Чи не кожного дня ми споживаємо інформацію, яка поширюється за допомогою різних комунікативних інструментів. І чи не кожного дня ми зустрічаємось із використанням маніпулятивних технологій, а іноді і з інформційно-психологічними спецопераціями (ІПСО).
Найчастіше, нібито з «благою метою» убезпечення громадян від ІПСО, політики та чиновники пропагують ідею порушення норм статті 15 Конституції України та наполягають запровадити цензуру в тому чи іншому вигляді. Проте… єдиним дієвим механізмом протидії маніпуляціям є забезпечення повноцінної та всеосяжної свободи слова. Без якої сучасна демократична держава не може існувати і неодмінно перетвориться на авторитарну чи тоталітарну.
Але на шляху забезпечення свободи слова стоїть не лише бажання можновладців отримати ще більше владних повноважень, а й низка об’єктивних економічних та соціальних факторів і не завжди внутрішньодержавних.
Як зазначає к.с.н. М. Єнін, розвиток масових комунікаційних технологій автоматично не гарантує демократизації суспільно-політичного життя.
Засоби масової комунікації проявляють себе і з іншого боку – як потужне знаряддя маніпуляцій масовою свідомістю через технології реклами, пропаганди та паблік рілейшнз (PR). Більш того, ці засоби перетворились на знаряддя ведення інформаційних війн. З виникненням електронних форм комунікації з’являється й «технічний» плацдарм інформаційних війн: можливості вносити перешкоди у радіо зв’язок, виводити з ладу комп’ютерні мережі, паралізувати управлінські системи.
Основою для маніпуляцій громадською думкою з використанням масових комунікаційних технологій є:
– надвисокий фінансовий поріг появи нових незалежних ЗМІ, що матимуть суттєвий вплив та убезпечені від свавільної ліквідації в кримінальний, технічний, чи квазі-легальний спосіб;
– розподіл інформаційного простору обмеженим колом картелів, так чи інакше контрольованих урядами країн реєстрації материнських компаній, що дозволяє майже в онлайн-режимі цензурувати будь-який контент, що з’являється на платформах масових комунікацій та навпаки, сприяти надшвидкому поширенню будь-якої інформації/мессіджів, у розповсюджені яких зацікавлені афельовані із власниками (чи топ-менеджментом) платформ особами та/або організаціями;
– обмежені можливості для свободи слова через функціонування економічних та політичних факторів, зокрема прямої чи опосередкованої (прихованої) державної цензури;
– наявність добре структурованих, достатньо профінансованих та ресурснозабезпечених агентів впливу у вигляді політичних структур, груп лобістів економічних інтересів та громадських організацій, що можуть виступати як самостійними агентами так і інструментами політичного та економічного лобізму сторонніх осіб чи організацій;
– вплив сугестивного ефекту від поширення однотипною та емоційно забарвленої інформації на користувачів платформ масової комунікації, що призводить до появи вторинних (третинних тощо) хвиль поширення маніпулятивних повідомлень та досить стрімкого затухання цих хвиль через появу нових, ще більш емоційно забарвлених месіджів, які так само швидко поширюються через платформи масової комунікації;
– формування вже в декількох поколінь поспіль кліпової свідомості та некритичної моделі сприйняття інформації з одночасним акцентом на тому, що «думка кожного не лише важлива, а ще й рівноцінна думкам інших», що ставить на один щабель довіру до інформації від офіційних джерел, фахових експертів та будь-якого навіженого чи шахрая, в популяризацію якого вкладено певний фінансовий та організаційний ресурс;
– наднизький або навпаки, надвисокий рівень довіри до офіційних джерел інформації, що робить їх інструментом для просування фейкової та маніпулятивно організованої інформації чи то з боку влади, чи то опозиції (внутрішньої та/або зовнішньої), а також ворожих структур та агентів.
Як наслідок, поточне суспільно-політичне інформаційне поле стає досить структурованим та одноманітним, хоча на перший погляд може здатися що це не так.
Загалом, регулювання інформаційного простору є однією з головних проблем на порядку денному у XXI столітті. В соціології актуалізувалась дискусія про соціальну сутність нових медіа та про суперечливий характер цього соціального феномена. Залежно від підходу нові медіа розглядаються як явище, яке змінило багато сфер життєдіяльності людей і приводить до величезних зворушень у масовій комунікації, або, навпаки, зміцнює відчуження між індивідами і сприяє реалізації певних ідеологічних функцій за рахунок поширення матеріалів масової культури.
Тому попри розуміння природи та технологічної природи перешкод на шляху забезпечення свободи слова та уникання і протидії маніпуляцій, варто ще й замислитись на більш загальною теорією поширення та споживання інформації та навчання цьому із шкільного віку.
