Історія знайомства
– Для початку розкажіть, будь ласка, про себе та свої перші кроки в музиці.
Перегляньте також:
- У Тернополі презентували документальний фільм: “1000 днів війни. Тернопільщина”
- У Тернополі з нагоди 1000-го дня повномасштабного вторгнення вшанували захисників
Катерина: Дитинство – це особливий період в житті кожного з нас. Я народилася на Херсонщині у місті Каховка. Для мене в спогадах залишилося місто, як уособлення чогось яскравого, з несамовито швидким ритмом життя. Поки я була маленька, ми з родиною відвідували фестиваль «Таврійські ігри» як глядачі. Згодом з іншими талановитими дітками мали змогу виступати на денній маленькій сцені. Мама з дитинства закохала мене в музику. Це моя стихія, в якій перебуваю змалечку. Коли навчалася в школі, чітко знала, що буду вступати до вишу тільки на творчу спеціальність, але в дев’ятому класі переважило бажання стати лікарем. Згодом усвідомила, що саме за допомогою музики можна ділитися з глядачем своєю емоційною складовою та енергетикою. Тож я вступила до Київської академії музики ім. Р. М. Глієра на два відділи: теоретичний та академічний спів.
Олег: Моє дитинство було виваженим і спокійним. Я насолоджувався кожним днем, бо мав спокій в душі й отримував велику кількість сили та енергії від природи, що оточувала мене. Я народився в маленькому селі Ставки в Заліщицькому районі. Завжди пишався тим, що я з села. Наше село – це як одна родина. Ніколи не знав, що життя виведе мене на творчу стежину. Цікаво, що вищу музичну освіту (оперний спів НМАУ ім. П. І. Чайковського, магістратура, м. Київ) я отримав третьою. Дві інших – іноземна філологія та факультет менеджменту, магістратура (Польща). В музику я прийшов у 28 років. Моїми першими вчителями стали Майя Потапова, вокальна школа якої бере свій початок від італійської школи bel canto (спадщина Мазіні) та Микола Сидоренко – бандурист з Переяслава, член-кореспондент міжнародної академії мистецтв. Професійному співу навчався у професора НМАУ ім. П. І.Чайковського, народного артиста України Олександра Вострякова.
– Як ви познайомилися?
Катерина: Вперше ми зустрілися на уроці сценічного мовлення у видатного майстра слова, Героя України, професора НМАУ ім. П. І. Чайковського, народного артиста України Анатолія Паламаренка. Наші погляди тоді зустрілися тільки один раз. Лише через пів року ми наважились на першу розмову.
Про виступи і музичні проєкти
– Які спільні музичні проєкти ви реалізовуєте?
Катерина: У 2015 р. ми створили міжнародний музичний проєкт «Musica dal vivo Ukraine». Його назва виникла спонтанно, за тиждень до першого концерту в Переяславі, коли про неї запитав журналіст місцевої газети. Перше, що завітало у підсвідомість думок, – це музика наживо, бо в нашому проєкті це означає музику голих почуттів, яка не ховається за фонограми. Італійською звучить як «Musica dal vivo» (по-іншому можна перекласти «жити музикою»). Чого ми позиціонуємо наш проєкт як міжнародний? Бо, пропагуючи українське музичне мистецтво крізь призму століть, наш колектив неодноразово мав виступи за кордоном, до нього з кожним роком долучаються люди з різних країн.
Олег: Також ми заснували студію звукозапису SteZaK для медійного забезпечення контенту, написання пісень для українців та артистів за кордоном. Влаштовували конкурси серед українців (у найактивніший період коронавірусу, аби творчі люди мали можливість себе реалізовувати), записували аудіо та відео для переможців. А ще ведемо ютуб-канал Musica Dal Vivo Ukraine.
У 2016 р. написали перший патріотичний мюзикл «Український вимір», лейтмотивом якого є початок великої війни росії проти України, страждання та невимовний біль матері, яка втратила свого сина. У мюзиклі звучать твори видатних композиторів, а також власні авторські твори й аранжування народних пісень.
– Наскільки широкою є географія ваших виступів?
Катерина: В Україні за різний період творчості ми виступали на різних майданчиках: у Київській, Хмельницькій, Вінницькій, Харківській філармоніях, Київському музеї книги та друкарства України, Мистецькому концертному центрі ім. Козловського (Київ), Київському планетарії, на Тернопільському співочому полі, в Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав», Палаці «Україна», ПК «Березіль» ім. Л. Курбаса, Івано-Франківському драмтеатрі ім. І. Франка, Львівському центрі Довженка. Були багато виступів у храмах та на інших сценах України.
Ми неодноразово ставали лауреатами всеукраїнських і міжнародних конкурсів: конкурсу Оксани Петрусенко (Херсон), конкурсу Ф. Шаляпіна (Ялта), міжнародного фестивалю-конкурсу у Мелітополі, конкурсів у Молдові та Румунії, фестивалів у Чехії, Словаччині. На фестивалі Галицький шлягер ми стали лауреатами в окремій номінації за авторську пісню.
Географія наших зарубіжних гастролей доволі широка: Польща, Румунія, Молдова, Словаччина, Німеччина, Нідерланди.
Наші пісні лунали на «Українському радіо», «Громадському радіо», «Радіо Марія». Двічі брали участь у програмі «Фольк music» з Оксаною Пекун.
Про родину і життя на чужині
– Чи легко вам далося рішення виїхати за кордон?
Катерина: Після столиці нам дуже сподобалося спокійне сільське життя. Згодом коронавірус вніс у нього свої корективи, коли майже все зупинилося. Нам запропонували роботу в Чорткові до 500-річчя міста. Підписавши угоду, взялися реформувати культуру. Нам це вдалося разом з потужною командою, яку очолювала Людмила Немира-Колісник. Про Чортків говорили всюди, всім були відчутні зміни. Місто стало на новий творчий шлях осучаснення та модернізації. Більше року цікавої роботи, поки не почалося повномасштабне вторгнення. Велика війна, яка знову вносить корективи в життя. Місяць ми перебували в Україні, волонтерили і допомагали, чим могли, але розуміли, що цієї допомоги недостатньо, відчували, що треба більше. Наприкінці березня 2022 р. ми прийняли пропозицію родичів Олега з Польщі, які запевняли нас, що ми зможемо допомагати більше Україні, перебуваючи тут. Дорога була складною. Четверо маленьких дітей на руках, плачучи їдуть, бо їх відірвали від бабусі, від ліжечка, від іграшок. Ми не взяли з собою нічого, крім дітей, бандури та теплої ковдри, бо наша машина не була великою, аби помістити ще щось. Сльози, невимовний біль, який може зрозуміти лише та людина, яка перетнула кордон своєї держави…
У Польщі ми не залишилися, бо на той момент вже було зареєстровано дуже багато людей, нам порадили їхати далі. Ми обрали Німеччину. Коли вже зупинилися, оговталися від дороги, прийшла депресія. В чужій країні, без знання мови – це дуже гнітить. Потім знайшлися люди, які сказали: «Швидко до роботи – ви зможете!» І ми змогли. Почалися благодійні концерти, збори коштів для військових і біженців, активне вивчення іноземної мови, період адаптації в країні з іншими традиціями та поглядами, мирні демонстрації на площах Німеччини.
– Дружина – художній керівник і концертмейстер чоловіка. А хто головує у вашій сім’ї насправді?
Олег: Як кажуть, чоловік – це голова, а жінка – шия.
Катерина: Так і є, бо без шиї голова нічого не може (усміхається).
Олег: Кожна родина повинна вибудовувати свій план стратегії розвитку своєї фортеці. Але остаточне рішення має бути за чоловіком.
Катерина: Наша родина – наче вулкан, бо ми творчі люди. Але за ці роки ми стали свідомими та мудрими. Діти – ось що в центрі нашої уваги. Моя родина в окупації на півдні – це питання болюче й складне. Вільно спілкуватися неможливо. Тільки запитуємо, чи живі-здорові.
– Ваші діти теж залучені до музики?
Катерина: Один досвід мали з найстаршим сином Кирилом (8 років): виконували на концерті в Німеччині пісню «Ой, у лузі червона калина», мама за роялем, син за перкусією, разом співали. Доня Катерина-Стефанія виступала в садочку. Ми не змушуємо дітей виходити на сцену. Шоу-бізнес – це не лише музика і спів. Насправді це дуже складна професія з постійними стресами.
Діти повинні спочатку вирости й самі визначитися з подальшою професією. Наразі вони відвідують музичну школу, секцію плавання та футбол, вивчають мову, старший син виявляє неабияку зацікавленість до IT-сфери. Діти в школі та вдома малюють. Раніше в чорних кольорах малювали танки, літаки та багато «чоловічків»… Зараз кольори переважно жовто-блакитні…
– Що ви побажали б читачам?
Олег: Бажати можна лише одного – перемоги. Цей шлях буде довгий, а ми – вільна нація, сильна та непоборна. Ми мусимо гуртуватися. Тільки спільними зусиллями ми переможемо. І хто би що не казав, але культурний фронт існує! Ми захищаємо нашу мову та культуру.
Тарас КОМАРИНСЬКИЙ
