Нещодавно командувачем Ракетних військ і артилерії Збройних Сил України призначено полковника Сергія Баранова.
Цей офіцер пройшов усі щаблі військового-артилериста, починаючи з посади командира взводу. 2015 року він очолив окрему 44-ту артилерійську бригаду імені гетьмана Данила Апостола, коли її підрозділи вже билися із окупантами на Сході країни. Й саме під його командуванням вона уславилася неординарним бойовим шляхом, завдаючи ворогу нищівних ударів далекобійними гарматами великих калібрів. З нагоди річниці військ новий командувач дав ексклюзивне інтерв’ю.
Перегляньте також:
- “Наташа попала!”: Жінка військова з першої спроби збила ворожу ракету
- Військовослужбовець з Тернопільщини Микола Головенко зник безвісти
– Сергію Миколайовичу, наскільки велика, по-Вашому, роль ракетних військ та артилерії у переламі ходу бойових дій з окупантами на нашу користь в останні місяці?
– Не даремно однією із назв нашої визвольної війни після широкомасштабного вторгнення росіян – “війна артилерії”. Переоцінити значення наших ракетних військ та артилерії у побитті ворога було би важко. Справа в тому, що вторгнення змінило наш підхід до принципів та способів знищення ворога. Ми освоїли усе новітнє в нашій царині зі світового досвіду та додали до нього своє, винайдене протягом попередніх восьми років бойових дій із агресором. І що дуже важливо, в нас вже є ефективна система, коли із нашими гармашами й ракетниками комплексно взаємодіють всі інші засоби враження – до авіації включно.
За статистикою, до 80 відсотків втрат ворога у бойовій техніці й живій силі – саме на нашому рахунку. Наші західні партнери навіть стверджують, що ми створили надзвичайний так званий “кілнет” – або “Сітку смерті ЗСУ”. Мається на увазі, що ми навчилися комплексним вогнем усіх засобів ракетно-артилерійського враження забезпечувати максимально успішний наступ піхоти. Фактично вона зараз деокупує території, де противник або вже повністю розгромлений, або подавлений, втратив управління та взаємодію й деморалізований. У ворога не залишається ресурсів не те що для активної оборони, а й навіть і для організованого відступу.
– Виходячи із величезної кількості точних вогневих уражень логістичних центрів, пунктів управління та скупчень живої сили й бойової техніки противника, чи можна стверджувати, що це робиться головним чином штатними для ЗСУракетно-артилерійськими засобами ще радянських зразків? Адже подібних, але більш потужних систем, наданих нам захцідними партнерами, не так вже й багато.
– Звичайно, левову частку вражень здійснює наявне до появи західних систем РСЗВ та ствольної артилерії у ЗСУ озброєння. Але роль наданих нашими країнами-партнерами високоточних ракетно-артилерійських систем почала відігравати чи не ключову роль. Завдяки їм ми скомбінували і створили, так би мовити, дальнобійний “вогневий кулак”. Він б’є настільки потужно, що ворог вже не має змоги вести з нами дієву контрбатарейну боротьбу.
– В уяві обивателя контрбатарейна боротьба – це такі собі “дуелі-перестрілки” між артилерійськими підрозділами воюючих сторін. Але ж насправді це величезний комплекс заходів, де не остання роль відіграє технічна, повітряна та навіть космічна розвідка. Чи не могли би Ви зупинитися на цьому питанні окремо?
– Все сказане вірне. Але до початку “великої війни” ми все ще діяли за радянського ґатунку схемою: противник відкриває по тобі вогонь, ти його якнайшвидше виявляєш, приймаєш рішення на застосування відповідних до ситуації засобів, наводишся та відкриваєш вогонь у відповідь. Нині ця робота вже не зводиться до того, хто скоріше вразить один одного. Підхід наразі інший: ми не чекаємо відкриття вогню артилерії противника, а завчасно виявляємо його системи в районах зосередження, на окремих вогневих позиціях. Й знищуємо їх ще до того, як вони будуть готові нанести удар. Робиться це ювелірно, щоби не постраждали ані наші війська, ані наше мире населення й об’єкти інфраструктури.
Не помилюся, якщо скажу, що завдяки “вогневому кулаку” наших й наданих країнами-партнерами дальнобійних ракетно-артилерійських систем противник контрбатарейну боротьбу як таку зараз вести взагалі не в змозі. Він займає позиції на відстані максимальної дальності своєї стрільби, здійснюючи вогневий вплив лише по українських передових позиціях. Нашу “далекобійку” він не дістає, лише отримує від неї “на горіхи”. Тому я прибічник створеної нами системи дальнього вогневого враження, коли ми дістаємо противника завдяки західним та нашим дальнобійним засобам, а він нас – аж ніяк.
– Скажіть, будь ласка, а наскільки швидко наші військові опановують західні ракетно-артилерійські системи? Приміром, скільки часу йде на підготовку одного екіпажу чи розрахунку РСЗВ чи окремої гармати?
– Строки підготовки фахівців напряму залежать від технологічної складності ракетно-артилерійської системи чи гармати, що логічно. Але ось порівняйте: на Заході на підготовку екіпажу чи розрахунку системи середньої технологічної складності зв стандартами НАТО відводиться мінімум пів року. Ми ж готуємо наших спеців за чотири тижні! Й після цього вони вже спроможні вести з них професійний ефективний вогонь, та постійно вдосконалюють свої навички та вміння вже прямо у ході бойових дій.
Є для наших фахівців й легкі в освоєнні гармати – скажімо, системи 105 калібру. Хлопці опановують їх за лічені тижні. Ці гармати дещо поступаються нашому 122 калібру, але зайняли своє гідне місце в ДШВ, морській піхоті, теробороні. Вони дуже ефективні при вогневій підтримці дій піхоти.
– З чим пов’язана така висока швидкість опанування західного озброєння нашими військовослужбовцями? У них були гарні вчителі?
– Вчителі-інструктори у нас дійсно гарні. Але головний чинник – це жага наших талановитих українців до найскорішої перемоги над агресором Це важливо, бо там, де ми поступаємося ворогу кількістю сил та засобів, ми повинні це компенсувати міццю та професійності нашого особового складу. Ви ж знаєте, що має місце таке явище: 50 відсотків підготовки висококласного військового – це самопідготовка.
Якщо, скажімо, офіцер “відкладає в сторону підручники та настанови”, не цікавиться новинками в професії, не шукає власні “ноу-хау”, то він швидко втрачає кваліфікацію. В результаті спеціаліст починає поступатися противнику бойовими спроможностями підрозділу, яким командує. А це – незворотні втрати побратимів та бойової техніки не тільки в себе, а й у піхоті, яку вкриває арта ворога.
– На фронті я спостерігав роботу екіпажів зенітних комплексів радянських часів С-60. Наші вмільці встановили їх на вантажівки, й застосовують як проти повітряних, так і по наземних цілям. Наскільки мені відомо, С-60 не єдина з радянських артсистем, що зннаходяться на наших базах зберігання. Чи продовжиться робота по їхній “реінкарнації”?
– Навіть морально застаріле артилерійське озброєння часів Другої світової та наступного повоєнного періоду у таку велику війну не має права іржавіти на складах. Ми його зняли зі зберігання, відновили, й тепер воно дієво нищить ворога. Працює як по наземним цілям, так і по повітряним, як у даному випадку універсальному в такому сенсі зенітний комплекс С-60, У нас зберігалися великі запаси боєприпасів до кількох типів такої “арти”, й ми поновили застосування зокрема й 130-мм гармат М-46, які дієво підтримують наступальні й оборонні дії піхоти.
– Якими, як Командувач, Ви бачите РВіА ЗСУ після перемоги?
– Зараз ми вдосконалюємо всю систему комплексної ракетно-артилерійської підтримки дій наземних військ. Триває розроблення певних доктринальних документів, ведуться державні конструкторські й виробничі роботи з удосконалення артилерійських та реактивних систем для їхнього переходу на натівські калібри та боєприпаси. Сподіваюся, що ще до кінця великої війни наша військова промисловість та війська перейдуть на натівські калібри повністю.
Актуалізована максимальна автоматизація усіх процесів бойового застосування ракетно-артилерійських засобів. Це полегшить командирам прийняття правильного рішення, значно зменшить час на відкриття вогню, збільшить точність враження. Останній фактор дуже важливий, так як ми повинні ювелірно вражати лише військові об’єкти, сили й засоби противника, не зачіпаючи наше мирне населення й вітчизняну інфраструктуру. Ми воюємо на своїй землі.
– Але ж це величезний обсяг робіт. На Вашу думку, чи в змозі із ним впоратися?
– Дійсно, не називаючи цифр, ми маємо перевести на натівські калібри доволі великий парк ракетно-артилерійських засобів. Але нічого нездоланного ми в цьому не вбачаємо. Бо маємо конкретні концепції переозброєння під різні калібри наших ракетно-артилерійських систем. Вже створене окреме управління безпілотних літальних апаратів – як розвідувальних, так і розвідувально-ударних. Все це активно розвивається в концепції об’єднаної вогневої підтримки мотопіхотних, механізованих і танкових підрозділів.
Й хтозна –можливо, до кінця війни ми матимемо ще й не кінетичні засоби враження – приміром лазерні мобільні установки, електромагнітні гармати тощо.Технології розвиваються постійно, й поява такої зброї вже не за горами.
Сергій Грінченко, спеціально для Defense Express.
