Київ – місто моєї молодості. Місто моєї зрілості. Це єдине місто, в якому я міг би жити. Столиця великої любові.
Уперше я побачив Київ 1969 року семирічним хлопчаком. А потім щороку влітку на два тижні приїздив до сестер. Пам’ятаю старі трамваї. Пам’ятаю, як 16-ий і 18-ий тролейбуси розверталися майже на Майдані. Живі у моїй пам’яті схили Дніпра, ще не загиджені всілякими вертолітними площадками януковичів та будівельними узурпаторами. Пам’ятаю київський Звіринець…
Перегляньте також:
Київ взагалі унікальне місто. Погоджуюся з думкою братів Капранових, що з відновленням Незалежності України до Києва спершу заїхали «дніпропетровські», потім – «донецькі». Ну і заїзджали інші. Але Київ – патріотичний, столиця Українського Духу – жодній навалі не вдалося зрушити. Бо це – багатотисячолітня історія. Бо це – Дух.
Серед міських голів добрим словом завжди згадую мого земляка з Житомирщини Олександра Олександровича Омельченка. Після Сан Санича, на жаль, у міській владі були «дурні й ще дурніші». Мене завжди дивувало коли людина кудись зібралася – у мери, нардепи, президенти, і не знає навіщо. Що хоче на тій посаді зробити? Коли йдеш на певну владну позицію – ти ж маєш визначити свою місію і показати візію своєї роботи. Якщо для деяких кандидатів це високі матерії, то кияни є інтелектуалами і мають запитати.
Коли наступного разу ми, кияни, обиратимемо міського голову, запитаймо кожного кандидата: яка твоя місія на цій посаді? Яка твоя візія розвитку міста Києва?
А коли обираємо артистів, боксерів чи любителів «бабушек», а не діяльних, відповідальних, професійних, досвідчених і патріотичних людей, то отримуємо безлад і хаос. Президент, мер, депутат – це не відзнака за те, що ти був хорошим артистом, боксером чи підтримував бабусь. Це покладання відповідальності на людину, яка має бути лідером і задавати темпоритм.
Єдине, що тішить: Київ з його багатотисячолітньою історією бачив, пережив і «перемолов» різних варварів. Київ усе переформатує, «перетравить» всі навали, будь-які чорні душі своїм величним віковим духом. Але це потребує часу. Шкода, що наше покоління навряд чи побачить ці невідворотні цивілізаційні зміни. Але це наша відповідальність перед самими собою вже сьогодні: обирати у владу гідних.
Досить ловитися на облудливі слова. Найбільше обіцяє той, хто не збирається виконувати. Людина відповідальна урівноважує: скажу слово, а чи зможу я це зробити? Важливо дивитися на справи: що ця людина вже зробила?
Але головне: Київ був, Київ є, Київ буде. Наша відповідальність – зробити все і навіть більше для того, щоб за нашого життя Київ став столицею світу. Столиця українського Духу, столиця Віри, Надії й Любові на це заслуговує.
З Днем Києва, Україно!
