Уперше цю вродливу жінку я побачила на зібранні літературного об’єднання, яке працює при Тернопільській обласній організації НСПУ. Вона з тих особистостей, побачивши яких вперше, запам’ятовуєш назавжди: красива, струнка, життєрадісна, самодостатня і впевнена у собі. Приходила завжди із подругами поетесами Богданою Дурдою і Мартою Чопик. Жодного разу не відсиджувалася, відчувалося, що цінує кожну хвилину: завжди читала щось «свіженьке» із написаного. Ось і зараз приготувала для альманаху «Подільська Толока» поетичну добірку.
Коли випадково дізналася, скільки років Зої Кульчицькій, не повірила – охнула! Думала, що їй… наполовину менше. Свої вірші читала завжди поспіхом, так, ніби кудись поспішала, ніби соромилась бути в центрі уваги. Її скромність (не амбітність) вражає. Згадуючи ті непересічні зустрічі, з подивом відзначаю, що вона жодного разу не презентувала нам свої художні полотна. Адже на той час вже мала чимало картин, багато яких знаходяться сьогодні у приватних колекціях понад ста країн світу. Напередодні ювілею мені пощастило спілкуватись із Зоєю Григорівною у неї вдома. Її міська квартира – музейний мистецький храм. Майже всі стіни прикрашені художніми полотнами, які стали для неї особливими і найдорожчими, з якими вона не розлучається, бо несуть особливу енергетику. Визначити конкретно стиль, у якому працює мисткиня, не вдавалося ще нікому. Здебільшого називають нетрадиційним декоративним мистецтвом, сама ж авторка називає свої картини живописно-об’ємними. Як на мене, то, вдаючись до контамінації (змішування стилів), талановита художниця творить особливо самобутні й оригінальні полотна. Іншими словами – поєднання традиційних і нетрадиційних методів малярства – це ознака Божого обдарування. Тим більше, що майбутні картини їй приходять у снах, або в уяві. Ось як висловлюється про це сама пензлярка:
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
«Я із листочків, сухоцвіту, зерен/ Об’ємні композиції творю./ Мені в пригоді і кора, і терен,/ Щоб зобразити вранішню зорю». Знаю небагато творчих особистостей, які проявили себе у мистецтві лише тоді, коли вийшли на пенсію. Серед них – Зоя Кульчицька. І що найбільше подивовує – художниця не має спеціальної освіти. Таке відчуття, що від народження і до повноти зрілості, її душа поспіль набувала життєвого досвіду (війна, страх, біль, смуток, радість, втрати, кохання, народження доньки, вічна праця), аби потім «вибухнути» життєдайним струменем через поезію і малярство. Воістину, у Бога все вчасно.
Народилася Зоя Григорівна на Житомирщині, у сім’ї військового Кушвіда Григорія Оксентійовича. Потім були Ківерці на Волині, де вона пішла до першого класу. Потім був Луцьк, згодом – Прилуки. Жила і вчилася у різних містах. Жорстока війна застала у Прилуках. Коли батька забрали на фронт, мама з дівчинкою, втікаючи від того жахіття, вирушили на Чернігівщину – до діда. Ці трагічні сторінки найболючіші у житті мисткині. Вона так обожнювала батька! Він для неї був усім: столяром, теслярем, художником, водієм, пілотом, командував батареєю, гарно вишивав, шив, робив зразки узорів для в’язання, ліпив. І ось повернувся із фронту із відірваною правою рукою…
У її житті було чимало мистецьких вернісажів: у Тернопільській картинній галереї при Національній спілці художників України, на підприємстві «Ватра», у Національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка. У творчому доробку понад 50 пісень, адже віршовані тексти дуже мелодійні, легко лягають на музику. Серед виконавців – композитор і заслужений артист України Микола Болотний. Її пісні і романси в репертуарі Богдани Дурди, Марти Семчишин,Зіновії Присухіної, Івана Виспінського. Зоя Григорівна розповідає про своє життя, згадує минуле і дивується, як багато років злетіло. Вона не хоче вірити, що їй вже 90!Переймається про найрідніших, з турботою у голосі розповідає про чоловіка, доньку, онуків і правнуків. Ну, і, звісно, про котиків. Їх у неї аж троє. Ті з благоговінням прислухаються до голосу своєї опікунки, лащаться, вмощуються на коліна, слухають нашу бесіду.
Жінка простягає мені свої поетичні збірки. Розкладаю їх на дивані і фотографую: «Рапсодії осені», ««Моє ім’я – життя», «Мозаика души»,«Чомучко», «Небесний вернісаж», «Поклик долі», «Танго осені», «Рапсодія осені», «Маленьке сонечко», «Кольорові носики», «Погляд проліска». Усі вони проілюстровані авторкою, тому і сяють особливими барвами. Пейзажна, духовна, громадянська лірика, віршики і загадки для дітей. Пані Зоя вмикає аудіо – слухаємо тернопільську співачку Світлану Сорочинську, Богдану Дурду, які виконують її пісні… І раптом з подивом вирізняю монографію-дослідження «Світ у барві та слові. Нарис життя і творчості Зої Кульчицької» Петра Сороки. Тут його аналіз, враження, емоційні відчуття. Зацікавив відгук Бориса Демківа: «Вона має той незбагненний Божий дар, що може у своїй уяві, як у комп’ютері, запрограмувати ту чи іншу тему художнього полотна. Наче в дивовижному сні Зоя Григорівна бачить пейзажі – гір, морів, сільської ідилії, які насправді не існують у природі. І уявіть собі, як це радісно зустрітися наяву з тими видивами, які бачила тільки в морі, як сама вона каже: «Я вірю, що і мої картини десь в якомусь вимірі часу і простору живуть і колись все ж таки повернуться до мене, як з далеких доріг кохані діти».
А ось цікавий висновок письменника і літературознавця Петра Сороки: «Кожен, хто тривалий час уважно неупереджено і пильно розглядав картини Зої Кульчицької, той неодмінно ловив себе на думці, що вони починають настійно, хоч на перший погляд, і непомітно, впливати на його внутрішній стан, душевне самопочуття. Суґестія цих барв надзвичайно потужна, вона налаштовує душу на високий і світлий лад». І з цим важко не погодитися, адже малярство і поезія – її творчі крила. І це щасливе поєднання. А ще краще про своє призначення мовила сама ювілярка: «Та нехай невеличке моє джерело/, Але з нього хоч краплю пригубить Вкраїна».
Перед вікном багатоповерхівки, де мешкає ювілярка, на клумбі її руками споруджений казковий замок. Зараз він притрушений снігом, але як тільки повіє перший весняний легіт, прокинуться й квіти, які вона обожнює понад усе, і які не втомлюється малювати.
Фото: Валентина Семеняк.
