24 серпня — рівно півтора року від початку російського вторгнення. І вже вдруге відзначення Дня Незалежності України стає символом незламності та непереможності нашого народу. Кореспондент АрміяInform поспілкувався з політологом, істориком, релігієзнавцем, а нині — речником Генерального штабу Збройних Сил України старшим лейтенантом Андрієм Ковальовим про українську незалежність у контексті широкомасштабної війни:
«Вже є ознаки поразки рф у цій війні»
«За ці півтора року російський агресор, конкретно очільник цієї агресії володимир путін, визнав поразку у війні з Україною. По-перше, це сталося тоді, коли він оголосив так звану частичную мобілізацію. А було це за підсумками насамперед Київської оборонної операції, пізніше — за підсумками Харківської наступальної операції. Це вже невербальний знак того, що щось у російській агресії пішло не так.
Перегляньте також:
- Чорна звістка для Тернополя: загинув боєць Віталій Бабій
- “На щиті” додому на Тернопільщину повертається захисник Дмитро Самосюк
«Це сталося тоді, коли він оголосив так звану частичную мобілізацію. А було це за підсумками насамперед Київської оборонної операції, пізніше — за підсумками Харківської наступальної операції»
Наступна ознака поразки росії — це зміна командувача російських окупаційних військ. Нагадаю, що герасімов був змінений на суровікіна. Довго військові й політичні експерти гадали, що означає поява суровікіна. Тут, очевидно, треба відійти в бік і розказати, що цей генерал — це симптом для російських окупантів, часів новітнього витка російської чи путінської імперії. сєргєй суровікін, бувши ще капітаном, під час ҐКЧП у серпні 1991 року командував підрозділом російських військ, який застосував силу до мирних протестувальників. Були вбиті Дмитрій Комар, якого розчавили БМП, Ілля Кричевський і Володимир Усов. Після поразки ҐКЧП Комара, Кричевського і Усова нагородили посмертно званням героїв російської федерації. А суровікіна арештували і він сім місяців сидів у СІЗО. Через сім місяців Єльцин наказав звільнити суровікіна із в’язниці, попросив вибачення і підвищив його до звання майора за вбивство трьох протестувальників.
«Ознака поразки росії — це зміна командувача російських окупаційних військ»
Це симптом, свідчення того, що росія у принципі не здатна бути демократичною державою. Адже з самого початку там процвітала вседозволеність і безкарність. Ще за Єльцина російські збройні сили перетворилися на бандитську організацію, що діє як злочинці й терористи. Вбивця і терорист суровікін згодом став одним із улюблених генералів путіна. Це жорстокий психопат, який майже стер з лиця землі сирійські міста, за що дістав прізвисько генерал-армагеддон. Очевидно, путін мав надію, що Суровікін, навколо якого десятки років складалася піар-кампанія про те, що він непереможний, залізний генерал, якось змінить ситуацію на фронті».
«Явним сюрпризом для російських окупантів став наш наступ на сході»
«Але усі ці російські пропагандистські прийоми — мильні бульбашки, які швидко лопаються, як от мильна бульбашка про другу армію в світі, що за ці півтора року перетворилася на другу армію в Україні. Український народ, показавши волю чинити опір російським окупантам, зміг фактично помножити ідеологему про „другу армію світу“ на нуль. Те саме стосується і „легендарного“ генерала суровікіна, який застосовував у Сирії, як казала пропаганда, „самиє дєрскіє рєшенія“. І, очевидно, путін поставив йому такі ж завдання в Україні — рівняти українські міста з землею, але ми бачимо, що він не впорався з цим. І в цій всій історії саме цей генерал відіграв роль того, хто віддав наказ російським військам тікати з Херсона, рятуючись від наступу українських Сил оборони. І всі побачили, що весь його грізний образ — чергова мильна бульбашка. Тож, ця війна ще триває, але вона вже стала історією. І після її завершення, після нашої перемоги ми відкриємо для себе ще дуже багато цікавих сторінок. Зокрема, скільки російських окупантів втопилися в Дніпрі під час втечі з Херсона.
Ну і третя, очевидно, дуже важлива подія за ці півтора року, це довгоочікувані наступальні дії Збройних Сил України на півдні та на сході. російські окупанти, очевидно, очікували наступ ЗСУ виключно на півдні й надзвичайно потужно до нього підготувалися, розбудувавши там з листопада минулого року свою оборону. Але явним сюрпризом для російських окупантів став наступ і на сході. Тож зараз три основні напрямки українського наступу — це Мелітопольський, Бердянський і Бахмутський. І просто неймовірні емоції, коли ми бачимо відео і повідомлення про звільнення Старомайорського, Урожайного, Роботиного. Це зміцнює віру українців в перемогу».
«Жодна країна у світі не розпочала б контрнаступ у таких умовах, в яких зараз перебуває Україна»
«Але з наступом Збройних Сил України також пов’язані певні перегріті очікування українців, що можуть бути тільки у людей, які дуже далекі від війни і від ситуації на фронті. Тому що люди, які щоденно живуть війною і живуть у війні, вони розуміють. Тут напрошуються слова генерала Валерія Залужного, Головнокомандувача Збройних Сил України, який сказав: «Це не шоу, яке весь світ дивиться і на яке робить ставки чи щось таке. Кожен день, кожен метр дається кров’ю».
Навіть українські журналісти дуже часто мене запитують, чи не здається, що український наступ просувається повільно? Український наступ просувається, як наступ. Це ключове. Він не може просуватися швидше чи повільніше. Насправді наступ — це дійсно не серіал. Це не комп’ютерна гра, в якій воїни можуть зберегтися на якомусь етапі. І у випадку смерті продовжити з місця, де вони збереглися, свій наступ. Я говорив зі своїми хлопцями і дівчатами, які далі служать у 112-й бригаді ТрО. Вони кажуть, що для когось це чудові новини, красиві відео, фотографії, а для нас це щоденна, марудна, буденна робота. І це, мабуть, найскладніша в світі робота, тому що від цієї роботи залежить твоє життя.
«Я говорив зі своїми хлопцями і дівчатами, які далі служать у 112-й бригаді ТрО. Вони кажуть, що для когось це чудові новини, красиві відео, фотографії, а для нас це щоденна, марудна, буденна робота. І це, мабуть, найскладніша в світі робота, тому що від цієї роботи залежить твоє життя»
І коли ми чуємо по телевізору такі стандартні формулювання «мали успіх біля населеного пункту», «закріплюються на досягнутих рубежах», «проводять заходи контрбатарейної боротьби», у них криється те, що ось там хлопці та дівчата зараз у дуже складних боях з російськими окупантами. І ймовірно, якісь українські родини навіть отримали трагічні новини про загибель їхніх рідних. Це і героїчно, і трагічно водночас. І тому, мені здається, це як мінімум не по-людськи давати оцінки темпам наступу. Жодна країна в світі не розпочала б контрнаступ у таких умовах, у яких зараз перебуває Україна. Але час для нас також важливий, тому що там в окупації далі перебувають тисячі українських громадян. І наше завдання звільнити їх з цього російського полону, наше завдання повернути українські території, тому наступати потрібно сьогодні й зараз. Не давати російському окупанту перепочити, не давати російському окупанту підстави думати, що їм можна закріпитися на тих територіях, які їм вдалося захопити, і намагатися нам нав’язати якісь умови, тим паче змусити Україну до капітуляції. Потрібно повертати українські села і міста, знищувати російських окупантів, тому що з окупантами, з терористами не може бути ніяких перемовин, не може бути ніяких домовленостей. Знищення окупантів — це головний аргумент нашої перемоги«.
«І коли ми чуємо по телевізору такі стандартні формулювання „мали успіх біля населеного пункту“, „закріплюються на досягнутих рубежах“, „проводять заходи контрбатарейної боротьби“, у них криється те, що ось там хлопці та дівчата зараз у дуже складних боях з російськими окупантами»
«Якщо ми дійдемо до якоїсь межі й скажемо, що ми втомилися, то або вони нас доб’ють, або вони візьмуть тайм-аут і доб’ють нас через 5 років»
«Збройні Сили України не повинні здаватися, вони повинні рухатися вперед. Господь дав нам унікальний шанс нарешті вирішити для себе цей історичний виклик. Зараз питання стоїть так: або ми, або вони. Іншого тут бути не може. Тобто, якщо ми дійдемо до якоїсь межі й скажемо, що ми втомилися, то або вони нас доб’ють, або вони візьмуть тайм-аут і доб’ють нас через 5 років.
Усім нашим громадянам потрібно пояснити, що ця земля, ця країна і цей народ воювали завжди. Якщо якесь покоління думає, „Слава Богу, на наш час не припала війна“, то практично на кожне українське покоління припала війна проти російських окупантів. Я хочу всім нагадати приклад чудового командира, Героя України Да Вінчі. Він воював проти російських окупантів і його прадід, який був в УПА, воював проти російських окупантів. І таких історій українських родин тисячі, де, умовно кажучи, дід воював в УПА, батько сидів у таборі, як дисидент проти-совєтський, а син тепер у лавах Сил оборони України.
Не потрібно думати, що був час, коли нам вдавалося замирятися з російським окупантом. Просто був час, коли, на превеликий жаль, українці програвали. І якщо у когось склалося враження, що період існування урср був часом миру, то насправді це був час програшу нашої УНР, окупації її території. І не потрібно соромитись сторінок програшу, тому що насправді в цих історичних сторінках ми маємо шукати рецептів нашої перемоги. Про українські поразки потрібно говорити, щоб пояснювати, що нам не треба робити, чи навпаки, як нам діяти, щоб перемогти».
«У нас є міжнародна підтримка, тож ми приречені на перемогу»
«Ми програвали, зокрема, і тому, що в нас тоді не було міжнародної підтримки. Зараз вона є. І це означає, що тепер ми приречені на перемогу, тому що з нами весь вільний світ. Уявіть, тоді в 1917 — 1920 роках країни теперішнього вільного світу взагалі були проти України. Проти Української Народної Республіки запроваджували санкції. Симон Петлюра провів неймовірну роботу для того, щоб забезпечити військо зброєю, уніформою та аптечками. А сотні вагонів з цією американською уніформою, з американськими аптечками, зі зброєю залишилися стояти у Румунії. І не тому, що в той момент Румунія була проти УНР, а тому, що конкретно проти тієї допомоги, яка опинилась у Румунії, були запроваджені санкції тими країнами, які зараз є нашими стратегічними партнерами! Ця допомога просто не доїхала до нашої армії.
Це були реалії 1919 року. Армія УНР на позиціях була без зброї, бо все вистріляли, без амуніції, не фігурально, а реально вмирали босі й голі… Тому що в той момент провідні держави світу вирішили поставити на перемогу білих російських шовіністів. Українці, які вимагали незалежності, в їхньому розумінні тоді, у 1919-му, здавалися сепаратистами. А законною владою були колишні збройні сили російської імперії. Тут треба розуміти, що Українська Народна Республіка так само, як і російські більшовики, легітимізувалася через Четверний Союз, який програв Першу світову війну. І ми опинилися в команді тих, хто глобально програв».
«І тому потрібно радіти, дякувати нашим стратегічним партнерам, які в лютому 2022 року повірили в Україну, за надання зброї. І це дозволило нашим хлопцям і дівчатам палити російські танки на Броварському напрямку, в Гостомелі, в Мощуні. Зараз, завдяки підтримці наших міжнародних партнерів, Збройні Сили України мають на озброєнні, зокрема, найновітніші комплекси „Патріот“, якими збивають російські балістичні ракети, про які говорили, що їх неможливо нічим збити.
На цих західних зразках озброєння воюють українські воїни, які не здаються, йдуть вперед і розуміють, що ми ворогів обов’язково маємо дотиснути, щоб перемогти. Потрібно розуміти, що ця війна не буде легкою і не буде швидкою. Імовірно, що дуже багато наших земляків — і чоловіків, і жінок, пройдуть через лави ЗСУ. Тому кожен українець повинен знати, як стріляти в напрямку російського окупанта, бути готовим до цього».
«Кожен українець повинен знати, як стріляти в напрямку російського окупанта»
«У часи УНР українці готові були вмирати за Україну, а зараз — вбивати»
«Бути українцем — це наш свідомий вибір. Я народився і усвідомив себе українцем. І я хочу жити в Україні, служити в Збройних Силах України, боротися за майбутнє України. І маю плани щодо цієї моєї Батьківщини. Я хотів би, щоб тут жили мої діти, я борюся за їхнє майбутнє. І через те, що я добре знаю історію, не хотів би, щоби знов повернулися російські окупанти і повторилася та трагедія, те все страшне, що з собою приносить «русскій мір». І на цьому ми тримаємось, в цьому наша сила. Весь світ захоплюється мужністю і незламністю українців. І ми не маємо права програти в цій боротьбі, але потрібно, щоби кожен українець усвідомлював важливість співучасті у ній, щоб для нього не було новиною, що в Україні триває війна. Військовослужбовці ЗСУ роблять все можливе, щоб війна якомога менше торкалася тилу, але якщо українці в тилу перестануть думати про тих, хто зараз на фронті, то фронт буде там, де тил.
«Через те, що я добре знаю історію, не хотів би, щоби знов повернулися російські окупанти і повторилася та трагедія, те все страшне, що з собою приносить „русскій мір“
Ми — люди, які сповідуємо європейські цінності. А ці цінності — це насамперед свобода: свобода думки, свобода слова, свобода дії, приватна власність. Ми тримаємося тому, що є українці, які щоденно усвідомлюють себе українцями. Тому що нація — це щоденний плебісцит. І результати цього своєрідного референдуму доводять, що в нас достатньо людей, які готові жити і перемагати за ідею вільної України. Тут ключова відмінність між нашим часом і періодом УНР полягає в тому, що тоді готові були вмирати за Україну, а зараз готові вбивати за Україну. І це дуже серйозний крок вперед. Збройні Сили України готові жити, вбивати за Україну і перемагати за Україну. А цивільні громадяни повинні усвідомлювати, що триває війна, що ми живемо в умовах війни, що це та даність, у якій ми опинилися. Кожного дня злочини російських терористів нас навчають, що якщо є сигнал повітряної тривоги, то маємо ховатися в укриття. Потрібно розуміти, що ми живемо в щоденній небезпеці, і для російських окупантів немає різниці, хто ми — військові чи цивільні. Вони вбивають всіх українців без винятку».
«Остання надія путіна — московський патріархат в Україні, який скотився в сектантство і в єресь»
«На жаль, у нашому суспільстві досі є адепти проросійських ідей. Я зараз говорю насамперед про російську православну церкву в Україні. Це остання надія путіна. Раніше росія мала дуже багато розгалужених мереж в Україні — партійні, громадські організації. А зараз фактично московський патріархат залишився останньою розгалуженою мережею впливу росії в Україні, яка досі має свої представництва у селах, у районах, в областях. І те, що священники та миряни залишаються в московському патріархаті, є свідченням того, що вони не вірять в український народ, вони не вірять в нашу перемогу, вони не вірять у ЗСУ. І навіть коли вони кажуть, що моляться за Україну і за воїнів, вони лукавлять. Тому що вони припускають повернення російських окупантів і думають, як будуть виживати в умовах повернення російських окупантів. Це страшні речі, хоча багато хто не сприймає їх серйозно. Але якщо вони так будуть думати, то російські окупанти можуть повернутися… Симптоматично один московський священник, з яким я дуже щиро і відверто говорив, пояснив свою позицію: «наше священноначаліє нам говорить — нам бы день простоять, да ночь продержаться». Це абсолютно совєтський воєнний наратив. Тобто вони сприймають себе, як плацдарм росії, і намагаються, щоб цей плацдарм вистояв.
Тому не може бути жодного співчуття до цих реваншистів. Як би ця церква не намагалася мімікрувати, але зв’язок з москвою — це ознака того, що вони просто не вірять в Україну, в нашу перемогу, в український народ. І що найгірше — вони продовжують труїти українців пропагандистськими фейками. Вони далі розповідають нам про якусь єдність з москвою. В цій своїй риториці московський патріархат в Україні перестав бути православною церквою, скотився в сектантство і в єресь. Якщо ми з догматичної точки зору подивимося, в що вірять православні християни, відповідь буде дуже проста. Вона полягає в декларації, що називається «Вірую». Це, зведено, ранг молитви зараз, а фактично це декларація Віри. Якщо ми зведемо усі члени цієї декларації до єдиного знаменника, відповідь така: спасіння можливе тільки з Ісусом Христом і тільки через Ісуса Христа. А московський патріархат в Україні говорить, що спасіння можливе тільки через єдність з москвою. Вони Бога підмінили москвою! І це їхнє вчення — основа російської шовіністичної політичної концепції під назвою «русскій мір», яка веде не до спасіння, а до загибелі. І, на жаль, вони далі продовжують поширювати серед українців окупаційний російський наратив, працювати проти українського народу, проти української держави всередині та намагатися зводити українців лобами. І це теж одна з технологій окупанта, щоб розділити українців, адже зараз, як ніколи, для нас важлива єдність. Бо тільки в єдності ми можемо досягти перемоги«.
«Перемога — це знищення російської імперії, а на її руїнах мають постати 30-40 незалежних держав»
«Якою буде перемога? Для мене особисто мій персональний вимір, перемога — це знищення російської імперії, це повна дезінтеграція сучасної росії, яка має розпастися, а на її руїнах мають постати 30-40 незалежних держав.
«Перемога — це повна дезінтеграція сучасної росії, яка має розпастися, а на її руїнах мають постати 30-40 незалежних держав»
Можливо, для когось перемога — це вихід на кордони 1991 року чи 2013-го. А, як на мене, це повна дезінтеграція російської федерації. На превеликий жаль, іншого вибору в нас немає. Для українців має бути державний і національний пріоритет — розвал росії. Тому що допоки росія буде існувати в таких межах, в таких умовах, з таким політичним режимом, ми приречені на війну. Постійно цей російський кровожерний шовінізм буде хотіти знищити Україну і всіх тих, хто вважає себе українцем. росіяни витворилися в монстрів, які можуть косити під дурачка, можуть інколи бути твоїм найкращим другом, наближати тебе до себе, але вони вбивці, мають інстинкт вбивати. Неможливо замирити чи примирити, чи заспокоїти цього монстра. Шовінізм не буде іншим. Не потрібно думати, що в росії є якісь ліберали. Я слухаю цих всіх лібералів і вони так само всі російські шовіністи. В умовах де-факто імперії всі російські ліберали скочуються в російський шовінізм. Після демонтажу ці народи, мешканців колишньої росії треба буде перевиховувати. Так само, як перевиховувались інші агресори. Наприклад, після Другої світової війни усіх без винятку німців возили в концтабори, на фабрики, де виробляли нейропаралітичний газ, створювали спеціальні навчальні програми в школах, щоб відучити їх від шкідливої звички нацизму. Щось подібне було і в Японії. Очевидно, це чекає і на росію.
Перемога — це не втратити і захистити незалежність України, не втратити національної єдності й не зганьбити пам’ять наших найкращих воїнів, які віддали своє життя за незалежність України. І тих, що віддали, і тих, що готові жертвувати собою. Як тільки ми перестанемо шанувати подвиг цих людей, це шлях в нікуди, тому що завдяки всім цим людям, хоробрим чоловікам і жінкам ця країна ще існує…”
Фото Дмитра Юрченка
