Келсі Кімберлін — американсько-українська співачка, яка живе у Вашингтоні, в окрузі Колумбія. Нещодавно вона відвідала Україну, щоб продемонструвати потужну підтримку своїй ще одній Батьківщині — Україні.
Упродовж кількох тижнів вона здійснювала велику гуманітарну роботу — відвідувала українських військових, госпіталь, центр для біженців, дитячі будинки, фільмувала наслідки жахливих злочинів армії рф на нашій території, спілкувалася та підтримувала тих, хто постраждав від окупаційних військ в Ірпені, Бучі та інших деокупованих містах та зняла кілька музичних кліпів про вплив війни на Україну та українців, аби закликати світ підтримати нас і зупинити війну, яка загрожує не лише нам, а всім цивілізованим країнам.
«Кожного дня я бачу звірства, які вчиняються проти України, мені важко і боляче спостерігати за тим, що твориться. Та я розумію, що повинна бути поруч не лише інформаційно, але й фізично», — написала Келсі перед приїздом в Україну. Як відбувалися зйомки, що вона побачила та відчула серед зруйнованих мирних будинків в Україні, чи боялася сирен під час повітряних тривог та з яким меседжем повертається в Америку? Про це та інше Келсі Кімберлін розповіла ексклюзивно кореспонденту АрміяInform.
Довідково
Келсі Кімберлін — популярна американсько-українська співачка, яка з початку широкомасштабного вторгнення виявила чималу активність на підтримку України. У своїх музичних відео вона закликає людей зі всього світу не замовчувати правду, висловлюватися на підтримку України всіма можливими способами та долучатися до благодійних ініціатив на підтримку українців та ЗСУ. Келсі дала незліченну кількість інтерв’ю на радіо та телебаченні, відверто говорячи про те, що відбувається в Україні. Її музичний кліп про Україну «Spoof I Wonder» отримав більш ніж 350 тисяч переглядів та є в активній ротації на понад 80 радіостанціях світу.
Відео «Ми українці», в якому Келсі звертається до всього цивілізованого світу, отримало чималий відгук як в ЗМІ, так і в соцмережах.
Келсі та її родина в США спонсорували та розмістили принаймні десяток біженців війни.
«Артисти своїми відео допомагають розкривати людям очі на те, що відбувається насправді»
— Келсі, упродовж двох тижнів в Україні ви знімали відео для нового кліпу на пісню «Армагедон». На власні очі побачили, що сталося після російських атак на Київщині (Ірпінь, Буча), і так само, як і всім українцям тут, вам довелося чути сирени повітряних тривог через нові атаки росіян… Навіть зараз ми спілкуємося під звуки сирени. Скажіть, як ви почувалися тут, де триває активна війна, і як було на власному досвіді відчути те, що українці відчувають щодня?
— Так, під час зйомок фактично весь час ми чули десятки сирен, я знала, що ледь не прямо над моєю головою пролітають російські ударні безпілотники «Шахед» і гіперзвукова ракета «Кинджал». Особливо моторошно було в останній день нашого перебування, коли сталася російська атака ми бачили, що відбувалося в небі. Це було якесь божевілля. Вікна тремтіли…
Ці звуки сирен лунали і вдень і вночі. Щоразу я прокидалася, але знала, що у мене попереду – я повернуся в США, де зможу спати вночі без тривог. А тут – це та реальність, в якій українці живуть щодня.
— Не шкодували, що наважилися на приїзд?
— Я думала про те, що варто ризикувати, адже відео, яке ми зняли, може допомогти американцям та іншим людям у світі зрозуміти, що українцям потрібно закрити небо від російських атак. Я думаю, що показувати людям місця, яких вони не бачать у новинах, дуже важливо. Тому що новини не розповідають про все, що відбувається.
Своїми роботами в Україні я намагаюся дати людям зрозуміти, що війна ще триває і це все ще дуже серйозно. І що Україні потрібно отримати допомогу. Наразі я думаю, що США можуть допомогти Україні більше, і я думаю, що всі інші континенти теж. Тож, важливо, щоб якомога більше людей продовжували говорити про це, можливо, ми всі разом зможемо насправді допомогти Україні вибороти перемогу. Це те, що я намагаюся зробити. Адже багато людей дивляться на артистів, на знаменитостей, і якщо побачать насправді, що хтось дійсно побував у всіх цих місцях, показує у своїх відео реальні кадри, особливо будинків, з якими спочатку було все гаразд, а потім де вони просто зруйновані, або церкву зруйновану, це зовсім інше… Я українка, яка хоче, щоб люди говорили про Україну. Мої відео допоможуть людям відчути, цю реальність, у якій українці живуть щодня, щоб подумати, чим кожен з них може допомогти. Тож я просто хочу, щоб ви пишалися тим, що ви — українці, звісно, я насправді щаслива, що моя мама українка і я українка також. І я подумала, якщо хтось має донести це до американців, це повинен бути український американець.
— Чи було страшно під час тривог?
— Насправді у нас було багато роботи, тож на переживання не вистачало часу. Ми вдячні українським військовим, які мають дуже гарну підготовку і які тримали цю небезпеку подалі від нас. Саме тому, я думаю, що ми почували себе в безпеці, завдяки усім військовим, кожному з них, завдяки тому, що вони роблять. Тож, ми могли просто працювати.
«У США в кожному інтерв’ю мене питають про Україну, про те, що відбувається тут насправді»
— Відеокліп «Армагедон» — це абсолютний контраст до попередньої вашої роботи про Україну 2021 року «Masterpiece», де ви показали красу краєвидів поблизу Києва та архітектуру Львова. Що відчули, коли приїхали в Україну і побачили всю цю жорстокість російської армії на власні очі?
— Саме тому я і вирішила відвідати Україну, щоб стати свідком усіх тих жахіть і страждань українців, які вони відчувають не лише після вторгнення військ рф, а всі ці понад дев’ять років війни. Я відвідала десятки місць, де відбувалися найжахливіші звірства, скоєні російською армією навколо Києва, це найбільший жах 21 століття.
— Чи є у вас зворотний зв’язок від слухачів про вашу творчість в Україні? Як американська громадськість реагує на події в Україні?
— Я завжди отримую позитивні відгуки з усієї країни (США. — Авт.) Ще до війни у мене було кілька пісень, які потрапили в понад 20 чартів на радіо, і потім також потрапляли. Власне тому я даю багато інтерв’ю. Цього року завжди в кожному моєму інтерв’ю мене питають про Україну, про те, що відбувається тут. Я розумію, Америка — це є інший світ, але вони всі цікавляться цим і говорять про це. Я маю купу музичних відеоблогів, які записані про мої пісні. Тож те, що я роблю, — цікаво їм. І ще одне, кожне відео, яке я випускаю, я завжди позначаю хештегом #StandWithUkraine («Стіймо з Україною», — Ред.) . Це ті навіть маленькі речі, які я можу робити щодня для нагадування про Україну.
— Як відбувалися зйомки та хто допомагав в Україні?
— Нам знадобилося чотири дні, щоб дістатися сюди. І коли ми приїхали, то дуже швидко обговорили плани, локації, чи подобається нам це всім і які в кого ідеї. Ми провели мозковий штурм, і наступного дня поїхали на кожну локацію, щоб побачити, що там, які будуть емоції, чи матимемо змогу знімати. І це також було трохи складно, ми з батьком опинилися в місцях, які перебували під контролем військових, тож нам довелося працювати з їхнім командуванням і отримувати дозволи на зйомки. Дякувати Богу, у мене є телефон дивовижної людини, з якою я працюю багато років в Україні. Мій хороший друг Андрій постійно бігав під час зйомки, щоб отримати дозволи на наступну локацію. Також з нами мали бути присутніми лікарі, це дійсно велика робота. Дуже сильно під час зйомок допоміг саме тато…
Ми працювали по 12–16 годин на день, іноді виходили, і вже не було жодних відчинених закладів харчування через комендантську годину. І ми просто йшли , щоб наступного дня робити все це знову. Але ми всі були дуже занурені в проєкт. Тож відзняли відео не для одного, а одразу для трьох відеокліпів. На пісню «Армагедон», «Ще один шанс жити» та «Повернись».
— Хто пише для вас пісні?
— Я сама пишу свої пісні, часто мій тато допомагає. Саме він допомагав мені писати «Армагедон», інші дві пісні про Україну написала я. Ми з татом часто проводимо мозковий штурм, приходимо до студії і працюємо. Насправді дуже круто, коли є люди, які працюють з тобою в команді.
«Від тих місць, де я побувала в Україні, волосся стає дибки»
— Що з побаченого під час зйомок найбільше вразило вас?
— В Ірпені я бачила сотні будинків і квартир, пошкоджених або зруйнованих ракетними та артилерійськими обстрілами, а всередині, серед розбитих тарілок від перерваних обідів, лежали обгорілі сімейні фото, розплавлена лялька Барбі і велосипед маленької дитини, повністю іржавий після того, як він був спалений дотла. Я відчувала, як волосся на моїй шкірі ставало дибки, коли я відвідала ці будинки.
Я побувала у культурному центрі, який раніше використовували для проведення вистав і концертів, який також був повністю зруйнований після ракетного обстрілу. На сцені валялися ноти, а повітря наповнював їдкий запах гасу. Але ще більш шокуючим для мене було молодіжне футбольне поле на задньому дворі, поцятковане десятками артилерійських вирв, оточене тисячами глибоких шрамів від осколків. Вони пробили все, що стояло довкола — стіни, паркан, дерева, лавки, вивіски — на території площею понад п’ять акрів.
— У вашому кліпі є також згорілі авто. Вам розповіли, що мирні українці намагалися на них виїхати з міст, рятуючись від окупації та обстрілів?
— Так, я побачила величезне «автомобільне кладовище» із сотень понівечених і згорілих автомобілів, фургонів, автобусів і мотоциклів, які колись належали цивільним мешканцям Ірпеня та Бучі. Мені розповіли, що коли росія почала обстрілювати ці райони, цивільні сім’ї швидко зібрали все, що могли, і поспішили перебратися в безпечніше місце, однак були вбиті російськими ракетами, мінометами і холоднокровним кулеметним вогнем російських окупантів.
Також я відвідала зруйнований міст, під яким взимку ховалися мирні жителі, щоб захиститися від російських повітряних атак. Я побачила щонайменше десяток зруйнованих або спотворених церков з розбитими на землі іконами…
— Чи знали ви історію когось із людей, які мешкали в тих зруйнованих росіянами будинках? Як жителі реагували на вас під час зйомок?
— Так. Це було жахливо насправді бачити ці будинки і знати, що там хтось жив і загинув… Коли я потрапила до такого будинку, це було найбільш емоційним для мене, особливо в одній квартирі, яка була повністю розбита. Від неї нічого не залишилося. Я знала про людину, яка жила в цьому будинку, на щастя вона виїхала за два дні до того, як це сталося. Про це розповів її батько. Він спочатку негативно відреагував на нас, але зрештою подякував за те, що ми робимо відео, аби інші могли це побачити… Насправді досить важко усвідомлювати, що там було багато випадкових жертв.
У Бучі жінки і дівчата, почувши, що я американка, підходили до мене, брали за руку і розповідали свої історії втрат і виживання. Кожен знав когось, хто загинув або зник у російських катівнях, куди забирали чоловіків після облави і катували найгіршими способами, а потім розстрілювали і залишали на вулиці або ховали в неглибоких могилах. Жінки та дівчата мусять жити не лише з втратою своїх близьких, але й зі спогадами про невимовний жах, який вони самі пережили, були зґвалтовані, викрадені та піддані тортурам зграєю російських солдатів-варварів. Багато дітей просто зникли після того, як їх востаннє бачили завантаженими в російські колони.
— Ви також знімали локації Києва, де бували в дитинстві. Що тут найбільше вразило? Що змінилося з того часу, як ви приїздили сюди?
— У Києві я відвідала Стіну пам’яті, яка була завдовжки з футбольне поле і вкрита тисячами фотографій солдатів, які загинули, захищаючи свою країну. Біля неї я бачила матір та її доньку, які дбайливо прикріплювали фотографію чоловіка, який загинув на фронті. Я побачила солдата з букетом білих ірисів, який повільно йшов уздовж лінії фотографій, коли раптом зупинився. Він притулився чолом до стіни, почав плакати і опустився на одне коліно. Потім він поставив квіти в порожню вазу, випростався, виструнчившись, і віддав честь своєму загиблому товаришеві. Це було нестерпно для мене, і я не витримала…
— Я знаю, що в Америці велика українська діаспора. Чи берете ви участь в їхніх заходах на підтримку України?
— Так, до прикладу, ми надаємо допомогу українцям, які були вимушені покинути Україну. Моя бабуся теж прямо зараз приймає у себе біженців. У нас були люди, яким ми допомагали отримати власне житло, стати на ноги.
— Щодо гуманітарної місії в Україні, про яку ви казали перед приїздом. Що саме вдалося зробити, враховуючи щільний графік зйомок?
— Я відвідала військовий госпіталь у Києві, щоб віддати шану тим, хто зазнав поранення, захищаючи свою країну. Там зустрілася з одним із військових командирів та військовослужбовцем Сашком, який був поранений на «Азовсталі» в Маріуполі, а потім потрапив у полон до росіян і перебував у ньому 15 місяців. Вони розповіли, що коли його звільнили в межах обміну полоненими, до лікарні він потрапив наче живий скелет, сама шкіра та кістки, з 15-ма осколковими пораненнями, втратою трьох пальців і ока. Я сказала йому, як я вдячна за його службу та самопожертву і як я пишаюся його силою та витримкою. Він усміхнувся і подякував мені та Америці. Я була дуже розчулена і вражена цим.
«Моя мама виросла в маленькому містечку, де всі знали, де в кого лежать ключі від дому»
— Ви розповідали, що проводили в Україні літні канікули. Де саме це було і що ви пам’ятаєте з того часу?
— Так, коли я була малою, то навіть дуже багато часу проводила у своєї бабусі на Дніпропетровщині. В самому місті я почала гуляти з друзями, коли стала дещо старшою, а в дитинстві ми їздили на Чорне море. Ми дуже любили їздити туди, робили кемпінг, це було дуже весело. Тепер я дивлюся на все, що відбувається, і розумію, що поїхати знову на неймовірно дивовижне Чорне море наразі неможливо. Це дуже сумно. За іронією долі, ми не могли поїхати в Україну і через ковід. Але я постійно згадувала те, що ми бачили тут. Я постійно бувала або в малиннику — збирала малину і їла її, або в соняшниковому полі — збирала квіти, насправді це були дві мої найбільш улюблені справи, які я завжди робила, коли ми приїжджали. Моя мама виросла в маленькому містечку, де всі знали один одного, тож кожного разу, коли ми приїжджали туди, незважаючи на різницю в часі, ми влаштовували вечірку, і всі сусіди залюбки приходили незалежно від того, знають вони тебе чи ні. Вони приносили їжу, якісь напої, сиділи всю ніч, їли, розмовляли, тож це були одні з моїх найулюбленіших моментів. Я відчувала, що мені раді. Це надихало, там панувала повна довіра, усі знали, що в кого сталося, де в кого лежать ключі, куди ви йдете, що ви робили.
«Говорити чужою мовою — це як користуватися не своїм документом, коли не знаєш, ти українець чи росіянин»
— Так ви знаєте українську мову?
— Я відвідувала школу щосуботи, але моя мама виросла за часів радянського союзу, і це спричинило те, що моя сім’я змішує російську та українську… Це трохи збиває з пантелику. Але я розумію різницю між «дякую» і «спасіба». Багато років тому ми завжди чули, як хтось в Україні говорив «спасіба», але тепер всі намагаються повернутися до коріння і насправді говорять своєю мовою. Це чудово. Це як користувався довгий час не своїм документом, а тоді зрозуміти нарешті, ким ти насправді є — росіянином чи українцем.
«Мої друзі в Америці пишаються, що знайомі з українкою»
— У вас ще є родичі в Україні?
— Так, у мене є багато родичів. Двоюрідний брат минулого тижня приїхав до Києва і вступив до лав Збройних Сил України. Поки я була в Америці, на світ з’явився племінник.
Мої дідусь і бабуся, які тут жили, померли не так давно. Але ми все ще маємо наш будинок в Україні.
— Що ваші друзі в Америці кажуть про цей факт, що ви українка?
— Вони пишаються, що знайомі з українкою. Вони знають, що це хоробрий народ для всього світу. Я розумію, що російська агресія проти України насправді почалася ще з 2014-го або навіть раніше. Однак це не виходило в новини, і весь світ не бачив того, що мав насправді побачити. Минуло майже два роки, багато моїх друзів найбільше зверталися до моєї мами, вони розмовляли з нею, а також запитували в мене, як справи у моєї сім’ї, чи ми розмовляємо з ким-небудь. Так вони показували свою підтримку, просто перевіряючи і запитуючи, як пояснити новини, чи є щось більше, що б вони мали знати. Адже іноді новини не показують всього, тому вони хочуть знати більше про те, що відбувалося. Багато друзів підтримували мене, особливо коли я потрапила під обстріл. Багато людей писали, мовляв, будь ласка, скажи, чи це справжнє відео з тих місць, вони були просто шоковані, казали: «Я не можу повірити, що ви змогли пережити все це, це жахливо!». Дехто казав, що з’явиться багато українців, які, ймовірно, матимуть ПТСР. Ніхто не розумів, як ви спите під час цих повітряних тривог.
«Людина з оточення Президента Зеленського подарувала мені ковдру як символ того, що американські “Патріоти” так само захищають Україну»
— Ми знаємо, що США активно допомагають Україні в нашій боротьбі, і щиро вдячні за це. Що ті, хто з вами спілкувався, просили вас, як американку, передати вашому уряду, суспільству?
— Всі, кого я зустрічала, хотіли, щоб я повернулася в Америку і розповіла лише дві речі. По-перше, подякувала американцям за підтримку України. Від офіціанта, водія таксі, біженця, військового командира до чиновників в Офісі Президента — всі вони безмежно вдячні Америці за підтримку в цій боротьбі. Я була дуже зворушена, коли людина з оточення Президента Зеленського подарувала мені синю ковдру з жовтою картою України. Він сказав: «Америка дала нам протиракетну батарею „Патріот“ для захисту, і це як тепла ковдра, яка дозволяє українцям спати вночі, тому ми хочемо подарувати вам цю ковдру, щоб ви були в теплі і пам’ятали, наскільки ми вдячні».
По-друге, всі хочуть, щоб американці та члени Конгресу знали, що Україна не лише захищає себе, але й захищає Америку та весь цивілізований світ від російського терору. Вони кажуть, що якщо росія переможе в Україні, вона нападе на інші мирні країни Європи та Америки. Зараз українці проливають свою кров, захищаючи свободу, демократію та цивілізовані цінності. З цієї причини вони сказали, що для України вкрай важливо мати більше підтримки та зброї, що лише повна перемога України може гарантувати, що свою кров не доведеться проливати іншим.
Іншими словами, послання від України до американців — це щира вдячність за всю ту підтримку, а також те, що лише разом наші країни зможуть перемогти і відкрити нове століття миру і процвітання у світі.
«Я хочу, щоб Україна перемогла, відновила всі свої території та стала цілою»
— Дуже часто російська пропаганда каже, що світ втомився від війни в Україні, і тому не хоче більше підтримувати нас. Як щодо американців, що вони відчувають щодо війни в Україні?
— Я не думаю, що хтось втомився від цього, я бачу, що більшість людей у Сполучених Штатах підтримують Україну і хочуть, щоб ви перемогли. Я чула, що багато американців кажуть після вторгнення рф в Україну — вони ненавидять росію. Я чула, що говорили про те, що вони сподіваються на вашу перемогу. Дуже багато людей розлючені на росію, і в США нікому не важко чути про Україну і допомагати. Одне маленьке запитання моїх знайомих про мою маму, яке звучить постійно, дає зрозуміти, що мене підтримують увесь цей час, що нічого не забуте.
— Що б ви хотіли побажати українцям?
— Очевидно, як і всі, я хочу одного — перемоги. Я хочу, щоб українці перемогли і це все припинилося. Я хочу, щоб люди могли жити в мирі, я сподіваюся, що ви знаєте, що ми всі можемо об’єднатися і допомогти з можливою відбудовою тих місць, що постраждали, що зруйновані. Я хочу, щоб повернулися всі кордони, які росія протягом багатьох років і всієї історії України і росії намагалася прийти і захопити. Я хочу, щоб Україна відновила всі свої території та стала цілою.
Автор: Ольга Мосьондз
