Слухайте, хіба ж це не містика? Але про все за порядком. В одному з кабінетів Тернопільської спілки письменників є велике художнє полотно народного художника України Богдана Ткачика – портрет українського письменника Петра Сороки. 5 червня минуло чотири роки, як він завершив свій земний шлях. Пам’ятаючи про цей день, поставила біля портрета букетик квітів…
А далі, переглядаючи на полиці книги, несподівано побачила щось тонесеньке, загорнуте у папір. Це була невеличка, кишенькового формату, поетична збірочка «Папороть» з дарчим написом. Пожовтіла від часу, 1969 року, видавництво «Радянський письменник». Автор Олександр Дробаха. Блискавицею промайнула думка: «Де я вже чула це прізвище?». Згадала… Років десять тому, під час виступу перед колегами, аналізуючи стан сучасної літератури, Петро Іванович на завершення наголосив: «Читайте Дробаху!». Почути – я почула… та й потому. А дарчий напис був промовистим: «Петру на щастя-долю, і щоб козацькому роду не було переводу…». Не довго думаючи, зазирнула в пошуковик Інтернету, бо, ніде правди діти, мене мучило сумління, я нічого не чула про цього Дробаху…
Талановитий український письменник з плеяди шістдесятників, поет, публіцист, краєзнавець, громадсько-політичний діяч, член Національної спілки письменників України. Маючи поважний вік, незважаючи на зайнятість, знаходить час для участі в заходах Вишгородського клубу інтелігенції і завжди підтримує школу української мови у цьому місті. Уродженець Запорізької області, Приазовського району (25.08.1938). Родові корені із Маньківського району на Черкащині, що межує з моєю рідною Тальнівщиною. Після закінчення педагогічного університету, отримавши фах вчителя української мови і літератури та німецької, вдарив лихом об землю (зі слів Дробахи) і поїхав на Галичину, бо жити і працювати в умовах тотального антиукраїнства більше не витримував. І лише на Заході України відчує себе справжньою людиною, вчителюватиме.
Згодом з товаришем їдуть на будівництво Київської ГЕС. Працюватиме арматурником на залізобетонному заводі у місті Вишгород, водночас викладатиме німецьку мову у вечірній школі робітничої молоді. На громадських засадах створює історичний музей, організує літературну студію «Малинові вітрила», куди запрошуватимуть інтелігенцію з Києва. Так познайомиться із В. Стусом, В. Чорноволом. Братиме участь у розповсюдженні самвидаву, розмноженні фотоспособом книг С. Грушевського, В. Винниченка, Є .Маланюка, С. Петлюри, Д. Донцова.
«У 1969 році у видавництві «Радянський письменник» виходить перша поетична книжечка Олександра Дробахи «Папороть», яку поріжуть… на макулатуру». Після цього рядка мені аж тенькнуло всередині… Адже переді мною була та сама «Папороть», рідкісна на сьогодні збірка, яка дивом вціліла. Це її автор у свій час був заступником голови Київської обласної організації УРП, одним з ініціаторів створення Конґресу українських націоналістів, Конґресу української інтелігенції, також – головою Вишгородської організації НРУ, заступником голови Київської «Просвіти». Нині у «Просвіті» ім. Тараса Шевченка – голова ради Вишгородського об’єднання.
Автор численних збірок поезій: «Папороть» (1969), «Твердиня весни» (1983),
«Вишгород серця» (1987), «Українська весна» (2000), «Чар-цвіт руки» (2008),
трьох книжкових проєктів «Велике серце Гетьманщини» («Просвіта», 2008), «Царство Катерини» («Смолоскип», 2011), «Українські таємниці Франції» («Смолоскип», 2012).
Ознайомившись із життєвим шляхом Олександра Дробахи, зрозуміла настирливий заклик Петра Сороки: «Читайте Дробаху!». Чистота і святість справжнього поетичного слова дається з Неба після великих особистісних зусиль, духовних страждань і випробувань, зрештою
напрацювань. Ось хто був взірцем для нашого краянина. Тому прислухаймось до (світлої пам’яті) Петра Сороки… Набираймо у соти своїх сердець чарунки Слова, яке будить до думки і спонукає до дії.
*** *** ***
Поети не сплять ночами,
Чаклують поети вночі.
Із нервів і власної крові
Кують вичакловують зорі,
А вранці, розбиті й щасливі,
Вітрам віддають на крила
Небесне живе зерно.
І падають зорі з вітрами
В рахманний чорнозем душ,
І сходять над світом
Сонцями.
*** ***
Чим я був і чим я стану:
водою доброю дніпровою,
солоною краплею океану,
в рідному полі вербою-журбою?
Всім я був і всім я буду
Там за років рікою.
Тільки не хочу я стати, люди,
Людською сльозою гіркою!
*** *** ***
Народе, свячусь тобою,
Щастям твоїм і горем,
Сонцем свячусь і полем,
Славутою-повноводом.
Свячуся олімпом хліба,
Зерна важкого, ядерного,
Піснею твоєю древньою –
Чистою Іпокреною;
Тарасовим гнівним словом,
Живою водою історії,
Калиною нашої слави,
Цвітом вишневої долі.
1969
Фото з мережі Інтернет
Фото з мережі Інтернет
Фото з мережі Інтернет
Фото з мережі Інтернет
Фото з мережі Інтернет
