Відзнаки «Орден Святого Пантелеймона» «За самовіддане служіння українському народу, мужність і стійкість у боротьбі за здоров’я українців, за свободу та незалежність України у війні з російським агресором» удостоївся завідувач ортопедо-травматологічного відділення Тернопільської обласної лікарні Сергій Гаріян.
– Пане Сергію, торік ви також були серед переможців регіонального відбору, втім, до фіналу, на жаль, не дійшли. Нинішнього серпня з радістю вітаємо вас з почесною нагородою – орденом Святого Пантелеймона.
Перегляньте також:
- Мирослав Домбрович: «Ворог розуміє лише силу, тому нам треба зміцнюватися та давати відсіч»
- Відновлення лікарні реабілітації стало справою життя Любомира Синоверського
– Щиро дякую за вітання. Нагорода для мене не самоціль, а те, що мою працю оцінили так високо, певна річ, тішить. Це приємно. До жодної з нагород я, крім своєї самовідданної праці, не прикладав особливих зусиль.
– Зрештою, у вас чимало славних нагород. Зокрема, поважне звання «Лицар Вітчизни», орден «Золотий хрест звитяги і честі», звання «Заслужений лікар України» та інші.
– Я завжди кажу, що це не лише мої нагороди, але й колективу, бо отримав їх, завдячуючи роботі всієї команди. Я не амбітна людина щодо нагород. Щоправда, є в мене дуже дорога моєму серцю відзнака. Її вручили мені бійці «Правого сектора», яких я прооперував ще 2014 року. Отримав тоді гарний результат і коли вони на День медичного працівника прийшли власними ногами та вручили мені свою медаль, то для мене це був пік найвищої радості й щастя. Побачити їх у погідному настрої та усміхнених – для мене це, як ще одна нагорода. Ця медаль немає державного статусу, але вона для мене є дуже цінною, бо вона від щирої душі.
– З 2014 року кількість прооперованих вашою командою військових лише зростала. Чула, що якось провели 360 операцій на місяць?
– Певна річ, це надто висока оперативна активність. Хоч у нас Центр новітніх ортопедо-травматологічних технологій, зрозуміло, що не кожного місяця маємо такі показники. Це було наприкінці квітня та на початку травня, коли до нас почали доправляти багато поранених з важкими травмами. Виконували тоді майже 35 операцій щодня. У мирні часи найвища норма навантаження наших хірургів – 15-16 оперативних втручань, але ми були готові до таких шпиталізацій, і нас така кількість не шокувала. Навпаки, хотіли допомогти, тому й погодилися. Наразі виконуємо щодня майже 20 втручань.
– Якими досягненнями найбільше пишаєтеся?
– У нашому центрі розгорнуто 55 ліжок, шість операційних блоків. Маємо нині сучасний медичний підрозділ, який до послуг мешканців не лише всієї області, але й України та закордоння. У нас найсучасніше медичне обладнання й, звісно, команда професіоналів. Наші фахівці проводять широкий спектр хірургічних втручань – за остеоартрозу колінного та кульшового суглобів, оперують внутрішньосуглобові переломи, переломи кісток тазу, запровадили оперативне лікування неускладнених переломів хребта, загалом останніми роками впроваджено 30 нових видів оперативних втручань.
– Виходить, Тернопіль ортопедичними технологіями не поступається навіть столиці?
– Не вважаю, що місцезнаходження клініки має якесь значення, головне – хто там працює. Чому до нас звідусіль їдуть люди? Бо у нас професійна команда, яка видає результат. І всі оперативні втручання, які виконують у регіональних клініках Німеччини, ми теж проводимо. Останнім часом розвиваємо тазову хірургію, це доволі непростий напрям. Ми оснастили операційну найсучаснішим обладнанням спеціально для хірургії таза, маємо тазові столи, які наразі є рідкістю в українських клініках. Ще один аспект: специфіка травм до війни, за вісім років АТО та шість місяців повномасштабного вторгнення зазнала чималих змін. Люди отримують дуже великі дефекти як м’яких, так і кісткових тканин. Тому наші хірургічні техніки дещо змістилися у простір тривалих складних ортопедичних технологій, зокрема, із заміщення м’яких тканин. Це так звана «пластика», яку раніше ми виконували двічі-тричі на місяць, а тепер таку ж кількість операцій лише на день. Чи не щодня проводимо також операції із заміщення великих кісткових дефектів. Це те, що 10 років тому було в диковинку, а тепер стало нашою звичною практикою. Бойові травми принесли нам і зростання інфекційних ускладнень як ранніх, так і пізніх. Це цілий напрямок хірургії, який наразі ми вивчаємо та впроваджуємо, до слова, в тісному тандемі з мікробіологами й вже досягли певних результатів.
Під контролем також категорія пацієнтів, яким раніше провели імплантацію суглобів чи інші оперативні втручання й вони тепер потребують ревізійних операцій. Ці операції ми виділили в окремий напрям і беремося навіть за тих, кому відмовили в інших клініках. Маємо справу зі складними випадками, але й успіху досягаємо.
– До речі, про те, що ваша клініка не поступається європейській, мовила нещодавно доктор Крістіна Радке в інтерв’ю «Медичній академії». Процитую слова австрійської гості: «Спостерігала, як вони надають допомогу пораненим військовим та як в єдиному ритмі працює їхня команда, всі рухи відточені до автоматизму, що, звісно, викликає захоплення».
– Професорка Крістіна Радке – завідувачка відділення пластичної, реконструктивної та естетичної хірургії університетської клініки Віденського медичного університету. Минулого листопада ми там побували. Познайомилися, оглянули їхні клінічні бази й домовилися у березні провести спільну зустріч вже в Україні. Мали намір навести мости співпраці, ніхто ж не сподівався, що розпочнеться велика війна. Зустріч все-таки відбулася й у липні пані Крістіна приїхала зі своїми колегами до Тернополя. Побачила на власні очі наші операційні, дивилася, як проводимо оперативні втручання. Так налагодилося співробітництво. Зараз ми на постійному зв’язку, радимося, обговорюємо особливо складні випадки, зокрема, ті, що стосуються покриття ураженої частини тіла м’якими тканинами. Через війну маємо чимало пацієнтів, що потребують реконструктивно-відновних оперативних втручань. Потрібно досягти й естетичного ефекту, й відновити анатомічну та функціональну цілісність м’яких тканин. В Австрії та й інших країнах це окремий медичний напрямок, яким займаються реконструктивні хірурги. А от фахівців з хірургічного лікування бойової травми у світі не так вже й багато. Звісно, хтось у статусі лікарів-місіонерів мав можливість їздити в гарячі точки планети – до Центральноафриканської республіки, Нігерії, Ємену чи Афганістану, де останніми роками не припиняється війна. В Європі, на щастя, таких локальних і масштабних військових дій, які нині тривають в Україні, не було, тому й спеціалістів, які б володіли таким досвідом, обмаль. Ми скористалися напрацюваннями наших колег з Ізраїлю, Сполучених Штатів Америки, Швейцарії. Це фахівці, які мають великий досвід у лікуванні вогнепальних і мінівибухових поранень. Так синергія – досвіду іноземних колег і нашої багаторічної практики, вилилася в те, що ми здатні нині на високі результати, рятуємо наших військових, повертаємо до активного життя. Пригадалися з цього приводу схвальні відгуки наших колег – медичних військових інструкторів, які лікувалися в нашому центрі й могли професійно оцінити рівень надання допомоги.
– Що рятує від такого шаленого ритму життя?
– Сім’я та спорт. Дружина й діти дають можливість на певний час переформатуватися з роботи на щось більш релаксувальне, а спорт загартовує м’язи, відновлює фізичні сили. Радість приносить спілкування із сином, він уже майже дорослий, і його погляди на життя іноді дивують, бо молодь вже мислить дещо іншими категоріями. Тішать його здобутки в навчанні, спорті, він займається картингом. У мене народилася донька, їй ще немає двох років і це моя найбільша радість нині. Щоправда, не так давно завели чотирилапого друга, який також приносить багато радості в дім. Це те, що допомагає відновитися та з новими силами повертатися до роботи, щоб допомагати нашим захисникам.
– Напевне, чимало хірургів хотіли б досягти вашого професійного успіху. Є людина, яка дала поштовх, вселила надію та, зрештою, повірила у вас?
– Найпершими моїми порадниками були батьки. Я практично виріс у лікарні, батько часто брав мене на роботу в ортопедію й мені дуже подобалося спостерігати за тим, як він працює з хворими. Ще тоді сформувалися мої погляди. Коли ж настав час вступних іспитів, подав документи до нашого медуніверситету, тоді ще інституту. Так я став продовжувачем лікарської династії, бо ж і мама в мене – лікарка. Потім у моєму житті з’явилося багато чудових людей, яких подарувала мені доля й кожен з них відіграв певну роль у моєму становленні. Не хочу перераховувати всіх, аби когось не образити. Є серед них відомі особистості зі світовим ім’ям у медичній науці, зокрема, ортопедії, є менш відомі, але такі, що залишили в моєму серці добру пам’ять. Удячний усім за науку, бо на кожному етапі Всевишній посилав саме мою людину. За кимось я просто спостерігав, хтось мене, навпаки, активізовував і додавав стимулу, інші просто були на певному відрізку мого професійного шляху, але це невипадкові люди в моєму житті. Взагалі вважаю, що доля не просто так посилає тобі цих людей, інше питання – чи зможеш їх розгледіти. Єдина моя перевага в тому, що доля посилала мені якнайкращих. Здавалося б, війна, ситуація нині не та, щоб заводити нові знайомства, але, як завжди, з’являються в житті люди, які для тебе в цей час, ніби ковток свіжого повітря.
– Яким правилом керуєтеся в житті?
– Якщо в людини є мета, то досягти її можна лише працею.
Лариса ЛУКАЩУК
