марту Петрівну, – зніяковіло промовила.

 

– Маааам, тебе тут питають, вийди!

 

  Із кімнати квартири з`явилася постать красивої жінки у домашньому атласному халаті.

 

– Слухаю вас, ви хто? – з цікавістю, але зверхньо оглядала вона гостю.

 

  Марічка не знала що сказати, як почати… Яка ж вона дурепа! Тут син є, можливо десь у кімнаті і чоловік. Як почати?

 

– Я би попросила вийти вас до коридору, бо маю сказати…ні… запитати, ой, ну не знаю, про особисте…

 

– Ну прошу дуже.– Жінка вийшла і зачинила двері.

 

– Я… як вам сказати… ну… я ваша… словом – я ваша дочка, – випалила на одному диханні перелякана Марічка. – Тільки не подумайте нічого поганого. Я просити нічого не буду. Хотіла тільки вас побачити, розумієте? Стільки років без мами… просто побачити хотіла… Я зараз піду, ви не переживайте. Тільки скажіть ще хто мій батько і чому ви мене залишили 16 років тому? Мені просто потрібно це знати. Я все життя хотіла почути відповідь на це питання.

 

Впевнений погляд жінки тепер виглядав розгубленим. ЇЇ почервоніле обличчя видавало хвилювання, тривогу. Але за деяку мить, опанувавши свої почуття, вона знову зверхньо поглянула на гостю.

 

– Ти – помилка моєї молодості. Тоді так склалося, що я змушена була тебе залишити на зло тому, хто залишив мене вагітною.  Його уже немає серед живих. Це мій гріх, знаю. Але розумієш, я вийшла заміж, з,явилися у мене свої діти, роки йшли. А чоловік у мене відома особа в місті, та й у мене посада керівна. Не могла я визнати цього гріха. Спочатку хотіла все розповісти чоловікові, та не змогла. Маємо гарну, розумну дочку. Вона – моя гордість і надія. Мені є заради кого жити! І Тамарі, вашій завідуючій я заборонила давати мою адресу… А вона мене підвела! – у рисах обличчя жінки з,явилися злі нотки. – Словом, зробимо так. Ти побачила мене, я – тебе. Приємно було познайомитися. Не треба ворохобити минуле! Єдине, чим я можу тобі допомогти – дати грошей. Я дам тобі достатньо. Але ти просто підеш – і більше не прийдеш сюди. Добре?

 

– Що ви, я не візьму у вас ні копійки, – тихо промовила Марічка. – Я одразу сказала, що не по гроші прийшла. Просто хотіла маму побачити.

 

Уже нічого не хотілось говорити дівчині. Кудись зникло бажання познайомитись із тією, яка привела її на світ. Безсердечність цієї жінки вражала. Не такою вона уявляла собі зустріч. Дівчина ще раз зі щемом поглянула на статечну жінку. У її очах не було і долі жалю, співчуття. Йшла довгою центральною вулицею міста і обмірковувала кожне слово, згадувала кожен погляд і жест цієї жінки, її матері. Хіба такими бувають матері? Сама себе заспокоювала: «Ну і що? А ти чого чекала – обіймів розпростертих? За стільки років? Ех, Марічко, Марічко! Своє життя у неї. Як вона може зараз визнати, що у неї є ще одна дитина? Так що увімкни мізки Марічко, і забудь, забудь, чуєш?».

 

  Перші дні занять в училищі, перші знайомства із однокурсниками дещо відволікли дівчину від важких думок. Вчитись було цікаво, та й колектив сформувався дружній. Якось усіх студентів їхнього училища повели на лекцію по психології відомої викладачки одного із місцевих вузів. Коли на сцену вийшла викладач, Марічці відняло мову. На сцені стояла її біологічна мати, Марта Петрівна. Та, у якої вона нещодавно побувала. Так ось яка у неї посада! Вона – професор психології, читає лекції у багатьох вузах, а ще – голова приймальної комісії одного престижного вишу. Так її представили. Як може розбиратися ця жінка у психології відносин між людьми, дивувалася Марічка? Після лекції було багато запитань від студентів, на які професорка відповідала дуже охоче і вичерпно. Тільки Марічка так і не наважилась нічого запитати, ховалася за однокурсників, аби та її часом не помітила.

 

На початку літа, коли в училищі почався ремонт, завгосп попросив Марічку і ще декількох дівчат допомогти пофарбувати вікна в аудиторії. Розстеливши на підвіконники газети, дівчата взялись за роботу. Та раптом увагу Марічки привернув величезний і розлогий некролог про смерть дочки професорки вузу Марти Петрівни С. – Алли. У дівчини опустилися руки.

 

-Що з тобою, Марічко, – поцікавився завгосп. – Тобі погано?

 

– Та… трохи, – ледве промовила та. – Ось прочитала некролог у газеті, це ж донька тієї професорки, що нам лекцію читала.

 

– А, ось ти про що. Ну так, ціле місто обговорювало цю подію. Їхали вони з дискотеки вночі, на новій автівці. Там їх було четверо. Вона, її друг і двоє дівчат. Швидкість, молодість. Не розрахував своїх сил хлопець, що був за кермом, в`їхав у стовп. Не вижив ніхто. Така ось біда.

 

– Але це так несправедливо! Я не кляла і зла і не тримала! Вона ж ні в чому не винна…краще б я, – заплакала Марічка. – Вона ні в чому не винна!

 

Присутні переглянулись.

 

– На все воля Божа, дитино, – сказав завгосп. – Тільки він один знає, що кому написано у цій книзі життя…

 

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна

Статті

Інтерв'ю
Роман Полікровський
17:08, 20 Липня, 2024

«Без економіки ми не виграємо війни», – мер Збаража Роман Полікровський

Блоги

ТОП новини тернопільщини: