– Бізнес – як мала дитина. Сьогодні вона плаче, завтра сміється, потім хоче їсти, а потім не хоче. А потім каже: “Це я хочу, а це – ні”. Потрібно розуміти, що ти будеш татом для усіх. І твоє завдання знайти в людях той елемент, який вони можуть зробити найкраще і це інтегрувати в компанію, – ділиться досвідом уродженець Заліщиків на Тернопільщині, американський бізнесмен і меценат 34-річний Юрій Куц.
Чоловік виїхав у США 20-річним студентом з мрією за декілька місяців заробити на квартиру і повернутися назад в Україну. Нині – він власник семи компаній і логістичного центру, який займається перевезенням вантажів по США, Канаді та Мексиці, пише “Терен”.
Як за 13 років перебування у США вдалося створити мільйонний бізнес? Юрій Куц розповідає свою історію успіху, яка справді нагадує сценарій голлівудського фільму.
За роки перебування за кордоном нашому земляку довелося пройти надзвичайно складний шлях від вантажника до власника великої компанії. Нині він з жахом згадує все те, що йому довелося пережити. Однак з впевненістю може сказати: наполегливість і невтомна праця – основний шлях до успіху.
“Зрозуміли, що ми нікому не потрібні”
Чоловік пригадує свою історію виїзду до США, куди вирушив разом з другом.
Нам виготовили візи за програмою Work&Travel. Я мав працювати у штаті Флорида на двох роботах – в готелі і на пляжі. Дуже хотів заробити гроші на власне житло. З собою мав лише 270 доларів. І ось виходимо ми з літака, ловимо таксі, приїжджаємо за адресою, вказаною у наших документах, і бачимо лише стовпчик з адресою і поле. Телефонуємо нашому агенту, ніхто не піднімає слухавки, у службу підтримки – там теж глухо. Як виявилося, нас просто ошукали. Ми тоді не одні такі були. Багато компаній таким чином працювали. На жаль, чи на щастя…
Опинившись на вулиці у чужій країні, без грошей та знання мови, юнаки зрозуміли, що тут вони просто нікому не потрібні.
Звісно я вчив англійську, і у мене був певний рівень, але там ми просто нічого не розуміли, люди геть по-іншому говорили. Ми опинилися у місті Таллахассі, була сильна спека, ми з сумками… Знайшли людей з Казахстану, які просто дозволили нам дві доби переночувати у коридорі на матрацах. Роботи ми там не знайшли. Я зателефонував до товариша, який вже майже два роки жив у США, і він зустрів нас в Нью-йорку. Це місто для мене було просто фантастикою! Він нас поселив нас у кімнаті в підвалі, в якій нічого не було. Матрац із клопами, які нас потім покусали, ми вночі притягнули зі смітника. У тому підвалі жили ще 7 людей, був лише один душ і одна кухня. Так я прожив півтора року. Це був просто жах, важко згадувати…
Знайти роботу було складно. Одну ніч працював помічником офіціанта у ресторані, а коштів за 18 годин не заплатили, кинули. Потім три дні підробляв офіціантом на весіллях, ноги просто гуділи. Тоді заробив перших 150 доларів. За них накупив круп, макарону, щоб прожити далі. Позичити грошей не було в кого, зателефонувати мамі соромився.
Коли всі гроші закінчилися, я мав назбираних центами 4 долари. Взяв їх у пакет і прийшов у магазин на Брайтон-Біч. Коли продавчиня побачили ці копійки, глянула на мене і безкоштовно віддала 4 лотки яєць, які коштували по долару.
Юрій часто бігав і займався спортом на пляжі, де познайомився з саксофоністом, який запропонував йому роботу вантажника у компанії свого знайомого.
Там я за день заробив 160 доларів – для мене це було дуже багато. Я тоді прийшов до дому і сказав собі: “Я більше ніколи не буду бідний в Америці”. Досі пам’ятаю цей момент, – каже чоловік.
Згодом Юрію довелося бродити два місяці без роботи. Час від часу мив посуд у мексиканських ресторанах, де заробляв по 40 доларів.
Потім я знову потрапив на роботу вантажником. І згодом мене почали запрошувати майже 20 компаній щодня на роботу. У мене досі збереглися футболки від кожної з компаній. Три роки я працював вантажником. У мене була хороша фізична підготовка, багато сили, я носив на сьомий поверх піаніно, шафи, холодильники, ми розвантажували по 8 тонн за день. Працював багато і коли за місяць заробив 1400 доларів – це були дуже важкі гроші. Але я вже був спокійний, що маю чим заплатити за квартиру, їжу, купив собі мобільний.
Перші кроки у бізнесі, борги, помилки
На одній з робіт Юрію віддавали найважчі завдання – і у моральному, і у фізичному планах. А він постійно все виконував на відмінно. І саме це, як вважає він, стало ключовим моментом у його подальшому становленні.
Усі дивувалися, як я міг це все так швидко зробити і залучити кошти в компанію. Тоді я вже був керівником кількох вантажників. Ми їздили у різні міста – Нью-Йорк, Лонг Айленд, Нью-Джерсі, Бостон, де завантажували вантаж і везли приміром, в Індіану, Чикаго, Каліфорнію. Ми возили великі вантажі на великі відстані, все потрібно було упакувати, заповнити документи. Це я робив дуже добре, всі клієнти завжди були задоволені нашою роботою. І ось один з моїх керівників каже мені: “Ти маєш відкрити свою компанію. Я просто не знаю як ти робиш всю цю роботу, ти приносиш компанії великі гроші!” Він постійно мене підштовхував зробити перший крок. Але тоді у мене і думок таких не було. Я вже 4 роки жив у США нелегально, боявся, щоб мене не депортували, адже працював без жодних документів.
Згодом Юрій через політичний притулок отримав Green Card і у 2013 році відкрив власну компанію.
Перших три роки були дуже важкі, тому що я почав орендувати машини. Водії приходили за зарплатою, а у мене 9 тисяч доларів боргу на банківському рахунку. Я просто не мав чим з ними розрахуватися. Я не знав юриспруденції, фінансів, транспортної політики. Я зробив багато помилок, але я на них вчився. Бо помилки і ризики є необхідністю для росту. Я це все завжди враховував, – розповідає він.
У 2016-му році Юрій почав почуватися більш-менш впевнено у бізнесі. У нього вже з’явилося майже 200 компаній-партнерів. Сьогодні компанія налічує 60 працівників, 30 машин, очікується надходження ще 27 машин.
Знаєте, я всі ці роки з великою обережністю витрачав гроші. Лише два роки тому почав тратити вільно, – зізнається бізнесмен. – І нарешті придбав собі дороге авто, про яке мріяв три роки. Я тільки з 2015 року відрегулював баланс і найняв людей. До того два роки майже все робив сам: диспетчерував, рахував, адже бракувало фінансування, мав великі кредити. Загалом я легко прощаюся з грішми, я не шукаю літаків, Ролсс-ройсів, вілл – це не для мене. Я проста людина, з простої сім’ї, виростав без батька. А у 14 років взагалі залишився один. Тому що після того, як ми з братом потрапили в аварію, мама змушена була поїхати в Італію на заробітки.
“Головне – не здатися у дикому капіталізмі”
Юрій Куц розповідає, що три роки думав, чи протримається в цьому бізнесі чи ні, адже було дуже важко.
Закони, банки, страхування, – всі у тебе вимагають все більше і більше. І на початку тобі здається, що всі проти тебе і всі погані. А ти просто не розумієш системи – бо вони в тебе не вимагають і не нищать, а вони тебе вчать. І чим швидше ти зрозумієш все це, тим краще для тебе. Це все наука, це такий університет! Це навчання, але дуже суворе, не всім це підходить. Це підйом в 4.30 . Ніхто тебе не запитує чи в тебе внормований день, що ти їв і скільки спав, чи втомився. Якщо тобі це не підходить, закони бізнесу кажуть – на вулицю. Тоді до тебе ніхто не заговорить з банків, агенцій нерухомості, ніхто не дасть кредиту. Це все дуже важка і невтомна праця. Такого як домовилися чи “порішали” – забудьте. Це все класика втраченого майбутнього.
Створити власну справу у чужій країні загалом нічого не заважає, окрім ліні і бажання легких грошей, вважає бізнесмен. Однак створити свій бізнес – це 30 % успіху, а утримати та примножити його – це мистецтво.
Щоб мати свою справу, треба розуміти: ви завжди всім винні, ви є центром жалів, образ і вам завжди потрібно буде усіх мотивувати і заохочувати. Головне – не здатися. Будуть сильно бити морально і матеріально, але треба працювати, поки ви не заробите в місяць 100 тисяч доларів. Що б не сталося, ви маєте бути наполегливим, впевненим, сміливим, приймати рішення, враховувати ризики і йти вперед. Бо вас збиватимуть з ніг конкуренти, а вони є кожен день. У США кожен день приїжджають люди, які хочуть добре жити, тому конкуренція тут дика. Всі борються за клієнта, сервіс, якість, швидкість. Я до сьогодні борюся, у мене немає спокійного життя. Сьогодні, приміром, я у Далласі, їжджу по трьох різних складах. Тому що я знаю, що сюди приїхали такі як я, і вони наступають мені на п’яти, а я маю відстояти свою територію. У нас велика локація в Чикаго, Далласі, ще хочемо у Денвер. І чітко розумію, якщо у мене йде збільшення фінансів, значить в когось йде зменшення. І хтось теж буде боротися. Це конкуренція.
“Бізнес тече по моїх жилах”
Юрій Куц з посмішкою каже, що бізнес тече по його жилах. У нього гіперактивно працює аналітичне мислення, статистика.
Я дуже швидко рахую, аналізую і стратегічно думаю. У мене дуже потужне бачення всього. Я можу йти по рівному полю, по будь якій дорозі і вже можу знати, який тут буде бізнес. У моїй голові одразу з’єднуються аеропорти, озера, річки, спроможність капіталу міста, потреби населення.
Такі початкові “коди” дала Юрію мама Судимка Віра Дмитрівна – викладачка економічного аналізу, менеджменту, маркетингу у коледжі, багаторазова чемпіонка області з шахів.
Мама завжди вчила мене визначати відсотки. Наприклад, було мені три роки, я їм яблуко, а вона каже: “Скільки відсотків має половина яблука?” І я малий постійно рахував. Ми множили, додавали, віднімали на фруктах, цукерках, шоколадках. І саме ця школа життя дуже допомогла мені у майбутньому. Адже жоден університет не може навчити вулиці.
До слова, коли в Україні почалася повномасштабна війна, Юрій Куц не залишився байдужим. Він активно допомагає армії, заснував благодійний фонд, який забезпечує амуніцією 5 різних батальйонів. Сам пожертвував на потреби захисників майже 300 тис. доларів. Налагодив пошиття амуніції в Україні, особисто їздив Німеччину, Бельгію, Нідерланди, Туреччину у пошуках якісного матеріалу.
Часу на відпочинок немає. Я мало відпочиваю, постійно робота, дзвінки, дуже насичений ритм. Трохи відволікають книги, кіно, спортзал. Я спокійний, коли справи йдуть добре. Зараз спокою не маю вже три місяці, дуже важко думати про війну, – говорить земляк.
Фото надані Юрієм Куцом
