Я вперше чула від нього прокльони. Живе на сусідній вулиці, батько двох синів і дочки. Йшов доріжкою й сам до себе лементував на російську церкву – чого вона має у Тернополі бути. Люди зглядалися, в він гучно розповідав, що ходив здавати аналізи на ДНК. Його син пропав на Донеччині… Чоловік випускав із себе біль, який не міг донести до рідних, щоб розділити на усіх. Згодом підтвердилося найгірше, але тіло сина ще не привезли.
Одного дня я наважилася підійти й висловити співчуття (як це важко – підібрати слова людині, для якої слова уже не важливі). Але якось розговорилися. «Знаєш, кажуть, що я проти церкви щось маю… Та я тільки на російську казав. Щоб я не вірив у Бога – таке вигадали… Людині відводиться по декілька десятків років, а вона чомусь хоче жити вічно – значить, хтось їй заклав у серце це бажання. То як можна сумніватися, що могилою усе не завершується».
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Я всотувала ці слова як істину, вагомий доказ, бо десь у підсвідомості нудить страх: одного разу глянути на небо і побачити порожнечу. Віра… Вона веде, навіть через найгірші несправедливості війни – через вогненні харківські ріки, що пожирають життя, через усі жахіття, що пережила країна, і те невідоме, що нам ще належиться. Здоровий глузд тримається за віру.
Коли усунули Залужного та його оточення – фактично змінили усе військове керівництво, віра похитнулася у багатьох. «За цих два роки я не сумнівався, що повернуся додому з перемогою, а зараз хочеться складати заповіт», – написав у соціальній мережі хмельницький журналіст, який воює. Інший фейсбучний друг підписав фото Залужного з дружиною так: «Вони занадто освічені і порядні, щоб брати участь у цій виставі». І це, власне, найнейтральніші дописи.
Чи хоче Зеленський перемоги? Дуже хоче! Чи хоче Сирський перемоги? Дуже хоче! У цьому сумнівів не виникає. Але Залужний був тим запобіжником, який вселяв впевненість у тому, що йдемо до перемоги найоптимальнішим шляхом. Тепер потрібен принаймні час, щоб знову набути чи…
Відставка Залужного і допомога США – чи є зв’язок між цими знаковими подіями? Американці сказали, що їм не важить, кого призначить Зеленський, мовляв, поважатимуть вибір. Подумалося: та невже?.. Якщо таки планують дати 60 мільярдів, то були б вільними впливати, як це було раніш. Але це суто інтуїтивне припущення – здається, навіть американські оглядачі достеменно не знають, чим завершиться «українське питання». Якщо у Сенаті є шанси, оскільки за процедурні моменти уже проголосовано, а розглянуть «по суті» цими днями, можливо, у середу, коли вийде цей номер газети у світ, то попереду – розгляд Палатою представників – Конгресом. Ось тут виділення допомоги для України, за оцінкою аналітиків, «п’ятдесят на п’ятдесят». Знову ж таки впливовий серед республіканців Трамп не приховує роздратування – останні його висловлювання стосуються того, що Україні не треба давати безкоштовну допомогу, а в борг.
Ну і, звісно, додало проблем двогодинне інтерв’ю російського диктатора американському журналісту Карлсону, останнього уже охрестили новітнім Дюранті (теж американський журналіст, який, побувавши в СРСР, запевнив світ, що голодомору немає). Попри глузування з путіна, меми й інше, той факт, що за півдоби інтерв’ю подивилися 100 мільйонів людей (нагадаю: головний наратив путіна – України ніколи не існувало), безумовно, несе для нас негатив.
Без американських грошей буде сутужно, навіть якщо на рівні інших західних партнерів допомога збережеться. Багато є тривожних дзвоників, які підштовхують до думки: покладатися слід на себе. Французький Макрон скасував візит до України – з питань безпеки. На українсько-польському кордоні поляки демонстративно розсипають наше збіжжя, і це ніби ножем у серце. Бо в генетичній пам’яті зерно – синонім життя. Той же українофоб Орбан заявляє: Україні треба змиритися з тим, що вона вічно буде буфером між росією та Заходом. Звісно, з цим ніхто змирюватися не збирається, але війна надовго.
Зараз на фронтах тривожно – росіяни намагаються наступати. Аналітики припускають, що цей наступ вичерпає себе до початку зими. За останньою інформацією Генштабу, українські захисники відбили три атаки противника біля Терного та північ від Веселе (Донецька область).
Вісь Бахмут: Сили оборони України відбили сім атак окупантів біля Богданівки, Іванівського, Андріївки та Кліщіївки (Донецька область).
Оперативно-стратегічне угруповання «Таврія», вісь Авдіївка: українські захисники продовжують стримувати ворога, який намагається оточити Авдіївку. Українські воїни відстоюють свою позицію та завдають окупантам великих втрат. Наприклад, за добу 12 лютого Сили оборони України відбили 22 рази ворожі атаки в районі Авдіївки, ще 7 атак біля Тоненьке та Невельське (Донецька область).
Авдіївка під загрозою оточення. У соціальних мережах дехто закликає виводити звідти наших хлопців. Водночас журнал Forbes повідомляє, що туди скерували одну з найкращих штурмових бригад. На думку журналіста видання, те, що українські сили вирішили залишитися і битися в цьому регіоні, є «величезним ризиком».
Не здати Авдіївку чи зберегти життя солдатів – сум’яття, яке у голові не лише воєначальників, а й цивільних людей – на вулицях, у маршрутках сперечаються про це, й у кожного є вагомі аргументи. Чому нам так не ведеться: Лисичанськ, Соледар, Бахмут – міста на панівних висотах, зручні до оборони. Але… І ось тепер серйозна загроза втратити Авдіївку. До речі, путін поставив завдання до виборів, які у березні, захопити це стратегічне місто.
До стану війни важко звикнути. Після масштабної атаки ракетами, шахедами в ніч на вівторок Дніпро закриває школи та деякі лікарні, евакуйовує паліативних хворих. У батареях зливають воду, бо невдовзі похолодання, і система не витримає. Думали, що переживуть зиму, бо ворог нібито залишив у спокої енергосистему, але ні…
Хтозна що ще станеться, поки газета дійде до читачів. Війна – без розкладу, динамічна, неперебірлива – і де «вистрілить», важко передбачити. Втім, стратегія і тактика – це місія воєначальників. Нам залишається вірити, що вони оберуть правильну дорогу.
Ольга КУШНЕРИК
