Воєнне лихоліття спонукало відому українську співачку, авторку співаної поезії Марію Бурмаку тимчасово замешкати у Варшаві. В розмові з culture.pl/ua вона розмірковує про російську агресію в Україні, українсько-польське зближення, місію митців у час війни та роль культури у формуванні критично мислячої людини.
– Маріє, чому, шукаючи місця, де можна перевести подих від жахіть війни, Ви обрали саме Польщу?
– Ще в Києві я ставила собі запитання: «Чому Польща так багато допомагає Україні?». Загальновідомо, що історія польсько-українського сусідства складна, але тепер, на наших очах, починається цілком нова сторінка наших відносин. Перебуваючи в Україні ти не зовсім розумієш, наскільки великі масштаби польської допомоги українському народові. Тут люди нерідко діляться останнім, приймають українців під свій дах, навіть якщо самі небагаті. І для гостинних поляків неважливо, якого ти віросповідання, католик чи православний.
До Варшави мене запросили мої друзі з Фундації Центр Гуманітарної Допомоги. Це українці, які вже 8 років живуть у Польщі. Вони з 2014 року допомагають Україні, тож я їм довіряю. Ці приятелі запропонували мені перевести подих у місті над Віслою. Проте, здається, вони хотіли мене просто витягти з Києва. Річ у тім, що вдома мене впізнають на вулиці, а я не знаю, хто навколо мене. А відомо ж, що в Києві діють диверсійні групи. Тож мені порадили виїхати з міркувань безпеки. Коли у час війни йдеш вулицею і чуєш, що поряд із тобою говорять російською, ніколи не знаєш, чи це російськомовні громадяни України, чи диверсанти. Тому я опинилася тут.
Була пропозиція поїхати до Франції, та я вибрала Варшаву з огляду на те, як поляки реагують на російську агресію в Україні. Хоч у Києві я не розуміла масштабів польської допомоги, та знала, що саме у Польщі тепер опинилося найбільше українців і мені буде, чим тут зайнятися. Крім того, для мене важливою була географічна близькість України, адже в разі потреби з Варшави можна швидко добратися до Києва.
Зрештою, мене завжди цікавила польська культура. Мій батько заохочував мене до пізнання цієї культури ще тоді, коли я була дитиною. Пригадую, як він читав мені польський дитячий часопис Miś, а також польською мовою повість Астрід Ліндґрен «Dzieci z Bullerbyn» (в українському перекладі «Всі ми – діти з Бюллербю»). Я не можу сказати, що я добре говорю польською, та в мене нема мовного бар’єру. Свого часу декілька моїх пісень переклали польською, дві з них я навіть записала – «Kto taka jestem» i «Słońce, niebo i deszcz».
І от тепер друзі заохотили мене до того, аби відновити цей мій польськомовний музичний проєкт. Невдовзі з’явиться оновлена версія «Kto taka jestem». Я вважаю, що дієва любов до Польщі – це вдосконалення польської мови, а в моєму випадку ще й запис цією мовою щонайменше однієї-двох моїх пісень.
Марія Бурмака серед українських волонтерів у Варшаві, фот. Julia Hai
– Розкажіть про свої перші дні у Варшаві.
– Я приїхала в травні. Зі мною до Варшави прибули моя менеджерка з маленькою дитиною та її мати. З собою ми взяли тільки найнеобхідніше. Коли під час повітряних тривог ти збігаєш із поверхів в укриття, то на тобі завжди ті самі джинси та маленька сумочка з документами. Отож після приїзду до Варшави ми зайшли в торговий центр, щоб купити кілька речей, яких не взяли з дому. І нас охопило дивне відчуття. Навколо ходили гарно вбрані люди і спокійно робили покупки. А ми, все ще приголомшені пережитим під час обстрілів Києва, блукали по цій галереї ввібравши голови в плечі. Щиро кажучи, було навіть таке короткотривале відчуття, наче ми якісь бомжі. Так ніби все, що ми бачимо у вітринах бутіків – не для нас. Ми відчували глибинний тваринний страх, який принижує людину.
Потім у мене був момент, який мабуть переживають усі ті, які тепер виїжджають з України. Вдома я не плакала. Там я постійно щось робила, співала пісні, виходила в онлайни, а тут, у Варшаві, у мене стався напад паніки. Я прокинулася вдосвіта і десь о п’ятій ранку пішла блукати по кварталі, бо не могла всидіти в помешканні. Я ходила вулицями, потім сіла на лавку і… почала ридати. Я схилила голову, охопила її руками й плакала. І тоді біля мене зупинився автомобіль поліції, з якого вийшла поліціянтка. Вона запитала мене польською: «Вам чимось допомогти?». На що я спромоглася відповісти: «Я з України». Вона обняла мене, ми отак посиділи, після чого я трохи заспокоїлася і поліцейські поїхали.
Такі спонтанні реакції поляків проймають до глибини душі. Навіть випадкові люди постійно запитують про те, чи нам потрібна якась допомога. Скажімо я роблю прямі включення з Варшави для українського телебачення з вулиці перед костелом, поряд із яким мешкаю. Розповідаю про те, як поляки підтримують Україну, яку допомогу надають. І ось одного разу, о сьомій ранку, я стою на вулиці, налаштувала смартфон для зв’язку, а тут іде ксьондз, який служить у цьому костелі. Він запитав нас: «Що ви тут робите?». А ми відповідаємо: «Готуємось до прямого включення. Ми з України». І знаєте як він відреагував? Щиро поцікавився: «Може вам потрібна якась допомога? Ми допомагаємо українцям». Ми постійно зустрічаємо саме таких людей. І це сильно зворушує.
До речі, потрапивши до Варшави, я захотіла познайомитися з ксьондзом Войцехом Дроздовичем, тим самим, який разом зі своїми парафіянами співав у костелі «Червону калину». Я просто хотіла попросити у нього благословення. Виявилося, що це дуже світла і тепла людина. Якби я жила у Варшаві, то я ходила б у храм, у якому він служить.
Марія Бурмака спілкується з ксьондзом Войцехом Дроздовічем, фот. Julia Hai
– Маріє, а чим Вам запам’ятався початок війни?
– Ще до вибуху війни я відчувала, що насувається щось страшне. За місяць до російської агресії раптово, страшною смертю, у Верховині помер мій перший чоловік, батько моєї єдиної доньки. Мною це сильно струсонуло. Тоді я подумала, що сталося саме те, що я передчувала. Втім, тривожні передчуття мене не полишали. Я навіть зібрала тривожну сумку. Більше того, я придбала пічку-буржуйку. Потім я купила трубу-димар до цієї буржуйки і сокиру, щоб рубати дрова. Моє оточення наді мною жартувало, та я на це не зважала. Не жартував тільки знайомий будівельник, сирієць Ареф, який сказав, що його сім’я під час недавньої війни з такою буржуйкою жила цілий рік. Саме він твердив, що мої приготування до «чогось» – це не смішно. Невдовзі виявилося, що в цьому й справді не було нічого смішного. Пригадую, що 23 лютого я довго не могла заснути. Дуже пізно було звернення Зеленського. Я його перепостила. О третій ночі випила снодійного. А о п’ятій у мене почав дзвонити телефон. Ніхто не очікував, що початок буде саме таким – з бомбардуванням міст по цілій Україні. До речі, буржуйка моя знадобилася. Я її віддала в підземний паркінг, коли там стало нестерпно холодно і вона дотепер там стоїть.
Марія Бурмака під час виступу в костелі у Варшаві, травень 2022, фот. Julia Hai
– Ніхто не сподівався, що початок буде саме таким і, мабуть, мало хто сподівався, що русскій мір чинитиме в Україні аж такі страшні злочини. Нині нерідко можна почути про відповідальність російської культури за те, що росіяни роблять на українській землі.
– Раніше я належала до людей, які переконані, що з мовою і культурою так би мовити не воюють. Мій батько був скрипалем, тож я слухала багато музики Чайковського і щиро її любила. В юності моїм улюбленим письменником був росіянин Олександр Грін. Але тепер ми всі прекрасно розуміємо, що через культуру Росія легалізує так звану російську інакшість та виправдовує специфічність російського шляху. Натомість ми бачимо, що російський специфічний шлях – це 80 відсотків населення Росії, яке підтримало Путіна.
У цьому контексті варто замислитися про роль культури. Вона повинна формувати людину, а функція мистецтва – гуманістична в принципі. От згадаймо, як після Другої світової було заперечення німецької музики та культури. Ця нехіть була зумовлена тим, що діячів культури сприймали як тих, хто мав би виховати свою націю.
А що сталося у наш час? Причин теперішньої ситуації багато, але, як на мене, очевидною є роль масової російської культури. Росія давно вела ідеологічну війну проти України і пропаганда поступово робила своє – дегуманізувала українців. Гібридна війна – це не якісь раптові події, це повзуча експансія протягом останніх тридцяти років. Упродовж цих трьох десятиліть на пострадянському просторі не вщухали розмови про те, що політика – це щось одне, а російські артисти, «голуби миру», які приїжджали в Україну – це щось інше. Мовляв, вивчаймо прекрасну російську літературу, а Пушкін – це «наше все». Путін вважав, що внаслідок такої культурної експансії українці квітами вітатимуть російську армію. Та він прорахувався. А міг не прорахуватися.
Нині я ставлю собі запитання про те, що повинна робити окрім писання поетичних текстів та музики? Я мушу щось донести світові. Я публічна людина, я артист, тому я зобов’язана розуміти, які думки та емоції викликатимуть мої пісні, мої публічні виступи, як наприклад, це інтерв’ю. Я повинна знати, до кого я звертаюся, який буде фідбек. Популярність – це відповідальність. А в Росії такої відповідальності в масовій культурі не було. Послухайте, що співали їхні артисти, які приїжджали до нас гастролювати. Це просто аморальні речі. Саме на ґрунті такої «культури», якою десятиліттями живилася одна шоста земної суші, виросло покоління росіян, яке нині скоює жахливі злочини в Україні.
Народам потрібні моральні авторитети, на кшталт Любомира Гузара чи Івана Дзюби. А хто був моральними авторитетами протягом останніх років у Росії? Які цінності несла із собою російська популярна культура? Нині це виклик для всього світу, перед яким постало питання: «Як далі з цим жити?». Виклик новий, оскільки світ в режимі онлайн спостерігає за тим, що Росія витворяє в Україні.
Марія Бурмака виконує пісню, присвячену захисникам України на концерті вдячності Польщі, Варшава, 29 травня 2022, фот. Julia Hai
– Та чи доречно за такої ситуації говорити про колективну відповідальність росіян за злочини в Україні?
– Сьогодні російські інтелектуали кажуть про себе: «Ми – не вони». А мені здається, що треба говорити про загальну відповідальність російського народу. Так само як свого часу прийняв відповідальність за дії Гітлера весь німецький народ. Зрештою, поки триває ця війна, дискусії про місце російської культури не на часі. Бо інакше повторюватимуться ситуації на кшталт тієї, яка трапилася в Римі католицької Великої п’ятниці. Тоді росіянка та українка разом несли хрест, хоча це зовсім різні хрести. Такі несвоєчасні жести змушуватимуть людей у світі думати, що ми, українці та росіяни, повинні просто помиритися. А як можна помиритися, коли були скоєні нелюдські злочини і вони продовжуються?
Не дивно, що в наші дні для всіх пострадянських теренів «Лебедине озеро» перестало бути просто «Лебединим озером». Словом, на мою думку, на час війни потрібен розрив з російською культурою. Для мене неприйнятною була б ситуація, щоб під час обстрілу українських міст та сіл російськими ракетами десь у Європі виступав російський балет. Тепер не можна говорити, що війна це щось одне, а балет – щось інше. Ні, це не різні речі, це одне й те саме. Ті люди у Росії, які дивляться балет, читають класику, вважають себе інтелектуалами виховали покоління, яке тепер нищить нас, тож про що тут можна говорити? Словом, питання складне, та я схиляюсь до думки про слушність гасла Миколи Хвильового «Геть від Москви!». Тобто настав момент, коли потрібно різко відмежуватися від Росії та її «культурних впливів».
– Ваше рідно місто – Харків. Сьогодні світові медія багато говорять про героїчний опір харків’ян російській агресії. А в моїй пам’яті вкарбувався образ Харкова початку дев’яностих, як міста сильно зросійщеного, де таких свідомих українців як Марічка Бурмака було зовсім небагато.
– Відтоді Харків сильно змінився. Я могла б перелічувати багато прізвищ визначних і впливових містян, які є щирими патріотами України. Але проілюструю свої міркування прикладом із мого особистого досвіду з минулого року. Восени 2021-го я реалізувала музичний проєкт «Улюблені класики – від Шевченка до Стуса», який складався з 15 пісень, із яким я виступала в українських університетах перед студентами. І от у Харкові я виступала з концертом перед майбутніми нацгвардійцями. Я була зачарована тим, яким українським бачу свій рідний Харків. Я спілкувалася з чудовою україномовною студентською молоддю, я чула навколо себе українські пісні. Взагалі з Харковом не все так просто. Скільки під совітами, чи ти більше під Росією була Західна Україна? А Східна Україна під тягарем російської культури вже 300 років. Національне відродження в двадцяті роки минулого століття було змите кров’ю. Це сталося вже до того як Західна Україна вперше безпосередньо дізналася, що таке радянська влада. Тому й тягар культури великодержавного сусіда потрібно припинити. Бо невідомо, що могла б статися зі світом, якби тепер Україна не затримала агресора.
До речі, саме позитивний досвід спілкування з харківськими нацгвардійцями надихнув мене на ідею видання альбому «Улюблені класики для наших захисників». Він буде розміщений на сайті Національної гвардії та її сторінках в соціальних мережах, звісно на всіх музичних платформах. А також я думаю записувати для нацгвардійців невеликі цікаві розповіді про наших класиків і пісні, спеціально для них, як от вже роблю на їх прохання, записую з невеликими текстами свої пісні саме для нацгвардійців!
– Ви говорили, що передчували наближення війни. А які відчуття щодо її завершення?
– Добро завжди мусить перемогти зло. Інакше настане кінець світу. Багато хто каже, що ця війна – це початок якогось апокаліпсису. Та я не хочу в це вірити. Вірю в перемогу справедливості і добра й у те, що зло буде покаране. Тепер треба шукати сили для боротьби з імперією зла. Але ж треба пам’ятати, що боротьба зі злом не закінчиться навіть з перемогою України у цій війні. Треба постійно плекати свого ангела на плечі. Людина мусить обрати свій шлях і йти ним з усвідомленням унікальності своєї життєвої місії.
– Це звучить так по-сковородинівськи.
– Сковорода – мій улюблений український мислитель. Він харків’янин. І це моя філософія – робити добре те, що ти вмієш. Цим ти не врятуєш увесь світ, але точно врятуєш себе.
Автор: Ростислав Крамар
Джерело: Сulture.
