Він живе у містечку Бережани на Тернопільщині. Картини ж Олега Шупляка розбрелися світом. Берлін, Лісабон, Онтаріо… Його виставку бачили навіть у далекому й екзотичному Бангкоку (Тайланд).
Художникові нині – 56 років, з яких понад 35 він провів з пензлем у руці. Створив за цей час більш, ніж тисячу робіт. Експериментує в різних жанрах, стилях і напрямках – від іконопису до абстракціонізму і відеоарту. Має чималий доробок так званих картин-ілюзій: коли лише при пильному погляді глядач помічає, що та хто насправді зображений на картині. За останні два роки створив чимало робіт на тему війни. Це живописні полотна (деякі з них пробирають до дрижаків), плакати, карикатури.
Перегляньте також:
Малюнки галичанина також з’являлись у шкільних підручниках (не тільки українських, але й зарубіжних), на поштових марках (найновіша – з серії “Міста-героїв” присв’ячена Маріуполю) і навіть на грошах. До речі, п’ять гривень, за ескізом Олега Шупляка, на конкурсі у США визнали найкращою монетою 2023 року!
“ЦЕ НЕ МОЖЕ НЕ ВРАЖАТИ”
– Пане Олеже, ця перемога полестила вашому творчому “его”?
– Коли мені запропонували взяти участь у конкурсі зі створення тієї монети, спочатку я хотів відмовитися. Бо це інший різновид діяльності, ніж те, чим займаюся. Але, подумавши, сказав собі: чом би й ні? Я ж люблю експерименти, можна спробувати. Надав свої ескізи, які пройшли відбір, і почав працювати з монетним двором та його фахівцями. Наша співпраця тривала не менше пів року. Довелося вивчати специфічні терміни та вникати у технічні нюанси. Це було складно й водночас цікаво.
Проте воно того варте: наші п’ять гривень визнано найкращими в Україні. Тож їх подали на міжнародний конкурс “Coin of the Year”. У ньому брали участь 2 400 монет з усього світу. Відтак з тієї кількості журі відібрало 100 робіт, які розподілили по десяти номінаціях. Гривня перемогла у категорії “найхудожніша монета”, а у фіналі її визнали “найкращою монетою світу”. Такого успіху українські учасники не досягали ніколи!
Що ж до мого “его” – звичайно, як автор я дуже тішився. Розуміючи водночас, що ця перемога потрібна нині не лише мені особисто, а нам усім. До речі, потім я виставив п’ять гривень з тієї серії на благодійному аукціоні у Варшаві. На виручені ж гроші вдалося придбати медичні рюкзаки для ЗСУ.
– Це, здається, був не перший аукціон, в якому ви брали участь?
– Від початку повномасштабної війни відбулося чимало доброчинних заходів, які організовували українські громади. Від Лондона до Токіо. З найважливіших можу назвати аукціон у Люксембургу, а також акцію у Берліні. Передаю або оригінали картин, або авторські принти, або друковану продукцію (наприклад, календарі з автографами). Це залежить від рівня благодійних заходів.
– Знаю письменників, які після 24 лютого 2022 року не можуть повернутися до творчості. Як налаштовуєте свій внутрішній “камертон”?
– Попри все малюю… Перші пів року присвятив темі війни: від живопису до плакатів і навіть карикатур. Ясна річ, відверто антиросійських. Маю досить велику аудиторію в соцмережах, тому хотів показати той жах, що у нас відбувається. Дуже боявся, що світ знову “закриє очі”. Так, як це вже було сто років тому.
– Одна з ваших картин – “Мальви” – присвячена трагедії в селі Гроза на Харківщині, де внаслідок ракетного удару загинуло понад 50 цивільних…
– Хоч минуло вже два роки і щодня гинуть люди, але звикнути до того неможливо. Як і до дикунства й варварства наших ворогів. Це не вкладається у голову цивілізованої людини. І справді неабияк шокує… На жаль, таке сьогодні джерело натхнення, якщо це слово тут доречне.
– Мені запам’яталась ще одна ваша робота – “Очі війни”. Дитячі, старечі… Вони, перепрошую, вам не снились потім?
– Коли я завершую роботу, не буває такого, щоб вона потім поверталася до мене уві сні. Мені нині мало що сниться. До слова, “Очі війни” я також віддав на благодійний аукціон. Картину продали за 150 тисяч гривень, які пішли на допомогу ЗСУ – на потреби однієї з бригад і підсилення ППО нашої області…
Знаю, з відгуків друзів та знайомих, які приїжджали з фронту у відпустку, – “там” вони щодня спостерігають зло, що несе з собою “рускій мір”. Тож удома хотіли би побачити щось інше – умовно кажучи, ті цінності, за які воюють та гинуть наші люди.
Тому вирішив відновити свою давню серію “Український космос”, де звертаюсь до дуже древніх, архетипних речей, до традицій нашого народу. Починаючи ще з трипільських часів. Це і моя внутрішня потреба, і певний запит людей.
“Я РОЗПОЧАВ ІЗ ПОРТРЕТІВ ШЕВЧЕНКА І ЛЕСІ УКРАЇНКИ”
– Не можу не запитати про ваші картини-ілюзії з серії “Двовзори”. Це, до речі, ваш термін?
– Так. Цю серію започатковано ще тридцять років тому. Розпочав із портретів Тараса Шевченка, Богдана Лепкого, Лесі Українки… Нещодавно порахував ті роботи й виявилось 400 “двовзорів” – графіка і живопис. Зловив себе на думці: “Ого!” (Сміється). І то ще не всі опубліковані. Може, ще з’явиться якась цікава ідея, цю серію вважаю завершеною.
– Одна з ваших робіт називається “Дівчина, що читає Сальвадора Далі”. Як ставитеся до того, що вас іноді порівнюють з геніальним іспанцем?
– Не люблю таких порівнянь. Це, звичайно, честь, але… Кожен художник воліє, щоб його цінували за неповторність і самобутність, а не казали, що він когось наслідує. У мене немає буквального наслідування Сальвадора Далі. А оптичні ілюзії використовували та використовують й інші художники. Хоч у цьому напрямку працює небагато митців.
– Якщо не помиляюсь, у вас якраз у Берліні відбувається виставка чи уже завершилась?
– Вона постійно діюча. У німецькій столиці працює музей оптичних ілюзій, частиною експозиції якого є моя виставка. Там здебільшого репродукції, але деякі роботи – оригінали. Організатори познайомились з моєю творчістю в інтернеті й запропонували співпрацю. “Чом би й ні?”, – знову подумав я. Хай люди ходять та дивляться.
– А якими вітрами вас занесло у Тайланд?
– Моя виставка відбувалася там у Бангкоку – в Центрі сучасного мистецтва. Її зініціювала і організувала українська амбасада. До того ми навіть не були знайомі з послом… Спочатку була домовленість, що все триватиме два тижні (саме на стільки орендували зал), але інтерес виявився настільки великий, що вирішили продовжити ще на три тижні. До того ж власники центру надали приміщення вже безкоштовно.
– Де сьогодні можна побачити ваші картини?
– Насамперед – у Бережанському замку. Крайні пів року я займався обладнанням у його стінах арт-простору. Довелося згадати, що за освітою я архітектор, і взятися за організацію експозиційної площі. Там тепер виставлено понад 150 моїх робіт.
Цікаво, що люди приїздять не тільки зі Львова чи Києва, а й навіть із Чернігова і Полтави. Навіть мінімальні збори за квитки йдуть на розвиток арт-простору. Ми реконструювали і відкрили ще два зали. Тепер, окрім “Українського космосу”, там виставлено “Двовзори”.
– Скажіть, ви легко прощаєтеся зі своїми роботами?
– Скажу чесно: нелегко віддавати роботи. Особливо останнім часом. Не хочеться щось дуже продавати. Бо віддав роботу – і все, забудь. А так картину ще можна виставити, хтось ще її побачить. Але треба якось жити-виживати. (Зітхає). Якби ж не було матеріальної потреби, я би й не продавав.
“МОЖНА СКАЗАТИ, ЩО У НАС УЖЕ ДИНАСТІЯ”
– Хтось із художників працює в майстерні у тиші, хтось – під музику. А як у вас?
– Колись я більше слухав музику, а тепер – аудіокниги або цікаві подкасти, чи – блогерів (щоби бути в курсі подій). Проте це на пізнішому етапі роботи над картиною. Коли ж якась ідея тільки спадає на думку, то мозок її опрацьовує. І щоб там не звучало, я не чутиму. Вся оперативна пам’ять зайнята важливішим.
– Якщо трохи пофантазувати та уявити, що є така можливість: з ким із художників ви хотіли б зустрітися на каві?
– З Сальвадором Далі, наприклад. Він, як відомо, не тілька картини малював, а й книжки писав. У нього башато цікавих думок. Тобто хотілось би поспілкуватися з художником-мислителем. (Після паузи). Або – з Рене Магрітом, який теж цікавий митець. У нього чимало ідей, які мене захоплюють.
– А Едвард Мунк вас цікавить?
– Мене цікавить усе, що є та було в мистецтві. Абсолютно: від кітчу (може, меншою мірою, але його теж треба вивчати) до високого мистецтва. Мунк як експресіоніст зробив свій вклад. Мене більше приваблюють художники-інтелектуали, котрі мають якісь карколомні ідеї. Наприклад, Ешер – у нього багато химерних речей. Техніка теж цікава, експресія, емоції. Без того мистецтва немає.
– Дружина більше критикує вас чи надихає й підбадьорює?
– Тут усе в комплексі. Не можна сказати, що вона тільки критик. Галина не має художньої освіти, але в неї досить розвинуте відчуття смаку. Ми ж стільки років разом й у стількох музеях разом побували. Як сучасного мистецтва, так і традиційного.
Її оцінка мені важлива. Іноді дружина зайде у майстерню: “А що це тут у тебе…” Доводиться сприймати критику. (Усміхається). Зрештою, іноді сам відставиш роботу, а через місяць глянеш і бачиш усе свіжим оком. А коли вже роботу завершиш і опублікуєш у соцмережах, то вже стільки знавців набіжить, хоч не читай! (Сміється).
– А ваші діти – Віталій і Мар’яна – проявляють хист до мистецтва?
– Обидвоє навчались у художній школі. Щоправда, донька не пішла далі, а ось син закінчив Академію мистецтв у Львові, потім Познанський університет образотворчих мистецтв (Польща). Після чого продовжив студії в одному з вишів Німеччини. Власне, нині мешкає у Берліні та спеціалізується на перфоменсах. Віталій влаштовував і політичні акції – перед російським посольством, які мали чималий резонанс… До речі, моя мама також була художником, але аматором. Тож, можна сказати, що у нас уже династія.
– Пане Олеже, як би ви речення продовжили: ніхто не знає, що я…?
– Спливають якісь погані думки. (Сміється). Хоча у мене немає скелетів у шафі. Тобто приховувати особливо нічого. (Після паузи додає). Головними в житті я завжди вважав три речі: роботу, роботу й ще раз роботу.
БЛІЦ
– Ви “жайвір” чи “сова”?
– Тепер більше “сова”: можу до ранку не спати. Хоча буває, навпаки, збудишся о четвертій годині та йдеш працювати.
– Мамалига чи юшка?
– Залежно, яка юшка і яка мамалига. Давайте так: на перше – юшка, на друге – мамалига.
– Кіт чи пес?
– Маю кицю, але дуже хотів би ще собаку. Для цілковитої ідилії. Люблю хвостатих. Це для мене найкраща терапія.
– Фільми “Довбуш” чи “Скажене весілля”?
– Ту комедію дуже критикували, але, вважаю, що у нашому кінематографі має бути і одне, й інше. Бо якщо не буде, тоді цю нішу займе ворожа російська продукція. Та якщо все ж вибирати, звичайно, “Довбуш”.
– Коньяк чи вино?
– Міцних напоїв не дуже вживаю. Тому краще вино. А ще краще – сік, що перебродив. Жарт.
– Склянка наполовину повна чи наполовину порожня?
– Я оптиміст за природою. Ніколи не слід впадати в песимізм. Особливо – сьогодні. Тому – склянка наполовину повна.
