Магія мистецтва та магнетизм особистості тернопільського художника Євгена Удіна

Євген Тимофійович Удін – художник світового рівня, педагог, громадський діяч. Заслужений художник УРСР (1987 р.), член НСЖУ (1957 р.) та НСХУ (1970 р.) 2005–2015 рр. – старший викладач  Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка. 2007–2015 – доцент кафедри образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва, дизайну і методики їх викладання ТНПУ ім. В. Гнатюка. Підготував сотні талановитих студентів. Оформив понад 120 видань, у тому числі й дитячих. Виставки за кордоном: в Болгарії, Польщі, Румунії, Словаччині, США, Канаді, Японії. В Україні – у Чернівцях, Львові, Вінниці, Тернополі, Кременці, Бережанах, Вишневці, Почаєві. Нагороди: Почесний Хрест «За заслуги перед містом Тернополем» (2001 р.), премії ім. Іванни Блажкевич (2006 р.) та ім. братів Богдана та Левка Лепких (2010 р.).

Нещодавно у Почаївському історико-художньому музеї відбулася виставка високопрофесійних художніх робіт – графіки заслуженого художника УРСР Євгенія Удіна (47 картин) та акварельних робіт (15 картин) Тамари Удіної, яка завершилася незабутньою творчою  зустріччю з мистцем, справжнім дійством – театром одного актора. Підсумком цих мистецько-культурних заходів стало інтерв’ю з непересічним майстром пензля, патріархом двох історичних епох – радянської та Незалежної України, неординарною харизматичною особистістю –  Євгеном Тимофійовичом  Удіном, яке пропонується читачеві:

– Євгене Тимофійовичу, що відбувається нині у вашому творчому житті?

– Моє творче життя, незважаючи на солідний вік, – а  в квітні мені виповнилося 87! –  я б сказав, нуртує. Із найважливішого: у 2019 р. була створена громадська організація «Євген Удін і Компанія» з метою популяризації мистецтва (через участь у різноманітних культурних заходах і громадському житті нашого міста) і благодійництва. До прикладу, її члени – Володимир Шумило, Оксана Іванів, Ольга Міщук, Оксана Бурда, Микола Кафтан, Ірина Кафтан, Любов Поворознюк,  Володимир Поворознюк і я – постійно задіяні у проведенні щорічних днів міста: розгортаємо виставки своїх робіт прямо на вулиці, по закінченні чимало полотен даруємо в різні музеї Тернополя. Я, як правило, під час подібних заходів дарую по п’ять-шість десятків своїх робіт у майбутній музей історії Тернополя, передаючи їх можновладцям. Останні два з половиною роки,  продаючи свої роботи, значний відсоток донатимо на потреби нашої  44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Сагайдачного (м. Тернопіль).

Також ми зайнялися дуже потрібною справою – роботою з переселенцями, точніше – із студентською молоддю, яка навчалася в середніх і вищих художніх вузах Сходу і Півдня нашої країни. Ми проводимо з ними майстер-класи, пленери у Карпатах, чим допомагаємо розвивати їх художній хист. І це абсолютно безкоштовно. Основне організаційне навантаження в цих заходах лежить на очільниці «Євген Удін і Компанія» –  Галині Федун, надзвичайно активній, «пробивній», щирій, доброзичливій людині.

У Вишневецькому палаці виділена зала під постійно діючу виставку моїх робіт, яку я час від часу оновлюю. Незабаром з цією ціллю буде виділено ще два приміщення: для моїх робіт і для робіт згаданих вище митців громадської організації «Євген Удін і Компанія».

Нині готую персональну виставку художньої графіки, яка незабаром має відбутися у Польщі. Це сорок дві картини, створені ще у 1999 р., на яких відтворені костели міста Жешува.

– Ви багато працюєте як графік, Вам вдалося виробити власний «удінський» почерк, який не сплутаєш із жодною іншою авторською манерою виконання. Це надзвичайно скрупульозна, філігранна робота, яка буквально заворожує. Ви – один із найкращих українських графіків. Як  формувався Ваш стиль графічного малювання і в яких техніках Ви працюєте?

– Хочу зауважити, що графіка – один із найдревніших видів мистецтва, що виник ще на зорі існування людства, починаючи із печерних малюнків первісних людей. Я особисто найбільше полюбляю працювати над створенням графічних малюнків. Кожен митець веде пошуки з привнесення особливих елементів в уже існуючі стилі і техніки чи розробляє авторські, створюючи власну манеру малювання. Це не простий процес. Становлення моєї власної графічної манери  формувалось в основному під час навчання у Львівському поліграфічному інституті ім. І. Федорова (нині Українська академія друкарства), де готували переважно оформлювачів книг, газетних художників. Найважливішим є те, що мені все-таки вдалося створити, як Ви мовили, свій почерк і постійно удосконалювати його.

Працював у різних техніках: створював літографію, офорт, ліногравюру, які використовуються для виготовлення тиражованих зображень. Так, літографія малюється особливим розчином на італійському камені. Офорт – є різновидом гравюри на металі, який дозволяє отримати відтиск з друкарських форм, попередньо оброблених кислотою. Ліногравюра – це опукла гравюра, створена вирізуванням малюнка на леноліумі, із застосуванням туші. У мене чимало графічних робіт, виготовлених цими техніками. Дуже цікаво було освоювати їх, привносити щось своє. Проте переважають графічні роботи в єдиному екземплярі, тобто малюнки. Чорно-білі виконуються простими олівцями (твердими і м’якими, я використовую 12 видів), для створення кольорової графіки використовую кольорові олівці, які полюбляю ще з дитинства, або спеціальні гелеві ручки, яких в моєму арсеналі 64 відтінки кольорів.

– Відомо, що Ваші роботи є навіть у Ватикані. За яких обставин вони туди потрапили?

– Це дійсно так. Нагода зробити подарунок Папі Іоанну Павлу ІІ з’явилась у 1999 р., коли я знаходився у Польщі,  і працював над згаданою уже колекцією графічних робіт «Костели Гжешова». У цей час намічалося святкування сторіччя побудови костелу М.Б. Салітинській, на якому повинен був бути присутнім Понтифік. Але він захворів, і зустріч відмінили. Тоді єпископ Владислав, з яким я співпрацював, запропонував зробити подарунок Папі – мій графічний малюнок цього костелу.

Незабаром я отримав лист від Іоанна Павла ІІ на його фірменному бланку, в якому він висловив своє захоплення моєю картиною, дякував мені, бажав успіхів у подальшій творчості і поблагословив мене. Цей документ я вважаю одним із найбільших моїх скарбів. Пізніше, через того ж єпископа Владислава, я дарував інші свої творіння для Ватикану, які приймали з великою вдячністю.

– Євгене Тимофійовичу, це правда, що Ви дотичні до створення у Тернополі алеї Зірок, де ніби є і Ваша Зірка?

– Так, 28 серпня 2011 р. зі спільної ініціативи із знаним та шанованим Олександром Смиком, який уже, на превеликий жаль, відійшов у засвіти, була відкрита пам’ятна алея Зірок на вулиці Гетьмана Сагайдачного, де у бронзових зірках тернового цвіту вміщені імена видатних тернополян, які зробили вагомий внесок у розвиток міста – митці, лікарі, науковці, будівельники, меценати. Щороку в ній з’являються нові імена. А в 2020-му в ній з’явилася і наша з Тамарою Удіною (моєю першою дружиною) Зірка. Тамара  Олексіївна була чудовою людиною, неповторною жінкою, талановитим акварелістом, мистецтвознавцем, педагогом. Вона одна з перших у своїй дипломній роботі, по закінчені Ленінградської художньої академії,  дослідила творчість маловідомого у ті часи, а нині знаного у всьому світі, скульптора Іоанна Пінзеля. Саме завдяки їй я у 1960 р. став тернополянином, коли ми одружилися. Спільно з Тамарою ми підіймали творче життя у Тернополі, гуртуючи художників. Набувши організаційної практики в роботі Чернівецької обласної організації Спілки художників України (голова Іван Холоменюк), як член Правління був головою секції графіки, і, ставши тернополянином, поставив за мету створити Тернопільську обласну організацію цієї Спілки. Отож у 1983 р. я став засновником і першим головою цієї організації, яку очолював упродовж п’яти років. Тобто ми з Тамарою були першими її членами і зробили свій посильний внесок у те, що наше улюблене місто Тернопіль стало по-справжньому «файним» (усміхається).

– Євгене Тимофійовичу, розкажіть як пролягла Ваша дорога у мистецтво? Які чинники сприяли тому, що Ви вибрали саме цю професію?

– Можна сміливо сказати, що цей шлях «простелила» мені мама. Вона мріяла аби я став художником. Пам’ятаю з дитинства, що першою моєю зустріччю з  творчістю був килимок, який висів над моїм ліжечком. Це була аплікація на тканині: з різнокольорових клаптиків на ній була зображена оголена жінка, що лежала на яскраво-зеленій траві, волосся у неї було вогненно-рудим, сонечко, що світило на неї, було жовтогарячим. Це був витвір моєї мами. У ті повоєнні часи люди, як могли і вміли, прикрашали свій побут. Пригадую, я поводив пальчиком по стиках тканини, обводив ним пишні обриси жіночого тіла… Коли мені виповнилося 5–6 років, на своє день народження я отримав несподіваний сюрприз. Це був альбом із вміщеними в ньому моїми першими малюнками, який оформила мама. Мене вразили мої ж малюнки, бо про багато з них я вже не пам’ятав. Зібрані усі разом у альбомі, вони виглядали цікаво й урочисто. Ця увага і повага до моєї творчості розвинула в мені серйозне відношення до малювання. У старшому віці на свої дні народження я отримував цікаві ілюстровані книги про відомих художників, при чому не лише вітчизняних, але й  зарубіжних. Нині у моїй колекції видань про визначних митців світу, яку започаткувала мама, більше семисот різноманітних примірників. Отже роль мами полягала в тому, щоб прищепити мені любов до мистецтва і цілеспрямовано провадити в напрямку професійного вибору. До речі, саме мама була моїм першим суворим, справедливим і заохочуючим до праці критиком упродовж усього її життя: всі роботи, які вона схвалювала, обов’язково потрапляли на виставки і мали успіх. І я дуже щасливий як з того, що здійснив її мрію, як і тому, що знайшов себе у професії. Адже відомо, що той, хто займається улюбленою справою, ніколи не працює і отримує щоденну радість…

– Євгене Тимофійовичу, що на даному етапі Вашого життя є для Вас найголовнішим, на що Ви спрямовуєте свої сили?

– Моє кредо нині – не залишити по собі жодної незакінченої роботи. У запасниках моїх домашніх архівів накопичилось чимало робіт, які потребують завершення. До прикладу, у даний час я допрацьовую графічну роботу 1964 р. «Тернопіль», працюю над творчим спадком Тамари Удіної – оформлюю багато її акварельних робіт, працюю над створенням нових картин. Тобто мої дні вщент заповнені працею. Моєю помічницею і натхненницею нині є моя дружина Людмила, з якою ми в шлюбі понад чверть століття. Ми чудово розуміємо одне одного, адже й вона, як і я, педагог – працює викладачем музики по класу фортепіано в Тернопільському мистецькому фаховому коледжі ім. С. Крушельницької. Наша задача – підготувати якомога більше обдарованих дітей до вступу у професійні мистецькі заклади, дати їм путівку в життя.

– Чи вважаєте себе щасливою людиною?

– О, так. Можу сказати, що щасливий на всі сто відсотків (усміхається). Моя зірка удачі ніколи не зраджувала мене. Я прожив красиве, цікаве, багате подіями життя. Чимало досягнув у царині мистецтва. Залишаю прийдешньому поколінню величезний творчий спадок. Як і кожна людина на землі, робив чимало помилок, були в ньому падіння і злети. На загал же скажу, що не проміняв би своєї долі на жодну іншу, адже займався улюбленою справою, любив життя, людей, був відкритим до них, і завжди йшов їм на зустріч. Пізнав справжню дружбу і кохання. Мав вдячних поціновувачів своєї творчості. Моя донька Олена Арутюнян і онука Каріна, які мешкають у США, прийняли від мене творче естафету – стали справжніми художниками…

– Що побажаєте молодому творчому поколінню, яке тільки починає перші кроки у мистецтві?

– Насамперед, віри в себе. Також, щоб не намагалися когось наслідувати: ні Удіна, ні інших художників. Бажаю їм найти свою творчу родзинку і розвивати її.

– Євгене Тимофійовичу, хтось зауважив, що іноді достатньо однієї секунди, аби помітити людину, однієї хвилини, аби вона сподобалася, однієї години, аби її полюбити, і не вистачить усього життя, аби її забути… Це твердження можна віднести як до Вашої творчості, так і до Вашої неповторної харизми: зустріч із Вами стає справжнім святом душі і запам’ятовується на все життя. Дякую за цікаве спілкування, бажаю міцного здоров’я, наснаги і натхнення, щоб і надалі радувати нас своєю неймовірною творчістю.

Рита Квач,
головний зберігач фондів Почаївського історико-художнього музею, член НСЖУ