Я давно проповідую: хороше кіно треба дивитися двічі. Уперше — дивуватися, ловити емоційну хвилю, стежити за фабулою, реагувати на сюжетні й стильові несподіванки. Удруге — реконструювати цілісність, перейти в режим діалогу з екраном і, врешті-решт, кайфувати, заради чого, власне, й ходять у кіно. Режисер прем’єрної стрічки «Ля Палісіада» Філіп Сотниченко теж твердить, що її варто дивитися два рази. Я встиг подивитися один і неодмінно піду ще. Наразі ж попередні нотатки.

У нашому кіно давно таких подій не було, надто в ігровому кіно. Тим більше тепер, коли, здавалося б, ні про що, крім війни, не можна ані говорити, ані писати, ані знімати. А тут — «буремні 90-ті», значною мірою демонізовані, ідеологічний штамп. Здавалося б, ну що там розбиратися й, головне, навіщо? А режисер, він же автор сценарію, вибудовує струнку метафору взаємодії часів, де один-єдиний постріл у минулому наздоганяє причетних через покоління.

Спочатку не дуже-то й орієнтуєшся в цих героях і їхніх стосунках, допомагає анотація на афіші: «…Двоє старих друзів, детектив міліції та судовий психіатр, розслідують вбивство свого колеги. Колись давно вони обидва були закохані у вдову загиблого…». Тримати це в голові, може, й необов’язково, подекуди, навпаки, цікавіше спостерігати за стосунками в кадрі, як ми потай спостерігаємо за попутниками в метро або публікою в супермаркеті, вгадуючи біографії. Ще моторошніше дивитися, як ті «чисто конкретні» радянські менти розплутують злочин: може, ось цей убив, а може, й ні, може, він психічно нормальний, а може, й хворий. Моя робота — моя влада, а моя єдина розрада — оцих паскудників писком у землю. Усе заради дітей, авжеж.

Зрозуміло, усі ми родом із 90-х із їхнім первісним капіталізмом, недотравленими рештками совка, моральним релятивізмом і наївним сподіванням на майбутнє, у якому діти житимуть краще, ніж батьки. Для кінороба це ще й ласий матеріал для стилізації під міцно забутий побут: оці інтер’єри, одяг, навіть тип облич.

Барахолка, де розраховуються мільйонами купоно-карбованців, хутряні шапки на кожному чоловікові, незабутні спортивні костюми, чорні «волги», міжміський телефон, неонова літера, що блимає на готелі (прихована цитата з радянської комедії).

І красномовний натяк на ще давніше минуле, plusquamperfectum, — піонерська сурма, вітання зі щасливого радянського дитинства. Для повноти занурення режисер з оператором навіть імітують вузький кадр і жахливу плівку Сумського ВО «Свема».

Автори чи продюсери загадково позначили в анотації жанр стрічки як «іронічний детектив», що формально цілком відповідає предметові, але геть нічого не пояснює. Детектив, якщо вже на те, передусім похмурий, іронія чорнюща. Тут радше про початково хибні стосунки й цінності, про необов’язковість, брехню, імітацію, про владу й abuse («зловживання», модне нині запозичення), які передаються в спадок. Ґрунт для художнього твору дуже непевний, трохи перетиснеш — вийде мораліте, на яке в нас усіх алергія. Не дотиснеш — розвалиться. Ні, тут усе підказують ледь помітні деталі, нібито випадкові побутові замальовки, не відразу в’їдеш, але все безпомилково впізнаєш. Подекуди розумієш, що ось ці подробиці або для своїх, або для себе самого, як-от квартира героя в номенклатурному будинку навпроти Міністерства внутрішніх справ, у вікно видно пам’ятник Жеглову й Шарапову біля прохідної, не кожен киянин упізнає, але все одно промовисто.

Власне, густина, на перший погляд, необов’язкових фактур, прямо-таки нахабність використання «другого плану» виказують суто режисерську майстерність ніяк не дебютанта, що вже казати. До слова, ворох призів, які «Ля Палісіада» зібрала на міжнародних майданчиках від Роттердама до «Єврооскара», якраз доводить, що образний ряд не аж такий герметичний: сторонній глядач прочитає все, що йому треба.

Ясно, що Філіп Сотниченко, як то кажуть, має навчене око, він відверто живиться попередниками — від неореалізму й «Нової хвилі» до модного «мок’юментарі».

Дуже схоже, що серед прототипів заховався ще один детектив — «Мій друг Іван Лапшин» Ґєрмана: така сама точність інтонацій та псевдовипадкових натяків, такі самі живі «неправильні» діалоги. Якщо відверто, це мало не перший вітчизняний фільм, де я цілком задоволений фонограмою, де звук «як у житті» або в документалці, а не кляте тонательє, хоча головою розумієш, до якої міри це свідомо вибудувано. Навіть вимушений переклад російськомовних реплік (вимушеного для прокату, бо є авторська двомовна версія) безпристрасним жіночим голосом сприймається парадоксальним чином як свідомий прийом.

Якщо ви збиралися подивитися веселий бойовичок, вам точно не сюди, це суто авторське кіно, яке весь час прикидається жанровим. Щодо висновку: притча про сорок років пустелею, виявляється, не працює. Точніше, працює обмежено, бо нинішні тридцятилітні хоча й вільніші, самостійніші, розумніші й навіть моральніші, усе одно несуть той тягар брехні й незграбності, який у них закладали при народженні. Оті всі пристосуванці, ухилянти, побутові корупціонери — вони не нізвідки. Така-от доросла розмова.

«Ля Палісіада»
Автор і режисер: Філіп Сотниченко.
Продюсери: Валерія Сочивець, Галина Криворчук, Сашко Чубко.
Оператор: Володимир Усик.
У ролях: Андрій Журба, Новруз Пашаєв, Валерія Олейникова, Олександр Пархоменко та ін.
2023 р.

Юрій Макаров

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.

Джерело: Новини Тернопільщини
Теги: #новини тернопільщини, #новини тернополя, #тернопіль, #тернопільські новини
Коментарі





Опілля квас ціни iPhone 14 Pro в Одесі, Україна

Статті

Інтерв'ю
Голова Андрій Смаглюк розповів про актуальне і наболіле Кременецької громади
13:58, 21 Квітня, 2024

Голова Андрій Смаглюк розповів про актуальне і наболіле Кременецької громади

Блоги

ТОП новини тернопільщини: