Майже 35 років водієм тролейбуса працює Ганна Михайлівна Гикава. Своїй далеко не жіночій професії вона ніколи не зраджувала і сподівається й надалі працювати у тролейбусному депо, поки Бог даватиме здоров’я.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
– Якщо Ви запитаєте, чи я з дитинства мріяла працювати водієм тролейбуса, то такого не було, бо тоді навіть не знала, що таке тролейбус, – пригадує Ганна Гикава.
Народилася Ганна Михайлівна в селі Червінь (нині Підгаєцький район) у багатодітній сім’ї. Маючи шість братів і дві сестри, була наймолодшою. На відміну від сусідських дівчат, які бавилися ляльками, маленька Ганнуся постійно перебувала під опікою старших братів, бачила, як ті лагодять мотоцикли, яких у родині було кілька – від «Мінська» та «Планети» до «Юпітера» з коляскою та «Яви».
– Уже тоді в мене було бажання керувати транспортом, якого – я ще до кінця не знала. Навіть у школі, коли писали твори, ким хочеш стати, я завжди казала, що буду шофером. Усі в класі сміялися, бо за Союзу ніхто навіть не міг уявити жінку-шофера, один директор мене підтримав, – зізнається з плином часу Ганна Михайлівна.
Вперше Ганна Гикава сіла за кермо у 7 класі.
– Тоді вперше насмілилася викрасти у брата мотоцикла «Мінськ» та трішки на ньому проїхалася. Але він був маленький, а мені хотілося більшого. І як тільки випав момент, коли брати були у полі, викотила з гаража «Планету» та поїхала на пасовище. У підсумку зупинилася в купі гною, при цьому обпекла ногу. Через це неодноразово отримувала прочуханки від братів, але мені було цього мало. Одного разу брат, який уже працював водієм на одному з підприємств в Івано-Франківську, приїхав додому на «Волзі». У ті часи це була представницька автівка. Я ще й її завела і ледь не заїхала у… криницю. Але і це ще не все. Коли до мене приїхав хлопець на тракторі і розмовляв з мамою, я і на ньому спробувала поїздити, при цьому уявлення не мала, як ним керувати, – зізнається пані Ганна.
Коли Ганна Михайлівна старшокласницею приїхала на канікули до сестри в Тернопіль, тоді вперше побачила тролейбус.
– Тоді собі я сказала: щоб там не сталося, я буду керувати тролейбусом. Я не мала бажання ні шити, ні займатися якимось іншим чисто жіночим заняттям, хоча і закінчила курси швачок та секретар-друкарок. Як сьогодні пам’ятаю, коли мені було трішки більше 17-ти, з сестрою пішла в тролейбусне депо. Але мені тоді відмовили, бо не мала 18 років. За три місяці, у липні 1980 року, я таки пішла на курси водіїв тролейбуса. Опісля вперше вийшла на лінію. Тоді моя мрія, можна сказати, збулася. З часом я зрозуміла, що не все так легко. Робота дуже важка, відповідальна і плюс на мене чекала вся жіноча робота вдома. Але я свою роботу дуже люблю і ціную. 30 березня буде три роки, як я пенсіонерка, але працюю, і якщо Бог дасть здоров’я, то ще керуватиму тролейбусом, – каже пані Ганна.
На роботі Ганна Михайлівна знайшла свою другу половинку.
– Одного разу на півтора місяці залишила роботу, бо хотіла втекти від одного хлопця, думаючи, що він мене у селі не знайде. Але від долі не втечеш. Я повернулася на роботу. Нині зі своїм чоловіком працю на тролейбусі, ми напарники, змінюємо один одного на одному тролейбусі. У нас троє доньок, три зяті, четверо онуків, – розповіла Ганна Гикава.
Для цієї чарівної жінки тролейбус – як рідний дім.
– Звичайно, не просто було змінювати тролейбуси, адже до нього звикаєш і він стає тоді, як рідний. Спершу я довгий час працювала на 56 тролейбусі, після виходу з декрету – на новому 113-му. Деякий час змінювала різні тролейбуси, аж поки на постійній основі не керувала 141-м. І ось зовсім недавно пересіла на машину №164.
Спочатку вагалася, чи переходити з короткого тролейбуса на довгий. Було трішки страшно, адже сиджу я спереду, а за мною 18 метрів. Але я хотіла випробувати себе і скажу чесно, їздити стало набагато легше, ніж раніше. Сама не така втомлена, машина тихіше йде, навіть автомобілі «гармошку» частіше, ніж короткі автобуси, пропускають, – зауважує жінка-водій.
За словами пані Ганни, за довгі роки керування тролейбусом випадки були різні – і хороші, яких було значно більше, і погані, про які навіть згадувати не хочеться. Неодноразово вдячні пасажири дякували за поїздку, а одного разу навіть поклали на панель керування шоколадку. «Квітів, на жаль, ніхто не дарував, можливо тому, що кабіна водія відгороджена від пасажирів», – резюмує Ганна Гикава.
