Сьогодні, 29 липня, розвіднику Михайлові Цимбалістому могло б виповнитися 37.
Коли мама голосила над тілом сина, побратими загиблого вперше почули його справжнє ім’я — Михайло. Для них він був «Степаном»…
Поки майор «Степан» брав участь у всіх головних розвідувальних операціях російсько-української війни, виконував спеціальні бойові завдання, мама чекала свого Михайла або з Києва, або з військових навчань у Сполучених Штатах. Переживала, щоб його не вкусила якась екзотична комаха, щоби він, бігаючи крос у полях, не начіпляв на себе остюків, бо ж має алергію на них…
Уже згодом, під час зустрічей у школах, діти хотіли почути героїчні історії про подвиги мужнього воїна, але його батьки майже нічого не знають про останні дев’ять років життя сина. У нагородному листі на присвоєння йому звання Героя України — тільки загальні фрази. Гриф секретності з цієї інформації знімуть через роки, а може, й ніколи. Адже «Степан», а насправді — Михайло Цимбалістий був розвідником головного управління розвідки Міністерства оборони України.
Шлях до мрії
Михайло народився 29 липня 1985 року в Увислій Чортківського району, звідки родом його батьки. Дитинство хлопця минало в Узині на Київщині, у Львові, де служив батько — нині підполковник запасу Василь Михайлович. Згодом сім’я переїхала до Тернополя, і тут Михайло закінчив школу №29.
Мрія хлопця стати офіцером — родом із дошкілля. Він зростав у романтичній атмосфері військового містечка, де навіть діти припиняли галасливі ігри, поки спали льотчики, а татів деяких дівчаток і хлопчиків називали однаково і дивно — «молчі-молчі»…
Та підлітковий вік Михайла збігся із найпринизливішим для військових періодом в історії Збройних сил України, коли почали відбуватися масові скорочення, а престижність військового фаху підточувала тотальна скрута. Тож після завершення служби батько поїхав на заробітки.
«Наприкінці 90-х — на початку 2000-х, — пригадує Василь Михайлович, — я отримував зарплату раз на три місяці. Ми обмежували себе у всьому, а так хотілося дітям цукерок купити. Якби не батьки в селі, то голодували б.
…Міша дуже любив футбол. Шкіряний м’яч коштував пів моєї зарплати, але я не міг його не купити. Коли підросла донька, купив їй триколісний велосипед. Поганої якості, але на дорожчий не було грошей. «Марійка така гарна дівчинка, — сказав тоді Міша. — Вона на нього не сяде…» І я відніс той велосипед на ринок, а бабця дала гроші на кращий. Між іншим, пенсія в мене була меншою, ніж у моєї мами, донедавна, поки мене не перевели на пенсію сина… Тому я завжди переконував Мішу, що військовий — поганий вибір».
Оскільки Михайло був абсолютно слухняним сином, то прислухався до думки батька і, закінчивши школу, вступив до Тернопільської академії народного господарства (нині — Західноукраїнський національний університет). Рідні полегшено зітхнули. Та через чотири роки син приніс диплом бакалавра і сказав: «Нате, мамо, бо ви з татом його дуже хотіли». Магістратуру ТАНГу він уже закінчував, навчаючись у Львові на факультеті розвідки Національної академії сухопутних військ. Попри батьківський спротив Михайло не міг уявити для себе іншої професійної долі.
За чотири роки навчання тільки раз пожалівся, що йому важко. І йшлося не про вищу математику, яку він, гуманітарій, опановував ночами. А про біг із вантажем — ніяк долі секунди не вистачало до потрібного результату.
Завдяки винятковій наполегливості Михайло закінчив академію з відзнакою і став одним із шести кандидатів на службу в ГУР із випуску 2010 року. Можемо хіба уявити, через яке сито просіювали хлопців, але Цимбалістий відбір пройшов. Рік працював у комендатурі ГУР, а відтак його мрія здійснилася сповна. У який саме підрозділ перевели Михайла, батьки досі не знають, але відтоді їхнє життя дуже змінилося. У телефонних розмовах вони навчилися не називати жодних імен, прізвищ, населених пунктів. Фраза сина «Мене кілька днів не буде» означала, що жодного зв’язку із ним не матимуть.
Чули вони її й тоді, коли Михайло навчався у Центрі підготовки та школі сил спеціальних операцій армії США імені Джона Кеннеді, де проходять вишколи за різними спеціалізаціями військові з усього світу. Про те, що син пройшов максимальну кількість етапів і закінчив школу з відзнакою, батьки довідалися від його побратимів уже після похорону.
Із «розстрільних» списків — до Книги слави
Від початку війни Михайло приїжджав додому зрідка й не надовго. Коли одного разу сказав батькам купити для зв’язку з ним новий телефон і собі купив — зрозуміли, що їде в АТО. Але не розпитували, бо ж марно. Молилися, не спали, потерпали від кожної страшної звістки з передової: а раптом це їхній Міша?
Насправді він із перших днів війни перебував на сході. А приспати пильність батьків було для нього справою техніки. «Ми підозрювали, що Міша нас обманює, але не вдавалося його розговорити, — розповідає батько розвідника. — І з поведінки сина не було видно, що він воював, бо я знав хлопців-«афганців» і помітив би це. У 2015-му запитав Мішу, чи він має державні нагороди. Відповів, що одну навіть привіз із собою, і показав. Міша, кажу, це ж орден «За мужність»! Невже ти думаєш, що я за сімнадцять років у запасі перестав розумітися на нагородах? Але він закрив цю тему. Віджартувався, що такі ордени давали всім, хто… вчасно приходив на службу».
Насправді Михайло мав багато державних нагород і відзнак Міноборони, проте найціннішою для нього була пам’ятна відзнака головного управління розвідки МОУ «Євген Березняк». Дуже нею тішився. Уже згодом, на роковинах пам’яті сина, в музеї ГУР мати запитала, за що її Міша міг отримати цю відзнаку. Підійшла до генерала: із вицвілими від сліз очима, в чорній хустині, сподіваючись, що їй скажуть, бо вона — мама. Натомість почула: «Це гриф секретності. Може, за 5—10 років дізнаєтеся, а може, й ніколи…»
Тоді Галина Михайлівна розплакалася і спитала, що ж таке значне встиг зробити її син, що його ім’я — у Книзі слави ГУР і в «розстрільних» списках «ДНР» і «ЛНР»? За що посмертно її сина відзначили найвищою нагородою розвідника — «Зіркою Слави» і присвоїли звання підполковника? Що він міг встигнути за 34 роки?! І генерал відповів, що це найпродуктивніший вік, бо хлопці ще молоді, відважні, здорові, відчайдушні… Коли в них з’являються сім’ї і діти, стають обережнішими.
Михайло залишився відчайдухом назавжди. Не встиг стати батьком. Із коханою Яною вони зареєстрували шлюб, але весілля і вінчання відклали. «У державі війна», — так Михайло пояснював своє рішення рідним. Не хотів ні квартири, ні машини, ні весілля, поки триває війна…
«Яна чекала Мішу і знала більше, ніж ми, — переконана пані Галя. — І про останню його ротацію знала, що він не в Америці. Міша її інструктував, щоб нам не проговорилася…
А нам Яна хіба розповідала, що ревнує його до роботи. Одного разу сказала, що Міша скупив усі книжки з військової розвідки, витратив майже всю зарплату. Я запропонувала гроші, щоб діти мали за що жити, а Яна мені: «Він же не на горілку їх витратив».
…Міша багато читав. Якщо мав задачу, то вичитував усе, що йому могло знадобитися, не тільки у службових документах, а й у закордонних джерелах, у книжках, в інтернеті. Його робота була його хобі. Він її любив, жив нею. Хлопці казали, що не було такого, чого він не знав. Тому з ним усі радилися. Бездоганно орієнтувався в озброєнні, був професіоналом високого класу. Тепер ми, коли дивимося по телевізору передачі або фільми про розвідників, то здогадуємося, що наша дитина теж щось таке робила…»
Чи не посивіла трава?
Остання ротація, за словами побратимів «Степана», була для нього важкою. Куди він зі своєю групою не йшов би, на нього чатували неприємності. А батьки тим часом чекали Михайла з Америки… Востаннє він зателефонував і попередив, що його «кілька днів не буде». Усі до такого вже звикли. Тільки мама, як завше, переживала, щоб сина отруйна комаха в джунглях не вкусила, щоб остюки не спровокували алергію, бо ж свербітиме…
Але однієї миті зворушливі материнські переживання набули масштабів вселенського болю, проти якого людство ще не винайшло ліків. Куля ворожого снайпера наздогнала Михайла Цимбалістого під час виконання бойового завдання у ніч на 14 вересня 2019 року поблизу Павлополя на Донеччині. Влучила у ділянку шиї між каскою та бронежилетом. «Комаха» виявилася смертельно отруйною…
Батько донині не розуміє: як такий досвідчений розвідник, як Михайло, міг припуститися фатальної помилки? До того ж хлопці казали: в нього була «чуйка» розвідника, його сигнал не раз рятував їм життя. Про розвинене шосте чуття Михайло і сам говорив у передачі Ахтема Сеітаблаєва «Хоробрі серця». До речі, там, з огляду на особливу секретність спецоперацій, у яких брав участь, він був безіменним із повністю змазаним обличчям. Як співається у пісні про розвідників Гліба Бабіча, «нізвідки, ніхто, ніде».
…Серця батьків донині шматує усвідомлення того, що коли їхній син перебував у Донецькому аеропорту, де горіли небо й земля, брав участь у звільненні Слов’янська, в боях під Іловайськом, вони спокійно спали. Коли приїжджав, матір гладила його посивілі скроні, не підозрюючи, що син повернувся з пекла. Як почувався розвідник зі сталевими нервами «Степан» у рідному місті доброго і скромного хлопця Михайла? У місті, де люди жартували, святкували, не пам’ятаючи про війну на іншому боці країни…
…Михайло Цимбалістий похований на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі. В Увислій йому відкрили пам’ятник — перший в області пам’ятник герою російсько-української війни, спорудження якого ініціювали однокласники Василя Михайловича. Торік у Тернополі на фасаді школи №29 встановили меморіальну дошку підполковнику Цимбалістому. Його ім’я носитиме одна з вулиць Файного міста. Сподіваємося, це буде вулиця Героя України Михайла Цимбалістого…
Різні прояви вшанування пам’яті сина відгукуються в серцях батьків світлою вдячністю. Це наче компреси на рану — заспокійливі, проте нетривалої дії. Василь Михайлович практикує своє «знеболювальне» — сорок разів поспіль «Отче наш».
Галині Михайлівні стає легше, коли думає, що син живий. Мама розмовляє з ним про все на світі. Їй усе ще хочеться думати, що Міші «кілька днів не буде». Адже слово «ніколи» материнському серцю не зрозуміле. Попри чорну хустину, яку жінка досі не знімає. Попри заупокійну молитву, яку щодня мовить удома, а щонеділі й у свята — в храмі. Йде туди, незважаючи на обставини й утому. Бо так її навчив син. Для нього це завжди було обов’язком.
І щодня з вуст земної матері-мучениці зчитує молитву Матір Небесна — Богородиця теж знає, як це — втратити дитину…
І щодня батьки сягають своїм болем окрайчика окупованої землі під Павлополем. Мріють помацати місце, де замовкло безмірно добре серце їхнього Міші — хоробре серце майора «Степана». Так хочеться подивитися, чи не посивіла там від їхнього болю трава…
т
Фото з сімейного архіву ЦИМБАЛІСТИХ.
