Є повірʼя, що ці створіння, як застиглий проміжок між рибами та людьми, раніше масово заселяли води планети. А із зʼявою суші їх ставало все менше та менше. Нині ж русалок є дуже мало і їх мало хто може побачити наяву, хоч скелет таки знайшли.
Досить поширена нині інформація: Єгипетські вчені здивували світову громадськість повідомленням про те, що їм вдалося знайти скелет русалки в одному із стародавніх поховань. Біологи опублікували фотографію, на якій вчений зображений поруч з людським скелетом, у якого замість ніг – хвіст риби. За словами фахівців, їх відкриття свідчить про те, що колись в земних водоймах мешкали справжні русалки, які або вимерли, або просто ховаються.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
У кожного народу без сумніву до наших днів збереглися міфи та легенди про русалок. Загальні риси об’єднують цих створінь в особливий клас покровителів морів і озер, істот, пов’язаних з водою і будь-яким проявом цієї стихії.
Давні словʼяни русалок ніколи не вважали нечистю, як переконували народ після хрещення Русі. Саме їх назва походить від слова “Рус”, що означає світлий, світлоносний. Зберігся навіть стародавній вираз: “Всю правду на Русь винести”, тобто на світло. В Україні розрізняли два види русалок – водяних і лісових(мавок). Тобто вони не обов’язково були пов’язані з водою, їх можна було зустріти в лісі на дереві, в полі або танцюючими хоровод навколо величезних сосен.
В одному царстві-государстві десь декілька століть тому жила у морі одна собі русалка, вона часто запливала у гирла рік, в озера, які сполучались з річками. Її бачили нерідко й люди прозвали просто – Руся. Вона була надзвичайної краси, тіло обтічної форми, спереду величаво випирають перса, руки та хвіст під час рухів у воді згинаються в унісон, видаючи мовби танок водяний, а волосся кольору стиглої пшениці лине німбом якимось загадковим. Та вона вся і була загадкою, загадкою для людей, а можливо і для себе самої. Зверху тіло мало вигляд чисто людського, тоді як нижче талії зачиналась вже луска риб. Проте виднілось, що ноги зрощені лише нижче колін і вверх їх міг при згинанні тулуба розʼєднуватись та і луска там була, мов зверху на шкірі, а от внизу вже виразно видно було хвіст риби. Все ж таки ця істота напівриба, напівлюдина належала до ссавців і вигодовувала малят молоком молочних залоз. Народити русалка могла 1-3 дитини зазвичай, як і жінка, але за певних умов. Необхідна умова – закохатися безмежно в якогось чоловіка, забрати його у своє водне середовище і там вже провести запліднення. От, як же це холодно, навіть жорстоко звучить – тут закохатися без тями, а тут все звести лише до запліднення… Тому й існує повірʼя серед людей, що чоловікові не можна дивитись прямо у вічі русалки, бо забере до води на віки вічні. До слова сказати, русалки могли народжувати малят так, як і жінки, бо не все у них було зросле у хвіст. Проте виношували вони малят не 9 місяців, а лише 5-6. Діти у них народжувались більше схожі на риб, ніж на людей та незначних розмірів. А дорослішали досить швидко, за 3-5 років. Крім того, русалки змінювали свою шкіру з лускою двічі на рік, якраз в час розмноження – десь в квітні-травні та вересні-жовтні. Ось саме цей процес мимоволі в Русі побачив один чоловік на ймення Остап. Його вразила до божевілля краса Русі, адже тіло без луски її було ще красивішим, ніжнішим, блідим і майже прозорим. Через це проглядались ноги від тазу та аж до хвостового плавця. Чоловік ще й у очі Русі не заглядав та зрозумів умить, що пропав і все тут. Він першим окликнув русалку й палко промовив, – Кохана, я з тобою назавжди! – Руся розтулила зморено повіки, глянула на чоловіка своїми блакитно-зеленими озерцями і… все. І вона зрозуміла, що також пропала. До неї за мільйонну долі секунди дійшла істина – що відтепер вона ніколи вже не зможе бути до кінця русалкою. Серце її відчуло, що вона піде, попливе куди завгодно, навіть сушею поповзе за цим чоловіком.
Русалки могли дихати й повітрям, у них були залишки легень, окрім зябрового апарату для дихання киснем, розчиненим у воді. Русі враз перехотілося перебувати в повному спокої два тижні, очікуючи появи нової луски. Їй захотілося бігти за чоловіком скоріше самого часу, літати, любити його, народжувати йому дітей та жити з ним вічно.
Остап, – Русю, твоя краса незбагненна! Мій розум її не може осягнути. Я хочу стати тобою! – Руся, – А я тобою хочу бути! Кохають же не розумом, милий. Пропоную спочатку ознайомитись із моїм світом, а потім я вже піду в твій назавжди. – З великою радістю та охотою, кохана! – І з цими словами легінь стрибонув у річкові води. Спочатку вони плавали та кохались у прибережних водах та з часом чоловік навчився бути під водою більше двох хвилин, а ще далі міг затримувати дихання й до пів години. Та Руся знала, що то не вихід. Тому їхнє кохання здійснило перше диво – Остап зміг набирати воду в легені і так бути тривалий час під водою. Проте вихід на сушу його супроводжувався болісними відчуттями. І от, коли він зовсім перестав бувати на суші, Руся його повела у світові води океану. Вони могли переміщуватись миттєво у воді в різні куточки світу.
Так пара перебувала у воді три роки, відвідали весь підводний світ, Остап зрозумів та прийняв водний простір таким, яким він був. Найбільше йому подобався процес, коли кохана змінювала свою луску. В той час раніше сама вона це тяжко переносила, але з коханим на диво легко і довше. Остап носив її в той час на руках сушею, годував з рук, говорив безліч слів кохання, цілував кожну її клітинку тіла, розповідав про життя людей на суші. А Руся останнім все більше і більше цікавилася. На третій рік вона скинула луску і більше та на ній не утворювалась, а проміжок між ногами все більшав та більшав. Одного разу хвіст відпав і виникли ступні, щось подібне на них. Остап, – Мила, як же я тебе кохаю! Ти найбільший мій скарб на світі! – І носив на руках її тривалий час, аж до того, коли вона зробила своїми витонченими ніжками перші кроки. А Руся, вона, вона ніколи не випускала рук милого, та так заглядала йому у вічі, що тому душа йшла десь у пʼяти, а серце гуркотало гучніше грому. Вона казала, – Дивовижне це почуття – кохання! А може воно з нами ще інше диво зробить – перетворить у птахів. Я постійно відчуваю як щось на спині в мене росте. Подивися, милий, то часом не крила? – А зі мною діється таке ж. То, Серце моє, внутрішні крила у нас виросли і ми можемо тепер літати і без зовнішніх крил. – Вони й літали світом, з вишини пірнали в самі глибини океану, а потім підіймались аж до самого сонця, ніжились в його променях, набирались енергії і… кохались, кохались. Те почуття зробило з ними багато див.
Пара спочатку не мала постійного місця проживання, але все ж трималась подалі від людей. Проте останні постійно відчували на собі вплив дивної і загадкової пари. Так, вечорами закохані співали дивно на вершинах гір та пагорбів. Від того в людей зникали хвороби, бурі в морях вчухали, припинялись війни, навіть мертві оживали, а в душі вселявся спокій. Так кохання перетворило згубний спів сирени у благодать.
З часом вони оселились посеред людей та всіляко їм допомагали. А жили закохані багато століть та залишили після себе багато потомків з особливими здібностями.
Віктор Аверкієв
22.12.2021р. Теребовля.
