28 тисяч за морозиво і 21 – за фронт: що не так із зарплатами в Україні

Днями у справах відвідав один з тернопільських сайтів, які пропонують людям роботу, і підох… був вражений. Перші ж оголошення повідомляли, що новоспечений складальник морозива на місцевій фірмі може за місяць заробити на чверть більше від українського вояка. Саме так: 28 тисяч проти 21-єї (це якщо вояк зі стажем). Я вже не згадую про електрика чи сантехніка, вони заробляють як ціле відділення. Ви вважаєте, що це нормально?

Хтось відразу дорікне, мовляв,та вам там «сотку» платять. Однак, така звана «сотка» – це премія за участь у бойових діях або простіше «бойові». Їх нині платять далеко не всім, і далеко не в повному обсязі. Почнемо з того, що «сотка» для всього підрозділу залишилася десь у 2022-му і може частково у 2023-му. Після того щось сталося у військово-фінансовому механізмі, і гроші воякам почали нещадно зрізати. Тепер, щоб отримати цілу «сотку» потрібно безвилазно сидіти місяць на позиціях під ворожими обстрілами. Буває і таке, але то більше про хлопців, які змушені місяцями захищати позиції, бо немає можливості їх звідти вивести. Та, гадаю, їх подвиг не викуповується ані тими «сотками», ані ще меншими доплатами.

Інші ж вояки забули, коли таке отримували. І ось тут, наче зубний біль вночі, нагадує про себе друга складова армійської «печальки» – а «сотня», точніше її частина, вже не та, що була колись. Ціни, і особливо у прифронтових регіонах, значно її пообкусували, а от перелік витрат тільки зростає. Війна, як ми знаємо, справа дуже дорога. Наша армія намагається покрити якомога більше цих витрат, але, звісно, не всі. А в час дефіциту пального, це, як ніколи, гостро відчувається. А треба ж і екіпірування оновити, і господарську частину, і сім’ї  щось відправити, і ще, іще… Окремий рядок витрат — ремонт автівок, там взагалі постійна астрономія…

Часто рятують волонтери, але ж і їх можливості не безмежні. Тому ви все частіше бачите на наших сторінках у соцмережах прохання допомогти фінансовими зборами. Але, знаєте, я, наприклад, під час таких прохань відчуваю себе, наче сів під катедрою, зняв кашкета і глибоко дивлюся вам в очі. А ще ж, і в людей фінанси не безмежні. Тому, наче бачу, як порєдний галичанин за мискою борщу каже на кухні до дружини: «От диви, Параню, ми дитині цукерків не можемо купити, а вони на якісь там реби тисячі просять, хоча «сотки» самі мають». Тому й прошу тепер тихенько, і у тих, хто не відмовив, не проігнорував. Бо багато хто ігнорив з тих бізнесменів, від кого зовсім не чекав, бо змалечку пам’ятаю їх у вишиванках на мітингах за Україну…

І ось тут ми підійшли до третьої частини нашої імпровізованої розповіді. Колись почув порівняння армії з бутербродом. Мовляв, є хліб — то основа армії, є помазане на нього масло — це бойові підрозділи, і є ще посипана сіль — ці бійці, які на позиціях, беруть безпосередню участь у бойових зіткненнях прямо зараз. Так, далеко не всі армійці служать у бойових підрозділах, отож, вони зовсім не мають «сотки». Щоб ви розуміли, Слов’янськ, куди нині летить буквально все — від смерчів і півторатонних кабів до фпв, то, простішими словами, ще не «сотка», і навіть кілометрами східніше – теж не вона. Проте люди служать в армії — без вихідних і годин спокою, 24 на 7. Ходять в наряди, чергують вночі, риють окопи, натягують сітки на трасах, охороняють склади, за знищення яких ворог нічого не шкодуватиме. А, так, ледь не забув, їх же ще постійно хочуть вбити, бо зона бойових дій — поняття тепер дуже умовне і тягнеться на кілька десятків кілометрів.

На початку війни ми навіть не думали про зарплати, треба було знищити ворога, зупинити його. Потім війна виявилася надовго, а ми наче опинилися в пастці — і замінити нема ким, і державі на нас наче все більше стає пофіг. Спочатку стихли розмови про демобілізацію, потім про підвищення зарплат, тепер навіть про оновлені контракти…

“Я хочу звернутися до Збройних сил України. Стійте міцно. Ви – все, що у нас є. Ви – все, що захищає нашу державу. Слава Україні!” — це фраза нашого президента з лютого 2022-го. ЗСУ стоять вже п’ятий рік, але вони складаються з людей і прийшов час змінити ставлення до них.

Денис Лучка