У читацькій залі тернопільської Центральної міської бібліотеки відбулась презентація книги поетеси з Києва Олени Татьянченко «Позахмар’я» (київське видавництво «Пабліш про»). Збірка вийшла нещодавно, під час війни. Основний лейтмотив – доля України, щира віра в перемогу та любов до кожного, хто її творить. Присутні невимушено спілкувались з поетесою, читали з книги той вірш, який найбільше припав до серця. Була виняткова атмосфера: тепла і щира. Чи не тому, що всі вже скучили за живим спілкуванням? Якби лиш не війна…
«Ця книга стала реальністю і побачила світ завдяки підтримці та допомозі моїх друзів» – згадує авторка книги і замість передмови називає всіх, хто був причетний до творення і видання книги,бо внесок кожного для неї безцінний. Кількість перерахованих прізвищ вразила. Їх 33. Дуже символічно. Саме стільки молитовних намистинок нанизано на християнській вервиці. Стільки, скільки мав років Ісус Христос, перед тим як завершити Свій земний шлях. Отже «33» – гармонійний синтез духовного і матеріального, важливі аспекти, які так чи інакше, але присутні в єстві кожної людини. Це 33 сходинки до наближення Перемоги не лише у даній війні, але й у війні над внутрішніми ворогами всередині кожного з нас: заздрість, страх, зрада, неспокій, жадібність тощо.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
«Ця книга виходить під час війни, тому що слово – теж зброя! Вона присвячується моїм батькам, моєму роду, моїй землі, моїй Україні і моєму героїчному народу!». Життя Олени Татьянченко – яскравий взірець незламності духу, українськості. Народилася вона у Донецьку. Жила там до 20-ти років. І з її слів, міркувала, що усі довкола так само як і вона, розмовляють тільки російською, а українською – оті два диктори «у телевізорі» та ще вчителька української мови і літератури… Її життя кардинально змінилося після одного з Майданів… Щось пробудилося всередині неї, чи й не поклик рідної землі… Особисте пробудження спонукало до конкретних дій. Відтак прийшло глибоке усвідомлення своєї ідентичності та приналежності до землі, на якій жила, де народилася. Справді, слухаючи її вишукану українську мову (особливо поетичні тексти!), важко повірити, що її першою мовою від народження і становлення як особистості, була російська. Відтоді змінилося багато.
«В позахмар’я злетіти би сильною, вільною птахою,
Увірватись у вітру шалений, зухвалий політ.
Так, щоб рвалися крила, щоб м’язи налилися крицею,
І щоб сил не забракло у світі лишити свій слід».
Ця строфа сміливо може бути епіграфом до творчості української поетеси Олени Татьянченко, краянки Володимира Сосюри, Івана Дзюби, Василя Стуса, дитинство якого минуло на Донбасі. Вона твердо переконана, всі наші позитивні прагнення до внутрішніх переосмислень і змін – це ще один крок до Перемоги, яка ось-ось…
«Тут ходили колись трамваї,
Тут колись стояли будинки,
Тут збирали гостей до чаю,
Прикрашали до свят ялинки»
«Ці вірші про війну, яка для мене почалася навесні 2014 року. Тепер вона всюди, вся Україна б’ється за свою свободу, свою Перемогу. Я писала ці вірші для того, щоб стати голосом тих, хто не може розповісти свою історію. Вже ніколи не зможе. Голосом зруйнованих міст, випаленої землі, загиблих людей. Щоб весь світ знав, бачив, чув, пам’ятав про Україну, охоплену війною. Країну, яка не здається. Край героїчних людей».
«Місто вкрилося чорним димом,
Захлинулося болем смерті –
Хтось кричить над убитим сином
І тримає за ручки мертві».
«Я не можу зрозуміти, чому люди, які втратили все через відсутність української мови і культури у своєму регіоні, приїздять в інші куточки країні і продовжують нести ту ж загрозу в цих місцях… Чому ви несамовито продовжуєте відстоювати своє «право» говорити російською і нехтувати, принижувати українську мову? Чому ви думаєте, що дурна фраза «Я з Криму (Донецька, Ясинуватої, Луганська) дає вам право насаджувати російську культуру в містах, які дали вам притулок? І чому після цього ви вважаєте, що можете називати себе «хорошими людьми» і розраховувати на наше співчуття, розуміння і підтримку, якщо ваша мета – знищити нас?, – обурилася нещодавно поетеса в себе на сторінці, висловлюючи свою громадянську позицію. Це вона – засновниця волонтерської ініціативи «Розмовний клуб «Українські посиденьки», магістерка управління міжнародним бізнесом (США, Монтерей, Каліфорнія) намагається ще більше розширити коло спілкування українською, бо вона їй «болить».
Тож недарма завершальним акордом у згаданій книжці звучать рядки, які за своєю силою подібні до стану натягнутої тятиви:
«Як жити у цьому, новому світі – вирішуй сам,
де віри немає ні людям, ні небесам,
де всі слова – напівправда-напівбрехня,
де сіра облуда закрила полудою світло дня,
де ворог топче святині і чинить глум,
де землю в шрамах туманом окутав сум,
де від безсилля стікає кров’ю душа,
де між добром і лихом вже стерта межа,
де маски скинуто, спалено всі мости…
А що хотів би лишити у світі ти?».
То ж є над чим міркувати… Хіба не так? Прагнімо стану «позахмар’я», і тоді праведними будуть наші думки, наміри, дії, що є важливою запорукою у повсякденному поступі кожного – до наближення Перемоги.
