20 років тому Мирослав Кріль узявся за створення в Тернопільській обласній філармонії симфонічного оркестру. Він зумів об’єднати і згуртувати музикантів. Уже за кілька місяців колектив запропонував першу програму, яку шанувальники поважної музики сприйняли із захопленням.
За два десятиріччя оркестр зумів стати одним з найкращих, з яким виступають відомі музиканти і вокалісти.
«Прагну, щоб були цікаві програми, проєкти, щоб колектив гастролював», — каже головний диригент академічного симфонічного оркестру народний артист України Мирослав КРІЛЬ. Лише цього року тернопільські музиканти дали 29 концертів у найпрестижніших залах Польщі. Сьогодні йдеться про творчий шлях колективу і його керівника в музичному світі.
— Пане Мирославе, ваш професійний і творчий шлях тісно пов’язаний з музикою. Вступили на диригентсько-хоровий відділ музучилища і вже в юні роки бачили себе диригентом оркестру?
— Я закінчив Залозецьку музичну школу у класі скрипки. А вступив на диригентсько-хоровий відділ музичного училища із простої причини: в мами не було грошей на придбання скрипки. Мав непоганий голос, тому думав, що хоровий відділ — це теж для мене.
— А батьки підтримали ваше прагнення пов’язувати професійне життя з музикою?
— Батьки схвалювали мій вибір навчатися саме в музичному закладі. Мій тато був одним із засновників і керівником, диригентом упродовж років народного хору в селі Мшанець, що тепер у складі Білецької сільської громади. Коли батько пішов у засвіти, мама заохочувала мене і брата до занять музикою. Мій вибір музичного професійного шляху був цілком усвідомленим ще у шкільному віці. Я прагнув музики. І допомогла мені випадкова зустріч із краянкою, яка в Тернопільському музучилищі навчалася в тодішнього завідувача диригентсько-хорового відділу Богдана Іваноньківа. Згодом я став студентом цього закладу. Саме Богдан Іваноньків дбав, щоб моя доля була пов’язана з диригуванням.
Навчався я і в іншого феноменального викладача — Ігоря Левенця. Він побачив у мені універсального диригента й порадив вступати у Львів у консерваторію на кафедру оперно-симфонічного диригування, переконав у тому, що цим можу займатися.
— Ви трохи працювали у столиці, нехай стажистом, а потім викладачем. Чому повернулися до Тернополя?
— 1998 року на другому Національному конкурсі диригентів імені Стефана Турчака я став дипломантом — одним із п’яти фіналістів, після чого мені запропонували стажування в Національному заслуженому симфонічному оркестрі України. Це тривало два роки, згодом такий самий термін пройшов в оркестрі Національного академічного театру опери та балету України ім. Тараса Шевченка. У Київському національному університеті культури і мистецтв тоді створили кафедру старовинної та камерної музики й мене запросили там викладати диригування і вести камерний оркестровий клас.
Не мав наміру залишати столицю, але сталася доленосна зустріч. 2002 року я приїхав додому у відпустку, зателефонував тернопільським друзям. Один з них Святослав Дунець збирався виїхати за кордон, а він керував камерним хором філармонії, тож поцікавився, чи не хочу очолити цей колектив. Мама, почувши про це, зраділа, бо хотіла, щоб я був ближче до рідного дому. Зваживши всі «за» й «проти», дав згоду, не звільнившись ще з Національної опери та університету. Під час відпустки став працювати за трудовою угодою місяць — хотів спробувати. І вже через пів місяця з’явилося тверде бажання повернутися до Тернополя. І щасливий з того, що досі тут.
— Як виник задум створити в Тернополі професійний симфонічний оркестр?
— Директором філармонії на той час був Григорій Шергей, який мав мрію створити симфонічний оркестр. Він запропонував мені шукати музикантів. Я активно взявся за роботу. Згодом зібралися вже на перші репетиції. Постановили собі: якщо краяни добре сприймуть новий колектив, це буде видно з перших концертів, тоді зможемо говорити про заснування симфонічного оркестру. І перший концерт відбувся 29 червня 2003 року. Зала була переповнена. Ми виконували різножанрові твори. Концерт сприйняли на «біс». І одразу відпали будь-які сумніви щодо того, бути чи не бути оркестру.
— На ваш погляд, хто такий диригент симфонічного оркестру, що вкладаєте в зміст фаху?
— У нашому симфонічному оркестрі 65 артистів. Для диригента це робота не з музичними інструментами, а з людьми. Керівник має на високому рівні знати музику, бути лідером, психологом. Колись італійський диригент Рікардо Муті сказав, що завдання диригента — не махати руками, показувати вступи, а витягнути музику з душ музикантів. Стараюся так робити.
— Наскільки ви честолюбний, амбітний диригент?
— Без амбіцій диригента не буває, звісно, якщо вони обґрунтовані й добрі, а не егоїстичні. Прагну, щоб були цікаві програми, щоб колектив виїжджав з концертами, гастролював, щоб оркестр тримав марку одного з найкращих в Україні, як тепер. Це здорові амбіції, й вони в мене є.
Ніколи не забороняю іншим диригентам працювати з нашим симфонічним оркестром. Серед запрошених іменитих диригентів були Вінстон дан Фоґель та Джулія Бінневег із США, Клаудіо Ванделлі (Швейцарія), японець Дзен Обара, народні артисти України Оксана Мадараш, Ігор Пилатюк. Три концерти з нами мав Герой України Мирослав Скорик. Це було для нас великою честю.
— Хто зі знаних вокалістів, музикантів виступав разом з оркестром?
— Оркестр об’їздив чи не всю Україну з концертами — від Києва до Мукачева. Колектив до пандемії коронавірусу активно гастролював, особливо в західних і центральних областях. Брали участь у різних фестивалях, зокрема міжнародних, ми відкривали або закривали ці заходи. Із нами тричі виступала Герой України народна артистка, лавреатка Шевченківської премії Марія Стеф’юк, співали народні артисти України Сергій Магера, Олександр Гурець, Олександр Романенко, Андрій Дяченко, Роман Вітошинський та світлої пам’яті Стефан П’ятничко, Валентина Степова, Ольга Нагорна та інші. З відомих музикантів, безперечно, були яскраві виступи з піаністами народними артистками України Оксаною Рапітою, Етеллою Чуприк, В’ячеславом Зубковим, композитором Олександром Сарацьким, прем’єра виконання його другого та третього фортепіанних концертів відбулася в Тернополі, зі скрипальками Богданою Півненко, Мирославою Которович, Лідією Футорською, віолончелістом зі Швейцарії Денисом Северіном та іншими. Із ними було легко працювати, адже вони досконало володіють голосом чи інструментом. З іншого боку, і важко, й відповідально, бо це потребує високої майстерності виконання, ретельної праці, щоб оркестр відповідав рівню соліста. Приємно, що ці знані виконавці виявляли бажання ще виступати з тернопільськими музикантами.
— Колекціонуєте диригентські палички. Скільки назбирали? Які найпам’ятніші?
— Кожна з них пов’язана якщо не з певною людиною, то подією чи містом, у якому наш оркестр виступав. Уже назбирав майже 30 диригентських паличок. Три з них тримаю постійно у філармонії. Використовую їх відповідно до концертної програми. Є, звісно, улюблені, а є як експонати. Скажімо, нещодавно диригував у польському місті Бидгощ, придбав там диригентську паличку як пам’ять про те, що диригував у Поморській філармонії одним з найкращих симфонічних оркестрів Польщі. Є й палички, які мені подарували за кордоном.
— Як добираєте репертуар оркестру?
— Дуже старанно, зважаю на смаки публіки. Спільно працюємо із солістами нашої філармонії й гостями. Скажімо, днями запропонували тернопільській публіці концертну програму, яка складалася із творів Моцарта. Зокрема прозвучав концерт №23 для фортепіано з оркестром, солістка — Марія Бондаренко, доцент із Харкова. За три дні до цього концерту вже всі квитки було розпродано. Готуємо «Реквієм» Моцарта на вшанування пам’яті загиблих українських воїнів у війні проти рашизму.
До карантинів оркестр організовував багато концертів для дітей. Їх я вів у формі відкритого уроку, добираючи найкращі зразки класичного мистецтва, передусім звертаючи увагу на українську симфонічну та оперну музику. Тепер поновлюємо цю добру традицію.
— Оркестр береться й за масштабні вокально-симфонічні програми. Я свого часу побував і був вражений втіленням сценічної кантати німецького композитора Карла Орфа «Карміна Бурана» і «Заповіту» Станіслава Людкевича. Надалі глядач мав би сподіватися на такі проєкти?
— Звісно, працювали і працюватимемо над такими вокально-симфонічними полотнами. Крім названих вами творів, ми грали кантати «Хустина» Левка Ревуцького, «Б’ють пороги» та «Радуйся, ниво неполитая» Миколи Лисенка. Виконали «Заповіт» на вірш Тараса Шевченка нашого краянина Василя Барвінського. Цей твір вважали втраченим, але нам вдалося його відшукати й запропонувати шанувальникам поважної музики.
— Схоже, що не лише музика — стан вашої душі, а й педагогіка, адже викладаєте і в коледжі, і в університеті.
— Колись мені, тодішньому п’ятикурсникові музичної академії, один з викладачів тепло сказав, що буде велике щастя, коли стану за диригентський пульт, неймовірне щастя — коли буду головним диригентом і вчитиму інших. Я не міг навіть мріяти, що за рік стану і головним диригентом, і засновником симфонічного оркестру, з яким уже працюю два десятиріччя. Маючи великий досвід у музичній, зокрема диригентській царині, хочу його передати молодим. Отримую величезне задоволення й від викладацької роботи. Коли бачу, що мої студенти вступають у музичні виші не лише України, а й за кордоном, то душа тішиться.
— Краків, Гданськ, Познань, Щецин, Лодзь і багато інших польських міст можна назвати, на музичних майданчиках яких Тернопільський симфонічний оркестр виступав уже під час війни. Популяризували українську музику?
— Лише в січні цього року за 26 днів ми дали в Польщі 29 концертів, до того ж у найпрестижніших залах. Це був українсько-польський проєкт, які організували дві польські мистецькі агенції, отже виступали й оркестранти, солісти — наші й польські. Але завжди у програмі звучала українська музика.
— Ви, знаю, заповзятливий риболов і грибник. Хочу процитувати один з ваших дописів у соцмережі: «Це щука, вона велика, але її мало. Це опеньочки. Вони маленькі, але їх багато. Незабаром при нагоді ці грибочки та рибка поїдуть до хлопців і дівчат». Готували їх для наших захисників?
— Так, їх приготували разом з рідними вдома й закрутили у слоїки, запакували, і волонтери доправили цю смакоту на передову до оборонців нашої землі. Я виріс у мальовничому селі, де з одного боку тече річка Серет, а з іншого — ліс. Тож є змога і рибу половити, і грибів назбирати. Люблю босоніж ходити по росі, поринути у природу, побути на самоті, якнайдалі від музики тромбонів і якнайближче до музики тиші, поміркувати насамперед про музичні програми.
— Ваша сім’я вся музична?
— Цілком музична. Дружина Ірина — бандуристка, артистка хору, працює в академічному камерному хорі нашої філармонії. Син Михайло та донька Марічка навчаються у Тернопільському мистецькому фаховому коледжі ім. Соломії Крушельницької.
— Діти, переглядаючи вашу колекцію диригентських паличок, часом не кажуть, що хотіли б стати за диригентський пульт?
— Із Михайлом була в мене розмова на таку тему. Він усвідомлено каже, що хоче стати оркестровим музикантом. І це мені дуже подобається. Шаную його думку. Моє завдання — допомогти йому в його музичному удосконаленні.
