“Я тебе не критикую, а просто хочу як краще!” Хіба кожен з вас не чув подібного на свою адресу? Можливо, у вас знайдуться декілька власних прикладів, коли суспільство вам у відповідь на ваші правдиві старання та зусилля видавало в особі якоїсь персони щось на кшталт «З цього нічого не вийде…» І не зрозуміло, навіщо їм це потрібно.
Про ці та інші аспекти знецінення поговоримо з психологом, членом Української асоціації гештальт-терапевтів України (НАГТУ) Любов‘ю Медведь.
– Медики вважають, що людина, що дає подібні коментарі, вважатиме себе особою мудрою, раціональною, уважною до деталей і здатною до критичного мислення. Мозок критикана, що отримав підкріплення власних уявлень про світ, отримує ендорфіни задоволення. Мабуть, цей механізм сформувався давно?
– Ми так довго жили в тоталітарному середовищі, де насильство було звичним, непомітним і толерувалося. Критикою, яка є видом психологічного насильства, просякнуто все. Кожен вважає, що він має право критикувати людину, не залежно від того, в яких вони стосунках, і чи їй це треба, чи ні.
Радянська дійсність знецінила людину дуже сильно. В нас «аз» була першою літерою в давньоукраїнському алфавіті: спочатку «Я», йде людина, особистість, а далі – все на світі, що її оточує. І прибирали в людей на суспільному рівні прагнення бути собою – це каралося. Будь-які прояви індивідуальності вводились в ранг неетичностей. Слава богу, Україна рухається до гуманізму.
Знецінення – один із видів тихого психологічного насильства. Воно здається таким непомітним, легеньким, а насправді підриває самооцінку людини, її життєві сили, її мотивацію, її рух до чогось доброго і світлого. І проявляється як тілесно, так і емоційно, в якихось поведінкових речах. Коли вас знецінюють, це видно навіть на тілесному рівні: з‘являються м‘язові затиски, вегетосудинна реакція, змінюється міміка. Спостерігаємо образу, гнів, злість, тривогу, страх. Особливо страх втратити стосунки, навіть якийсь сором за себе, що не відповідаю комусь\чомусь. Люди, яким підірвали самооцінку знеціненням, не беруться навіть за посильні їм справи і живуть не так, як могли б жити.
Та кожне наступне покоління поважає себе все більше і більше. І саме тому виникають конфлікти між людиною із здоровою самооцінкою і повагою до себе та людьми, які намагаються діяти в старій заскорузлій етиці, з якої ми виросли.
– Знецінення відбувається частіше за стереотипом поведінки, звичкою чи власними комплексами? Які маніпуляції найбільш поширені?
– Знецінення може початися із сім‘ї, де прийнято зневажати, знецінювати дитину: «тобі тут нічого не належить», « ти не виправдовуєш мої сподівання». Може йти зі школи. Радянська педагогіка – це педагогіка насильства, де все оцінювалося. І не завжди справедливо. Бо часто дитина могла докладати більших зусиль, її ріст зриміший, але їй ставили нижчу оцінку, бо на фоні відмінників результат гірший. Гірка доля вчительки, яка зривається на дітях і занижує їх самооцінку.
Людина з якимись психологічними проблемами – розладами особистості (межовими чи нарцистичними), немає достатнього психологічного ресурсу щось змінити, не може усвідомити свій реальний рівень і в ньому щасливо жити. Адже має в голові уявні завищені стандарти, до яких не дотягується, бо потрібно прикласти чимало сил, таланту, праці, змінювати спосіб життя і оточення. Відповідно, вона самостверджується за рахунок іншої людини. Сюди підтягується критика, знецінення, приниження, ігнорування потреб партнера і постановка власних в пріоритет.
«Всі наші спільні знайомі дзвонять і питаються, чи не вагітна вона, бо на тій фотографії, яку виставила в сторіс, вона така товста…» От подобаються чоловіку жінки стрункі, молоді, ефектні. Але такі не звертають на нього увагу. Він вибирає жінку «свого розміру», але не цінує її, в підсумку нещасні обоє. А де ж відповідальність за свій вибір?
Коли людина має кращий сценарій, план, ніж та життєва точка, в якій вона є, починає наводити лад в своєму просторі. Або (чи разом з тим) змінює сферу діяльності, життєвий енерготемп, навчається, більше заробляє. Далі підтягується усе інше. Щоб її уявний образ відповідав реальності. І є люди, які цього не вміють робити, бо не хочуть чи не знають як. Вони вибирають роботу, партнерів, де стверджуються за їх рахунок. Знецінення йде як психологічний захист. Моя жінка не така, не так виглядає, не так мотивує мене, не так поводить себе в сім‘ї. Така ж ситуація може бути з роботою, з квартирою, машиною. Зазвичай, наші життєві вибори відповідають нашим якостям. До речі, це позагендерна історія, бо так і жінки чинять.
Однак, тут варто розрізняти: чи це знецінення, чи адекватна реакція на щось негативне. Коли жінка говорить чоловікові: «Мені не подобається, що ти багато випиваєш» – це проговорювання проблеми в подружжі. Коли порушуються домовленості, коли свідомо чи несвідомо вчиняють щось нехороше іншому – то це справедлива реакція, прокладання кордонів.
– «Зменшуючи» нас шляхом знецінення, хтось вивищуються у власних очах та оточення. Знецінення таких знеболює?
– Знецінювач навіює вам, що ви непридатні для самостійного життя. Часто це усвідомлена маніпуляція. Найшвидше, партнер-знецінювач робить це для того, щоб ви від нього нікуди не поділися. От, приміром, жінка творча, інтлектуальна, успішна в своєму середовищі, але її критикують, бо вона «погана господиня» – не сапає город, не закручує огірки. Вона не вписується в певні стереотипи. Тоді вибери собі гарну господиню, а не бізнес-вумен… Або жінка щаслива в сім‘ї, її любить чоловік: «Ти нереалізована! Він тебе покине».
А є інші, які беруть образ життя з якихось інших рівнів: з глянцю, інтернету, де такі самі люди, але «наганяють» на себе видимість успішного успіху, щасливого щастя, яке легко втримується у трьоххвилинному відео, тікточно- інстаграмному рівні. В деяких є навіть інстаграмні куточки, де один кут в хаті прибраний, в ньому стоїть дороге крісло, пальма і звідки він повідає світу про той успіх – штучно тягнучись до того рівня життя, до якого не доріс своєю віртуальною особистістю. Ця зверхня позиція також веде до знецінювання.
Людям, які намагаються знецінювати інших, також потрібна допомога. Адже вони почуваються самотніми, не отримують уваги і визнання інших і тому починають порівнювати щось не дуже суттєве. Знецінення частково знеболює, але вбиває духовний ріст і будь-які зміни.
Знецінення йде ланцюговою реакцією – від сильнішого до слабшого. І необхідно оте знецінення припиняти в собі дуже простими речами: а що я хочу?
– Що більш руйнівне: знецінення самого себе, чи вплив на нас інших?
– Скільки разів ви відмовлялись від цікавих пропозицій, бо відчували невпевненість у власних силах? Якщо частенько – вам потрібно попрацювати над самооцінкою. Автознецінення: коли людина знецінює свою особистість, досягнення. Життя економваріанту. Прислуговування. Такі люди виглядають хорошими, зручними, їх за це хвалять. Поступово в них накоплюється злість, яка може виливатись в якісь хвороби, психосоматику. Бажання бути корисним і страх, що тебе знецінять, якщо ти таким не будеш. Тут вмикається взаємна маніпуляція, люди починають таких знецінювати, щоб отримати бажану поведінку. Тут важливо отримати психологічну допомогу.
Це може тягнутися з дитинства, навіть поколіннями. Коли людина вважає себе не достойною чогось хорошого. Такі люди постійно економлять на собі, вони не дозволяють якісного відпочинку, висловлювати свою позицію, залежні від чужої думки. «Є хороша ідея, але хто я така, щоб це говорити?» Страждає сім‘я, справа, адже мама, яка на всьому економить, підсвідомо дає не дуже хороший приклад дітям: ви їжте, їжте, а я – що залишилось. Дочка автоматично цю модель повторюватиме.
– Я пів життя на «дякую» звично відповідала «немає за що». Це знецінення?
– Так. В соціумі ідеологія знецінення досить сильна. Ви транслювали: те, що я зробила для вас – неважливе. Не важливий ні мій час, ні мої власні справи, ні мій талант. Суспільство переконує: треба бути скромним, не можна вип‘ячувати свої досягнення, будь таким, як всі.
Людина егоїстична – це теж ярлик. Здебільшого, ті, хто ліпить такі ярлики є самі егоїстами і коли їх власні бажання інші не хочуть виконувати – відразу так реагують. Для них власне життя, власні справи мають цінність, а коли не вдається експлуатувати інших, кажуть: ти егоїст. Є звісно, і нарцистичний розлад особистості, і психопатія, але це вже психіатричні порушення. «Ти не хочеш сидіти з моєю дитиною – ти егоїстка». Подрузі треба на побачення ходити, влаштовувати своє життя. Це нічого, що в неї своїх дітей не буде, якщо постійно будеш сидіти з чужими…. Це знецінення права на своє життя. Можна допомогти раз-другий, але не постійно.
– Зрозуміла, що турбота про почуття іншої людини – це турбота і про себе. Замість «Чому я? Чому зі мною?» вчуся ставити собі запитання: «Що я можу навчитися з цієї ситуації?»
– Ми зчиняємо наш дім та ставимо на сигналізацію авто, встановлюємо пароль на телефон та кредитну картку, оберігаючи своє. Але часто ми забуваємо оберігати наші особистісні кордони. Існують різні щаблі етики. Деякі навіть не помічають свого тиску на інших людей: а що я таке сказав? Чому ти ображаєшся? Варто подивитись на власну поведінку: чи потрібно мені критикувати цю людину? Давати їй поради, які не просять. Якщо ви не професіонал в цій галузі і вас не попросили поради – залиште їх при собі.
В нас звикли думати певними стереотипами: є агресор, який маніпулює і є жертва. Насправді, страждають обидві сторони. Внутрішнє пекло, яке треба почистити, щоб людина не руйнувала своє життя, свої стосунки, свою кар‘єру і не передавала це дітям.
– У мене є практика «вдячності кожного дня»: щовечора дякую Богу за все, що трапилося, за можливості життя. А які поради для віднайдення впевненості від Любові Медведь?
– Будь-яка кар‘єрна сходинка, науковий ступінь, розвиток талантів, творчість – це завжди праця. І люди, які розвиваються, внутрішньо врівноважені, гармонійні – вони не маніпулюють, вони підтримують.
Оточуйте себе людьми, які вміють підтримувати. Зараз у всіх настільки розбалансована психіка, стільки горя, травм, проблем, що рвуться навіть міцні стосунки. Формуйте для себе підтримуюче середовище і вчіться підтримувати інших. Якщо ви не можете вийти із травмуючих стосунків – вчіться правильно обирати дистанцію.
