Якось моїй внучці Даринці не вдавалося вивести в зошиті букву, здається, то була «Я». Вирішила допомогти. Взяла її маленьку ручку у свою, і ми торкнулися паперу… І в цю мить (дежавю!) у моїй пам’яті пробудилася чітка картинка…
Далекі 70-ті роки. Мошурівський майдан (до речі, чому садочок називався майданом?). Останній тиждень серпня. Спекотно, у великій просторій кімнаті вікна навстіж, пахне борщиком і ще чимось смачненьким. А ще – чорнобривцями! Ними всіяне все довкола майдану. Я серед діток (незабаром вони стануть моїми однокласниками). Нас розсадили за столиками. Ми вчимося писати якісь рисочки, гачечки, кружечки. Щось у мене не дуже виходить. І ось наді мною схиляється висока струнка жінка (Валентина Іванівна Сулима). Моя маленька ручка опиняється у її руці. Разом з нею впевнено мережимо на папері – творимо диво… Згодом вихователька підійшла ще раз і похвалила мене. Отой теплий доторк увійшов у моє серце назавжди. З висоти прожитих років таке відчуття, що ніби ВОНА вклала у мої руки особливий і таємний невидимий золотий «ключик» до містичних знань…
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Я завжди пам’ятала про неї. Школяркою носила їй газети, журнали, які вона передплачувала. Моя мама працювала листоношею. А Валентина Іванівна жила тоді навпроти сільмагу, неподалік пошти, хата була на горбочку. Пізніше, коли стала студенткою, довший час надсилала їй святкові вітальні листівки. Потім за роботою та клопотами зв’язок обірвався. Хоча він завжди був односторонній – тільки з мого боку.
Торік у листопаді мала щасливу нагоду навідатись у рідні місця, не була десять років. Випадково з розмови дізнаюся, що Валентина Іванівна живе в іншому місці, а я грішним ділом думала, що її вже й немає… Як я захотіла з нею зустрітися! Адже не бачила її 50 років! Один Бог знає…
– А чи впізнає вона тебе? Вона ж зір втратила? – лунає збоку, як сніг на голову.
– То нічого, я її обійму і… доторкнуся до її руки, до тієї, що колись навчила мене виводити перші каракулі, подякую.
І ось я на подвір’ї. Воно для мене не просто холодне, бо осінь, а чуже, адже я на ньому раніше ніколи не була. Серце розійшлося не на жарт: стукає так, ніби вирішило вирватися на волю… А я, тим часом, стукаю у двері. Прислухаюся – тихо. Підходжу до одного вікна, зазираю, до другого – нікого. Підходжу до третього, що виходить на город, а в ньому – та сама жінка: струнка, усміхнена, про щось мабуть думає, бо замислена й усміхається. Невмолимий час злегка торкнувся її. У її руках тарілка, яку витирає біленьким рушничком. Мушу сполохати…
- Валентино Іванівно! Валентино Іванівно! – почула, стрепенулась.
- Гості до Вас, не знаю чи й впізнаєте!
Нарешті двері відчинено. Розказую хто я, що і як. Дивиться й із сумом у голосі каже:
- Вас так всіх багато було у моєму житті… Та ще й не бачу. Мені ж у лютому вже 90…
- То нічого, головне, що ми знайшлися, – до горла мені підступає зрадливий клубок, душать сльози, не можу більше й слова вимовити, розплакалася. Беру її руку у свою і видушую крізь сльози:
- Ви ж колись цією рукою навчили мене писати…
Валентина Іванівна й собі плаче. Я цілую її руку, пригортаю до себе, ми незворушно застигаємо в обіймах. Обоє плачемо… А мені так, ніби я свою маму зустріла після довгої розлуки, своє дитинство.
Син, який збоку стояв, й собі заплакав…Я ніколи не бачила, щоб він плакав. Простягаю старенькій разом з подарунком свої книжечки, які зараз геть недоречні. Вона, ніби прочитавши мої думки, з розумінням каже, усміхаючись крізь сльози:
- То нічого, я доторкнуся до них…
Давно я не була такою щасливою як у ту мить…
