Коли 25 жовтня 2020 року 28-річного Богдана Келічавого обрали головою Копичинецької міської територіальної громади з результатом майже 50% голосів, це стало сенсацією. І справа була не у відносно молодому віці Богдана, а у його закордонній освіті та стрімкому кар’єрному зростанні. З 2009 по 2013 роки Келічавий вивчав правознавство у Чернівецькому Національному університеті, а з 2013 по 2016 роки здобув два магістерських дипломи з міжнародного права та електронного врядування у Талліннському технологічному університеті в Естонії.
Також у цей час за програмою Erasmus він навчався пів року у Франції, в Інституті електроніки Парижа. З 2017-го по 2020-й Богдан Келічавий працював програмним спеціалістом у Дніпрі, а згодом фахівцем з місцевого економічного розвитку у Києві, у міжнародній програмі матеріально-технічної допомоги об’єднаним громадам USAID/DOBRE. У 2020-му він залишив цю роботу заради того, щоб, за його власними словами, навести лад у рідній громаді: Богдан став очільником майже 7-тисячного містечка та 11-ти сіл. До Копичинців повернулася і дружина Богдана Келічавого, яка, хоч і народилася там, але виросла і довший час працювала у Канаді. Новий голова громади хотів зробити її у певному сенсі зразковою, використавши для цього власний досвід роботи у міжнародних структурах. Це довелося робити з поправкою на повномасштабну війну. Як саме, Богдан Келічавий розповів Децентралізації.
Перегляньте також:
– Як на ваші особисті плани вплинуло повномасштабне вторгнення росії? Здається, ви не планували бути міським головою так довго?
– Під час війни треба менше звертати увагу на особисті бажання і плани, а більше думати про те, що кожен може зробити для перемоги. Зараз головний пріоритет – врятувати країну. Якщо це не вдасться, будь-які плани можуть стати нездійсненими… До речі, наратив про те, що я планую попрацювати рік, а потім поїду робити кар’єру до Києва чи за кордон, дуже часто використовували мої політичні опоненти під час виборів. Мене звинувачували у тому, що я хочу скористатися громадою, що я не буду серйозно ставитися до роботи. Але наразі я тут, і мені здається, що моя посада ще далеко не вичерпала всіх своїх можливостей. Зокрема зараз мені надзвичайно цікаво займатися залученням міжнародних інвестицій в Україну, це вкрай важливо під час війни, коли наша економіка зазнала відчутних ударів.
– З усіх голів невеличких громад ви, мабуть, маєте найбільше закордонних зв’язків. Чи дозволили вам ці зв’язки збільшити допомогу Україні після повномасштабного вторгнення?
– Я би волів говорити не стільки про зв’язки, скільки про досвід, адже міжнародні зв’язки з моєї попередньої роботи далеко не завжди можна використати для безпосередньої допомоги громадам. Та маючи досвід, я дуже швидко зав’язав нові знайомства. При цьому якщо раніше міжнародна співпраця була певним додатком до моєї основної роботи, то тепер це головний напрямок, завдяки якому розвивається наша громада. До речі, не тільки наша: влітку мене обрали до Асоціації об’єднаних територіальних громад: я став очільником платформи «Міжнародний розвиток». Тепер я відстоюю інтереси усього місцевого самоврядування України, або, щонайменше, інтереси тих громад, які входять до нашої асоціації.
– Як саме ви розвиваєте міжнародну співпрацю?
– Мені дуже не подобається, коли така співпраця зводиться до подачі заявки міжнародному проєкту, який вже працює в Україні. Я фокусуюся на тому, щоб залучити до допомоги Україні ті міжнародні проєкти, які ще не працювали для неї. Роботи тут непочатий край. Мені мало не кожного дня приходять запити від інших громад стосовно допомоги у цій сфері.
– Нащадок цукрових магнатів Мішель Терещенко, обраний у 2015-му глухівським міським головою, фактично програв тривалу боротьбу з корумпованими місцевими елітами, які не давали йому кроку ступити. Чи стикалися ви з такою ж проблемою?
– На початку моєї каденції різноманітні медіа дуже любили розповідати про те, як я буцімто просто з Канади переїхав до Копичинців. Але насправді після приїзду з Канади я три роки працював у Програмі DOBRE, спілкуючись з очільниками місцевого самоврядування. Згодом це дало особливе відчуття реальності, я вже знав, як втримати штурвал корабля у шторм. Моя команда впала на Копичинецьку громаду як сніг на голову: ніхто не чекав побачити у міській раді замість поважних сивих дядьків молодих хлопців та дівчат. Але згодом ми довели, що можемо показувати результат, що ми адекватні і прагнемо з усіма бути у добрих стосунках. І нам повірили. Зараз я не можу сказати, що проти мене борються місцеві еліти. До того ж, коли почалося повномасштабне російське вторгнення, у нас одразу ж припинилися політичні суперечки. Наче якась магія подіяла. Усі миттєво забули про вчорашні чвари і почали працювати задля загального блага. Тому зараз жодної політичної турбулентності у нашій громаді не відчувається.
