Антонівці – село на Шумщині, якому майже півтисячі років.
За останніх півстоліття з півтисячі дворів тут лишилося вісім.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Найстрашніші часи в своїй історії село Антонівці, що на Шумщині пережило у 60-70-их роках минулого століття. Коли за сприяння воїнам УПА місцевих жителів примусово переселяли у інші населені пункти та навіть у інші області.
Відтоді, з великого села на понад півтисячі дворів, зараз лишилося лише вісім. А місцеві жителі радше виживають, аніж живуть. Тут немає газу, не проведена вода, немає магазину та аптек, не говорячи вже про амбулаторії.
Колись усе було інакше
Більше про життя в Антонівцях – селі з великою історією, розповів місцевий житель Олексій Романюк.
Пану Олексію 75 років. Він народився у цьому селі і добре пам’ятає, як його родичів, знайомих переселяли у Запорізьку область. Чоловік сумує за старими часами, не тому що жили в радянському союзі, не тому що він лишився у Антонівцях і тут завів сім’ю, а тому що, як він пояснює, раніше все було інакше, простіше.
– Любили інакше, святкували все інакше. І людей було так багато, а дітей… Пам’ятаю, як дітлахи великими компаніями ходили колядувати. І так гарно вони це робили. А які пісні були, – розповів чоловік і на цьому моменті й сам заспівав і колядки, і пісні про кохання, не стримуючи сліз.
Олексій Романюк дуже багато говорив про життя колись і зараз, порівнював. Він зізнається, що люди з інших сіл тут нечасті гості, зокрема і через жахливу дорогу. Хоча в місцевому мисливському господарстві працюють люди з сусідніх населених пунктів.
Про життя в селі та переселення
Живе чоловік у невеликому будинку разом з донькою, її чоловіком та внуками. Тримає і господарство. Каже, що природа та чисте лісове повітря дає йому сил та наснаги.
Щодо магазинів, зізнається, що доводиться їхати у сусіднє село за кілька кілометрів. Їдуть хто чим може, машиною, возом чи навіть велосипедом.
З інших зручностей, в Антонівцях є хіба що електроенергія. Газу, водопроводу немає, немає відділень пошти, немає дороги і інтернет та якісний зв’язок є не у всьому селі. На зиму місцеві заготовляють дрова, так і тримають сім’ю в теплі
Пригадав чоловік і часи переселення місцевих жителів.
– Це після війни було, – каже Олексій Романюк. – Тут же у Другу Світову було командування УПА. Наші місцеві їм дуже допомагали, то продуктами, то прихистком. Та й хлопців і чоловіків наших багато вступили у їх лави.
Вже у післявоєнні роки радянська влада прийняла наказ примусово розселити жителів Антонівців у інші населені пункти, а саме село ліквідувати.
– Родичів моїх переселили у Запорізьку область, а я із сім’єю чотири роки ховалися і жили в іншому селі на Шумщині під назвою Кути, – говорить він. – Коли повернулися, все довелося відновлювати, відбудовувати, але життя як раніше вже ми не мали. В ті часи все, що вистояло після війни, спалили свої ж, ті що були за радянську владу: млин, церкву тощо.
Слова, що розчулили нас
Олексій Романюк жалкує тільки, що після того, як старші люди в Антонівцях помруть, то і село швидше за все загине, адже молодь тут жити точно не захоче. Є надія, що пам’ять про село буде у щорічній військово-патріотичній грі «Гурби-Антонівці».
Уже подякувавши чоловікові за чуттєві спогади ми розвернулися і хотіли йти до машини, але навздогін від господаря почули:
– Так ви ж з дороги. Може би до мене на чай зайшли? Я вам молока свіжого дам, та й перекусити у мене можете.
Такі слова і ставлення до приїжджих людей у бідних та зникаючих селах вкотре доводить, що якого б статусу не був справжній українець і скільки б у нього не було за душею, але заради інших він готовий поділитися останнім.
Ми відмовилися, але пообіцяли, що обов’язково приїдемо влітку, аби пан Олексій почастував нас свіжим молоком і показав усі пейзажі старого села Антонівці.
