– Пане Іване, коли ви відкрили в собі художні здібності?
– Я народився в мальовничому місті Чортків, де й живу вже чверть століття. Моє життєве кредо – жити, та віддаватись своїй праці на всі сто відсотків. Моя основна спеціальність – образотворче мистецтво, а кваліфікація – художник-майстер з художнього розпису. У 2016 р. закінчив Косівське училище прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв. Малював з дитинства, все починалось з розмальовок, а через невеликий проміжок часу я вже перемальовував персонажів з мого улюбленого аніме NARUTO. Дуже хотів займатися в художньому гуртку. Саме там моя викладачка Лілія Мирославівна порадила мені вступити до КУПДМ ЛНАМ, за що їй хочу скласти щиру подяку. Моє навчання проходило у чудовому та мальовничому місті Косів. При вступі, світлої пам’яті Василь Васильович Ходан, директор училища, поставив мені запитання: «Ти знаєш, що таке перспектива?» Відповісти правильно я тоді не зміг. Але, переглянувши мої роботи, він зацікавився кількома, на одній з яких, пригадую, були зображенні соняшники. Аби я обрав для себе спеціальність, він дав мені буклет, в якому найбільше сподобалося зображення ангела на склі. Тоді я ще не знав, що це вітраж, але вже захотів навчитися робити щось подібне. Ось так, саме ангел допоміг мені обрати мою спеціальність – художній розпис.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
– Які жанри і стилі живопису вам більше до вподоби?
– Я можу писати картини в будь-якому стилі і жанрі, але саме портрети найбільше припали до душі. Для того, аби портрет виглядав реалістично, художник повинен також бути психологом, уміти читати людські почуття та емоції, аби потім майстерно перенести їх на полотно. Хоч мене дуже цікавить імпресіонізм та сюрреалізм, проте у своїх роботах завжди дотримуюся всіх канонів реалізму.
– У портретах що для вас важливіше: реалістичність та максимальна схожість, чи художня цінність? І якщо в художника та моделі різні бачення цього, то як можна досягнути компромісу?
– Як на мене, то значно більшу вагу має художня цінність. Якщо хтось прагне стовідсоткової реалістичності, то, можливо, йому більше потрібний не портрет, а світлина? Компроміс може бути різний. Можна максимально врахувати бажання моделі, але у принципових питаннях зробити так, як це бачить саме художник. А потім переконати людину, що саме такого результату вона прагнула з самого початку (сміється).
– А якими прийомами користуєтесь ви, аби досягти максимальної схожості?
– Для того, щоб намалювати портрет, який має максимальну схожість з оригіналом, потрібно опанувати навички точної передачі пропорцій особи. Але перед тим потрібно хоча б навчитися правильно малювати обличчя так, щоб воно було схоже на людське, з правильними рисами, не претендуючи на схожість з конкретною людиною. Для цього знадобляться знання про еталонні пропорції та послідовність побудови обличчя людини. Все просто та лаконічно, це не якийсь особливий прийом…
– Чим ви керуєтесь в кожному окремому випадку, обираючи стиль та кольорову гаму майбутньої картини?
– Вибір фарб багато залежить від розміру гаманця художника, адже це задоволення не з дешевих (сміється). А якщо серйозно, то я вже казав, що керуюся канонами реалізму. Тобто, все залежить від самого сюжету картини. Вже не пригадую, де я почув ці слова, але вони стали моїм творчим кредо: «Творити як митець, а не як принтер».
– А чи не виникало у вас бажання від портретів і скетчів перейти до шаржів і карикатур? На вашу думку, чи існує якась грань, після якої портрет перетворюється на карикатуру?
– Ні, не виникало. Карикатури – це не моє… Для мене, як для художника, пропорції тіла є дуже важливими, а в карикатурі вони викривлені. Навіть найменші помилки в пропорціях можуть зробити обличчя стиснутим або кривим. Коли я лише вчився, для мене це було частою проблемою, як, зрештою, і для всіх початківців. Звісно, що й карикатура теж не допускає великих вольностей, бо можна отримати результат, коли обличчя буде виглядати потворним, але не смішним. Зрештою, карикатура – це не обов’язково шарж (смішний портрет), а, насамперед, комічна (іноді абсурдна до смішного) ситуація. Проте це, на мою думку, лише жарт, а не серйозний витвір мистецтва.
– У вашому профілі в соцмережі бачив ваші тату-роботи. Це теж ваша професія, чи хобі?
– Я можу працювати з людським тілом майже як з папером чи полотном. Проте тату є лише одним із моїх хобі, не основним заняттям. Ще одним моїм хобі є фотографія, ще раз повторюся – я ж реаліст. Я також пишу вірші, але, на відміну від картин, поки що не готовий виставляти їх на публіку.
– Можете назвати якийсь один із власних проєктів, які вважаєте найбільш цінним?
– Мав нагоду благодійно розписати тубуси, кошти від продажу яких були повністю перераховані на підтримку ЗСУ. Дякую волонтерам, які дали мені змогу долучитися до цієї благодійної справи.
– Що ви порадили б художникам-початківцям?
– Важливо одне: не озлобитися від розчарувань, навчитися забувати про минуле і визнавати, що не кожен день буде сонячним. І коли ви губитеся в темряві відчаю, пам’ятайте, що тільки в темряві ночі видно зірки, і ці зірки приведуть вас додому. Не бійтеся робити помилки, спотикатися і падати. Найчастіше найбільшу нагороду приносить те, що найбільше нас лякає.
Тарас КОМАРИНСЬКИЙ
