45 років тому тернополяни і гості міста вперше почули крилатий вислів «Сльози Гронського». 1972-го головному архітектору Тернополя Едуарду Гронському здалися надто скромними сходи, котрі вели від готелю «Тернопіль», біля замку, до набережної ставу. Відтак був споруджений каскад водоспадів, він переходив у загальний водоспад, підсвічуваний у вечірній час. Коли роботу було завершено, архітектор за сфабрикованою справою потрапив до в’язниці. Відтоді хтось дотепно і з співчуттям назвав водоспад «Слізьми Гронського».
Едуард Гронський (15 січня 1929 — 20 серпня 2011): «Ми у фінансуванні йшли як другий сталінград, згідно постанови ради народних комісарів. Рідко хто знав, що сталін дав вказівку стерти Тернопіль, «штоби бєндєровци нє занімалісь палітікой, а работалі!»… Якою дивовижною красою збагачував парафіяльний костел! Обком партії вів непримиренну боротьбу з релігією. На бюро 1962 року було поставлено питання, яке не підлягало запереченню чи обговоренню — знищити костел і Монастирську церкву. Ми з Карасьовим були категорично проти, адже руйнували пам’ятки архітектури. Ніхто не перечив знищенню. Люди мали величезний страх як перед владою, так і за день завтрашній свій і своєї рідні. Колись рішення партії було законом до обов’язкового виконання…»
Перегляньте також:
- Автoмoбiль Nissan Navara для викoнaння бoйoвих зaвдaнь oтримaлa 105-тa бригaдa ТРО, – Сергiй Нaдaл
- 35-й стрілецький бaтaльйoн oтримaв сучaсні зaрядні стaнції від Тернополя
Упродовж віків сім чудес світу викликали й викликають подив та захоплення. Єгипетські піраміди, славетні сади Вавилона, храм Артеміди в Ефесі, Фідієва статуя Зевса, Галікарнаський мавзолей, мідний Колос на острові Родос, Александрійський маяк — хто їх не знає? Кожна доба називає і свої, місцеві чудеса. Може похвалитися ними Тернопіль. Проте тих чудес ви не знайдете в підручниках та енциклопедіях. Слава про них передається з покоління в покоління усно, з вуст у вуста. Острів Сидоренка, сльози Гронського, струмінь Кородюка, обеліск або «мрія імпотента», «Китайська стіна», «дворянські гнізда», «бульвар героїв України» — сім тернопільських дивовиж совєтської доби, які стали живою історією та легендою міста.
Мені пощастило в кінці 1990-х спілкуватися з колишнім архітектором Тернополя. Едуард Едуардович радо погодився на зустріч, правда, перепитав: «Куди маю підійти?», і відразу ж розсміявся. Звісно, ми зустрілися там, де його увічнила історія.
Цікаво тепер навіть самому прочитати те, що з роками забулося.
— У вас класичне польське прізвище, пане Едуарде, наскільки чудово звучить, наприклад, граф Гронський…— На жаль, у нашій родині графського титулу ніколи не мали. Походжу із старої львівської міщанської родини українців. Дід мій був ад’ютантом намісника Галичини в чині полковника австрійської армії. Народився я у Львові далекого 15 січня 1929 року.— Як вас доля привела до Тернополя?— У 1948-му вступив на архітектурний факультет Львівської політехніки. Ще студентом одружився з тернополянкою, яка навчалася в університеті. Після закінчення вузу в 1954-му пішов у зяті до Тернополя. Дружину направили вчителювати до Баворова, а мене — в управління головного архітектора Тернополя.Місто ще не було до кінця відбудоване, навкруги безладно лежали купи сміття, росли бур’яни.Архітектором обласного центру був Геннадій Карасьов — фахівець своєї справи, професіонал найвищого гатунку, ерудит з добрим характером. У Тернополі були три архітектори з вищою освітою, окрім нас з Карасьовим, був ще Бондаренко. Через півроку перейшов на проектну роботу.Йшов 1956 рік. «Хрущовок», як таких, ще не будували. За той час я запроектував декілька дитячих садочків, житлових будинків і кооперативний технікум.Комуністичні першотравневі і жовтневі паради ще тоді проходили біля драмтеатру, згодом перемістилися до кооперативного технікуму. Невдовзі мене вмовили перейти на адміністративну роботу — на посаду головного архітектора міста. Обіймав її з жовтня 1956-го до березня 1973 року.Карасьов очолив обласну архітектуру. До речі, він був першим архітектором Тернополя, а обласну структуру очолював Микола Бишов. Останній нічим особливим, на противагу Карасьову, не вирізнявся.— Пригадуєте, як з’явився «острів Сидоренка»?— У 1956 році спустили воду зі ставу, щоб поглибити його. Пласт глини замулив відразу два бульдозери. Одного насилу витягли, а інший і досі знаходиться у болотяному дні.Задум мати острівець на озері належав тодішньому голові міськради Івану Сидоренку. Перший секретар міськкому партії Лука Короленко підтримав його.— За час вашого керівництва Тернопіль почав активну забудову.— У 1956-му почалася забудова вулиці леніна, тепер Руської. Був запроектований і побудований бульвар. Дорожні смуги і тротуари вже були, на узбіччі росли бур’яни в людський зріст, валялися насипи сміття.Будинки зводилися п’ятиповерхові. Ніхто не хотів тратити грошей на ліфти, мовляв, ноги заведуть на будь-який поверх. Та й тоді ще не було у нас ліфтової експлуатуючої організації.— Чи були вже перспективні плани забудови обласного центру?— Усе розраховувалось на 20 років наперед Київським проектним інститутом містобудування. Співавторами проекту були ми з Карасьовим. Кожних п’ять-сім років усе виконувалось згідно з об’ємами. За свою діяльність реалізував три генплани. У 1970-х здавали 100 тисяч квадратних метрів житла. Черги були до трьох тисяч чоловік — житло можна було отримати досить швидко. Будівництво — лише державне, ніхто про кооперативи не вів жодної мови.— Існували проблеми з неосвоєнням коштів у кінці року?— Звичайно, за це по голівці не гладили. Гроші не залишалися. Їх навчились ховати так, що питань не було. Адже наступного року фінансування могли зменшити.— Чи можна було тоді щось змінити, щоб не зносити парафіяльний костел, який знаходився на місці теперішнього універмагу, і Монастирську церкву?— Звичайно, що можна було. І треба було. Якою дивовижною красою збагачував парафіяльний костел Тернопіль. Обком партії вів непримиренну боротьбу з релігією. На бюро 1962 року було поставлено питання, яке не підлягало запереченню чи обговоренню — знищити костел і Монастирську церкву. Ми з Карасьовим були категорично проти, адже руйнували пам’ятки архітектури. До речі, вони обоє були закритими. Можна було знайти розумне використання. Але…Комуністи, правда, боялися реакції населення — це ж політична справа.— Люди наші мирні. Ніхто з вилами і косами не виходив. Чи було щось?— Ніхто не перечив знищенню. Люди мали величезний страх як перед владою, так і за день завтрашній свій і своєї рідні. Це зараз можна будь-що зробити і якихось особливих наслідків від того не буде. Колись рішення партії було законом до обов’язкового виконання.— Раніше випадкових людей до влади не допускали. Чого не скажеш про теперішній час. Кожен проходив партійне сито і обов’язкові щаблі.— Радянська система працювала чітко і збоїв майже не давала. Як в ідеології чи моралі, так і в підборі та розстановці кадрів на місцях. Чого лишень варта була партійна дисципліна. В області все вирішував обком партії, але й міськком не пас задніх. При бажанні будь-хто міг тебе знищити ні за що.— Кого ви поважали із тодішніх радянських босів?— Усі поважали Григорія Івановича Шевчука, який не був схожий на сіру комуністичну верхівку. Він насправді завжди залишався людиною в широкому розумінні слова. Розбирався у будівництві та архітектурі. У його віданні було будівництво мікрорайонів, забудова вулиць, центральної частини.— Вам доводилося зустрічати Микиту Хрущова у Тернополі?— Добре пригадую його перший приїзд. Він прибув персональним потягом, пішки пішов до обкому, містом його не возили — відразу на ферму, на кукурудзу.— Невже навіть не заходив у тернопільські «хрущовки”?— Він лише поглянув на будівлі і сказав: «Харашо устроілісь, бистро главноє». Якусь приязнь Микита Сергійович відчував до нашого міста. Через це ми ніколи не відчували недостачі у фінансуванні. Київ нам давав грошей більше, ніж іншим. Ми у фінансуванні йшли як другий сталінград, згідно постанови ради народних комісарів. Рідко хто знав, що сталін дав вказівку стерти Тернопіль, «штоби бєндєровци нє занімалісь палітікой, а работалі!»— І все ж хтось завбачливо залишив таку красу міста, як озеро.— Тут були смітники, городи, трохи далі було гетто. Який гарний нині парк «Топільче», де колись росли бур’яни. Не кожне місто має таке озеро і такий парк.— Пройдуть роки, століття, а ви, Едуарде Едуардовичу, залишитесь у людській пам’яті «слізьми Гронського».— Саме так. Чи були вони направду слізьми? Та й, повертаючись до тих сумних років, більшість вважає, що вас тоді просто підставили.— Треба було всіх продати. Я взяв все на себе. Мені пришили хабарництво. Те, що мені давали, — усе пропивалось. Ті делегації, які приїжджали щотижня на обмін досвідом (ми називали тоді «абман опитом») були надто дорогими. Їх треба було поїти і годувати. А потім усе вилізло мені боком.Я не мав стільки сили волі, як Олексій Церковнюк, 1-й секретар Тернопільського міського комітету кпу. Він відчував, що до нього добираються, — ліг у ванну, відкрив газову колонку і отруївся…— Скільки відсиділи?— Сім років. А треба було одинадцять. Знаючи, як і за що я сів, амністію підписала голова Верховної Ради Валентина Шевченко.— Коли ж з’явилися «сльози Гронського»?— Уже давно напрошувалися сходи з відкосами для сходження від готелю «Тернопіль» до набережної. Зробив каскад фонтанів. Усе збудували в 1972 році, напередодні судової тяганини.— А коли ви вперше почули крилатий вислів «сльози Гронського»?— Після 1980 року. Хтось дотепний підмітив це і воно як гарний анекдот пішло в люди.— Навіть у тому вислові люди співчували вам.— Так, я знаю, що мені співчували. Багато приїжджало до мене в зону. Від дзвінка до дзвінка просидів з 1973 до 1980 року в Климентовичах, у тихому лісі за 12 кілометрів від Шепетівки. Коли прийшов на зону, був 701-м, а коли повертався, там уже сиділо більше п’яти тисяч засуджених. Так «розбудувалися». Я і на зоні всі їхні будівлі проектував.За сім років заробив 480 карбованців, у 1980 році це були чималі гроші. Я за них три місяці жив, доки не влаштувався на роботу.— Важко було повертатися додому?— Довший час втікав від людей. Мені було незручно, здавалося, що всі знають і на тебе дивляться з презирством. Та й є своя специфіка тюрми. Два місяці ходив і оглядався, чи ніхто не слідкує за мною.— Де ви ще працювали?— У проектному інституті «Цивільбуду» старшим, а потім ведучим архітектором. Згодом перейшов у ватрівський проектний інститут— Ви прожили тут майже півстоліття. Якби ще раз довелося пройти життєву стезю, чи пішли б тією самою?— Мені було завжди добре жити і працювати у Тернополі. Міг би досягнути значніших здобутків в архітектурі.— Маєте державні нагороди?— Я кавалер ордена Знак Пошани, маю кілька медалей.— Коли було легше жити — тоді чи зараз?—Я не чекав і не сподівався такої важкої старості. Прожити на мізерну пенсію складно. Як отримаю гроші, не знаю, що з ними робити. Але якось живу і з оптимізмом дивлюся у завтрашній день. Благо, що морально дихається вільніше.Михайло Маслій
Коментарі
