Коли щось із широкої номенклатури російських ракет – якийсь “Калібр” Х-22, Х-32, Х-101, Х-555 чи просто “Шахед” – садоне у багатоповерховий будинок у не так вже й далекому від нас Львові (в Тернопіль вони наразі завдяки випадковості, волі вищих сил чи, вірогідніше, розрахункам російського генштабу, не вчащають), то якийсь вцілілий його мешканець, оговтавшись від шоку й обтрусивши з себе штукатурку, може подумати багато про що. Ну, найперше, звісно, усвідомить, що залишився живий.
А потім вже може піти цілий ланцюжок роздумів. Найперше – купа галичанських прокльонів на голову рашистів. Далі він може згадати Арестовича і його “валеріаново-заколисуючі” прогнози стосовно швидкого і неодмінно переможного закінчення війни (3 місяці, не більше). А разом з ним – усіх інших військових експертів, аналітичні виступи яких завжди загорнуті в рожеву оптимістичну обгортку. І що Крим цієї осені мав вже бути звільненим від окупантів (головний розвідник же заявляє про це – ну, як не вірити?).
Перегляньте також:
- Графік вимкнення світла на Тернопільщині на 22 листопада
- Пасажирський автобус у Тернополі збив 23-річного пішохода
Може також згадати усі Рамштайни разом – з купою багатозіркових генералів, твердими запевненнями і обіцянками. Може спом’янути незлим і тихим словом підписаний ще 9 травня 2022 р. президентом США Дж. Байденом закон про ленд-ліз. “Ленд-ліз” – у пам’яті кожної більш-менш освіченої в історії людини це слово постає як гарантія майже певної перемоги і незліченних проблем для ворога, але наразі залишається елементом політичної “показухи”. А ще численні заяви західних лідерів про те, що “ми не дамо Росії перемогти”. І що “будемо підтримувати Україну стільки, скільки потрібно” (останнє нині змінилося на “скільки зможемо”). Це все ще залишається чимось із розряду заспокійливих пігулок, що мають полегшити сприйняття нами Заходу як доволі неповороткої і надміру забюрократизованої машини, скутої, до того ж, зайвою обережністю (щоб не сказати – страхом) перед Росією. Або ж, ще гірше, прихованим або ж навіть дедалі більш відкритим небажанням допомагати Україні…
А ще у покритій пилом і штукатуркою голові вцілілого щасливчика може з’явитися думка про те, що український політикум після нетривалого періоду суто інстинктивного зовнішнього єднання, спричиненого російським вторгненням, знову зайнявся улюбленою справою: взаємним поборюванням (своєчасна справа під час повноцінної війни, чи не так?), обпльовуванням, в основі чого – гіпертрофоване політичне EGO і прагнення втриматися при владі чи дорватися до неї (а чи буде, якщо станеться найгірше, до чого дориватися?). У цьому вони схожі на юрби п’яних “шоферюг”, яких щоденно затримує поліція: і ті, і другі невиправні. Ось які роздуми можуть завітати у черепну коробку вцілілого завдяки волі щасливого випадку українця. В чужу голову, звичайно, не влізеш, але, думаю, такий хід його думок цілком можливий…
