Права, свободи, гідність та інтереси психічно хворих людей захищені в усьому цивілізованому світі. В Україні теж непросто примусово покласти такого пацієнта до психіатричної лікарні навіть за умови, що той має офіційного опікуна. Передусім потрібне рішення лікаря-психіатра. Протягом 24-х годин — висновок комісії лікарів-психіатрів про доцільність лікування особи в стаціонарі. Протягом наступних 24-х годин — рішення суду. Так прописано в ст. 16. Закону України «Про психіатричну допомогу».
Але трапляється, що дотримання цього закону не тільки порушує права і гідність душевно хворих осіб, а й заподіює ще більшої шкоди їхньому здоров’ю і ускладнює життя їм, їхнім опікунам і медикам. Ось історія, що ілюструє це.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Сім років тому тернополянка Оксана Бойсюк стала опікункою недієздатного брата з довічною другою групою інвалідності. Із діагнозом «шизофренія» він живе уже 25 років, раз-два на рік потребує госпіталізації. Проте Оксана Б., якій суд надав право опікуватися хворим братом, стикається з порушенням своїх прав щоразу, коли стан його здоров’я погіршується і виникає потреба госпіталізації. Так сталося і цього разу. Ось що розповідає жінка: «З моменту, коли я поклала брата на лікування (28.08.22 об 11.30) до моменту винесення судом рішення (30.08.22 о 15.30 тільки закінчилося засідання, а ще поки його довезла «швидка» у лікарню) минуло 54 години. Лікарі не мають юридичного права надати йому медичну допомогу до рішення суду, тому на судовому засіданні стан брата був значно гірший, ніж коли я поклала його в лікарню…»
Хоча в законі й сказано, що «до винесення судом рішення лікування може проводитися за рішенням лікаря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів)», медики зазвичай не ризикують брати на себе таку відповідальність.
«Я сім років його опікунка, сім років ходжу на суди, але цього разу було найважче, — каже пані Оксана. — Брат уже ледь сидів на стільничку, санітар підтримував його з одного боку, я — з другого. Засідання вчасно не розпочалося. У коридорі було повно чужих людей. Санітари залишалися з братом, їм було найважче, а я бігала кабінетами і просила, щоб розпочали засідання. Якась жінка змилувалася, зателефонувала до секретарки, та прийшла. Лікар, я, санітар, брат чекали присяжних і прокурора. Вони запізнилися на сорок хвилин. Далі засідання тривало за всіма правилами. І це був абсурд: тричі зачитали, що брат 25 років хворий і має другу групу інвалідності довічно, а лікар мав доводити, що він потребує лікування.
Буває, що й присяжні ставлять дурнуваті запитання, наприклад, що означає той чи інший термін. Минулого разу і прокурор розпитував такі деталі про поведінку брата, що в мене волосся дибки ставало. Я плакала, це принизливо. Людям, котрі не мають медичної освіти, лікарі, члени комісії повинні доводити, що пацієнт, який хворіє роками, десятиліттями, потребує госпіталізації.
Щоразу на засіданні інші судді. Декотрі проводять його швидше, але однаково за всіма вимогами: йдуть радитися, зачитують рішення від початку до кінця, ніби злочинця судять…»
Виходить, що суди, які відбуваються раз-двічі на рік протягом останніх семи років, сумніваються в правомірності того рішення суду, яке сім років тому надало пані Оксані право представляти інтереси недієздатного брата. Щоразу перевіряють, чи чоловік із довічною групою інвалідності аж настільки хворий? Щоразу хочуть чути делікатні деталі, що свідчать про загострення хвороби?
Опікунка також помітила, що термін, який за новими правилами відводиться для стаціонарного лікування таких пацієнтів, як її брат, замалий для того, аби справді допомогти людині. Через місяць її вже виписують, а раніше лікували протягом двох. Через те проміжок між госпіталізаціями скоротився. Бувало, що пацієнта виписали, а через тиждень його стан здоров’я погіршився до значно важчого стану, ніж зазвичай на момент загострення хвороби. І знову суд, і знову треба пройти всі круги пекла…
Ми просили і медиків, і юристів прокоментувати цю ситуацію, але вони відмовилися, оскільки закон є закон — його потрібно дотримуватися. Тож опікунка звернулася до депутата Верховної ради України з проханням ініціювати перегляд законодавства, що регулює примусове лікування психічно хворих пацієнтів. Із тим, щоби закон захищав гідність, не принижуючи її, відстоював інтереси одних людей, не порушуючи прав інших, пише “Газета Місто”.
Галина Кіт.
Пропонуєм для перегляду і сюжет наших колег з Тернопіль1.
