Роговий Ю.Ф. Трави Некошені : Тривірші-хоку. – Полтава : Дивосвіт, 2020. – 204 с. вкл.
«Якби він був живий, ми заприятелювали б» – зізнався колись в одному із листів до іншого відомого поета – сина класика української літератури Феодосія Рогового – Юрія, тернопільський письменник (світлої пам’яти) Петро Сорока. Але про все за порядком…
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Ніколи не надавала значення віршам, написаних у жанрі хоку. Була переконана, що більше тяжію до класичних – силабо-тонічних. Та несподівано отримала в подарунок від полтавського письменника Юрія Рогового дві поетичні збірки, а там – згаданий японський жанр пейзажної лірики. Спочатку поштарка принесла мені «Трави некошені», а через трохи часу – «Шитво по білому».
Від самого слова тривірші «віє» трисвіттям. Три світи завжди присутні у кожному з нас, адже ми – невід’ємна частинка природи, одна з її складових. Світ Неба, світ Землі, світ Людський. А звідси – трисуття: духовний, земний, матеріальний аспекти. «Трави некошені» – отже, живі. Назва тривірша стала назвою поетичної збірки. «Буйно квітують/ трави некошені, та…/ коси клепають». У цих рядках сфокусований концентрат думки, глибинність джерела якої визначається одним словом – невичерпність. Кожний з нас має добру нагоду не лише «торкнутись» очима, а й «припасти» спраглою душею до поетично- живильних «вод» божественного слова. Третій рядок несподівано вривається у підсвідомість, бо ж коли «коси клепають», то трави… вмирають. Так мені здавалось…Однак уява і щемливі спогади дитинства враз гасять пробуджену тривогу: переді мною постає кремезна батькова постать, він займає «велику ручку» і – вж-ж-жи-х, вж-ж-жи-х… а слідом – я, батько вчить мене косити ще й примовляє: «Коси коса, поки роса…». У кожного з нас своє непереборне «Шукання» істини. Особливе воно і в автора: «Лише в царстві трав/ ще варто правди шукать…/ Та й то, навряд чи». І тоді на думку спадає біблійне: «Покоління відходять, й покоління приходять, а земля віковічно стоїть!» (Екклезіяста 1:4) і слово правди повік пробуває, як і трава. Коси не коси – вона не реагує, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тож і надалі буде рости. Така її природа (за Богданом Дячишиним). У цій книжці велике різнотрав’я могутньої пра-мислі (думки, яка причетна до Вічности), де трави незаймані, нетоптані, пониклі, зелені, повзучі, зоряні, торішні, квітучі, розкішні. Серед них виокремлені назви пшінка, лаватера, татарник, ковила шовковиста, чортополох і деревій. Про останню особливі відчуття: «Пізній деревій/ над дорогою зріє. Мо’…/ Григора чека?». Невидимий доторк до знаменитого оповідання Тютюнника «Деревій». А містицизм моменту у тому, що читала ці рядки 5 грудня, у день, коли народився згаданий новеліст, у день, коли світ відзначав його 90-річчя.
Спостережливість Юрія Рогового розчулює і налаштовує на співчутливу хвилю. Адже йому «болить» не лише стебло зламаної квітки, а й джміль, який «над квіткою тужить. Бо…/ зламана кимось», а й зрізані квіти, що стали букетом. Квіти для автора завше живі і величні. Образи його природних, сотворених Богом «героїв», зазвичай, непомітні й призабуті: перекотиполе, пелюстки, метелик…, але за ними – глибока суть, яку читачеві автор підносить у Слові, немов на святково-врочистій порцеляні. І коли «радіють трави від крапель прохолоди, посланих кимось», добре розумієш божественну присутність у всьому, що нас оточує і реально усвідомлюєш її значущість. «Внукам під вікна/ євшану насію хай/ пам’ять не гублять» – як символічно і пророче! (До слова, кажуть, що Євшан-зілля – чудодійна трава, яка повертає втрачену пам’ять). Вперше в житті пошкодувала, що не маю крил, або, хоча б, власного гелікоптера: облетіла б всю Україну, посипаючи із блакитного піднебесся тим чарунковим насінням диво-трави. Дивино, мо’ прозріємо, спам’ятаємося… Тільки де його, «того насіння», стільки назбирати? Запитала сама в себе і почула всередині відповідь: «Поки трави некошені». Розумію, що ті трави з далекого проминулого дитинства, де «Хатка маленька./ Можна сказать хатинка…/що замків варта» («Батьківщина»). І так прагнеться-хочеться, що допоки буду у цьому світі, аби і вона (та й моя хатинка, що на Черкащині), була-набувалася разом із мною. Проникливо і тужливо…
Для поезії хоку притаманні лаконізм і водночас… безмежна нескінченність. В основі поетичних текстів глибинний зв’язок природи і людини. Поет мимоволі стає аналітиком, а читач розвиває образно-асоціативне мислення. Цей поетичний жанр сприяє вихованню любові до прекрасного. Це те, що живить душу, наповнює серце найкращими якостями характеру: співчуттям, милосердям, добросердечністю. Така людина вже не образить, не позаздрить, не погарячкує…До слова. Мене здавна цікавить символізм слова «дорога», у кожного з нас вона своя й особлива. Тим більше – у поета. Для прикладу, у Василя Стуса це «Дорога болю», у Ярослава Павуляка «Дороги додому» (крута не пройдена дорога), «Найдовша з усіх доріг» у Дмитра Павличка, «Навіщо я? Куди моя дорога?» – в Івана Драча, «Люблю чернігівську дорогу» – Ліна Костенко, цикл «Дорога під яворами» в Андрія Малишка, «Все було. Дорога закричала» – Василь Симоненко, «А я іду далі своєю дорогою» – Василь Голобородько, «Ця дорога не дуже довга, але вона зі скла» – Оксана Забужко, у Володимира Кравчука «Визріла дорога». Визріла, бо оповита життєвим досвідом, сонячною мудрістю. Несподівану дорогу зустрічаю в Юрія Рогового: «Вперлась дорога/ закарлючкою в груди…/ Ще б знати куди?».Схоже на те, що ліричний герой перебуває на перехресті доріг, тупцює на місці, відтак тужавіє у серці. Він в глибоких роздумах, бо постає перед вибором: куди? Що далі? Яке прийняти рішення? Попри те, через кілька сторінок читаємо у «Дороговказі»: «Листя опале/ дорогою котиться…/ Чи знає куди?». Котиться – отже воно (листя) на прямій дорозі. На думці мені світлішає. Однак розуміння і відчай написаного приходить згодом, після наступних «Доріг»: «На лавці сиджу./ Поруч дорога кудись…/ Так ноги «мовчать»; «Був би ходячим/ літав би над травами…/ Щоб не топтати»…
Шитво по білому : Тривірші-хоку, – Полтава : Дивосвіт, 2021. – 208 с. + 16 с. вкл.
Найсвітліше у світі «шитво», це коли думка снується за думкою у щемних спогадах про найдорожчих – батьків, які пішли до Бога, але залишили по собі, кожний щось своє. У Юрія Рогового – мамин наперсток, який тепер бережуть пальці внучки. А коли прочитала рядки «Мамі», де мова про: «Телефон узяв – / захотілось озватись…/ Сльоза пекуча», то згадався сон, який упродовж багатьох років мене переслідував. У дитинстві мріяла про справжній домашній телефон. (1970-ті – розмріялась!). І ось у сні телефоную додому, мама бере слухавку. Я при цьому дуже радію і прошу сказати мені його номер, бо поки дзвонила – забула, але мама мовчить. І так – щоразу. Прокидаюсь – і «Сльоза пекуча», у саме серце. А який філософський «Годинник» у пана Юрія: « Родилось дитя./ Враз десь цокнуло ніби,/ стрілки рушили…». Ось воно що… Тож, коли мене запитала внучка Даринка «Чому не спить годинник?» – не відразу й знайшлася, що відповісти. Натомість почала писати під такою назвою книжку. І раптом – така геніальна відповідь у Юрія Рогового! Справді, як може спати годинник, коли щосекунди на планеті Земля народжується якесь дитя. Мій батько був сільським годинниковим майстром і дуже мріяв, щоб я перейняла його справу… На моєму робочому столі лежить його лупа, яку дуже часто прикладає до ока правнучка мого батька, аби в деталях роздивитися кольоровий світ на малюнку. Як багато мереживних сакральних переплетінь у нашому втаємниченому і до кінця нерозгаданому світі.
Не кожна людина здатна вихопити з простору часової ріки важливу думку, чи, хоча б, її окрайчик. То має бути особливий стан, певне налаштування, а іноді – стиль життя, іноді – випробування. Це не просто, це так само як вишивати по білому. І якщо перша книга «дихає» земними травами й ароматами, то друга – звуками, які «чуємо» від вивільги, соловейка, сича, ластівки, дрозда, шпака, орла, жабеняти… А ще вона наповнена грозами і дощами, почасти – громовицями. Згадується тут й інше щебетання – дитяче. «Повняться села/ щебетанням дитячим…/ Жаль – тільки влітку». Сумна і глибока правда, про яку говорити – не переговорити. Виявляється, її можна стиснути до неможливого і «вистрілити» трьома короткими реченнями. Читаючи, уявляла, міркувала, домислювала, читала «між словами». Бо кожне виписане слово, чи й рядок – це відображення внутрішнього стану письменника (а сьогодні він у нього дуже складний – із фізичними випробуваннями і стражданнями). Це певна трансформація, своєрідне перетворення, якщо хочете – гартування Духу. Тому й з’являються філософські записи, у яких вічні питання без відповіді: «Чи встигну сказать,/ як воно «відходити»…/ Таке ще не чув»; «А все ж цікаво:/ вранці прокинусь чи ні?/ Ліміт якийсь є?»; «Коли є Кінець –/ Має бути Початок. Як же інакше?» . Або ось це: «Жити б подовше:/ хотілось би бачити,/ як гидь пощезне». У цьому моменті відчувається своєрідний перегук із Тютюнником, який колись щиро зізнався про те, що не боїться смерті, але дуже хотів би побачити, що буде після нього. А ось й Сковородинівські нотки: «Не раз світ ловив…/ Зрозумів – ловиться той,/ хто сам і хоче»; «Що важить більше:/ перша дата чи друга?/ Чи те – між ними?». «Люди відходять…/ Для новонароджених/ Душ не вистача». Є над чим роздумувати, замислюватися, брати до уваги – і діяти … Після такої літератури спадає на думку біблійне: «12. Ніч проминула. День наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла. 13. Як день, – поводьмося чесно…» (Із послання до Римлян 13:11-14:4).
За кількісною ознакою цю збірку поет назвав «Тринадцятим зойком». І про це читач несподівано дізнається на 105-й сторінці посередині книги. Саме на цій сторінці, розділена на дві половинки, вона нагадує птаха із розпростертими крильми, який приготувався до (відчайдушного – чомусь таке слово пишеться) злету. Так кричить зболена душа людини, яка хоче догукатися, хоча б, до когось… Недарма попередні дванадцять (!!!) книг письменник назвав поетичними апостолами. Слово «зойк» нагадало мені (світлої пам’яті) про дисидента, правозахисника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Степана Сапеляка і його «Тривалий рваний зойк», власне, за який він і отримав цю премію. Яким болем і якою правдивістю дихають обидві книги, які, за висловлюванням автора : «… Це не лайк у Фейсбуці…/ Це – частка ЖИТТЯ». Щедро пересипані кольоровими світлинами, книги не хочеться випускати із рук, а повсякчас тримати при собі (формат дозволяє це зробити). Ми достеменно знаємо всі букви української абетки, але… ЩО і ЯК ними пишемо? Та й чи пишемо взагалі? Чи одягаємо їх «у зброю Світла»? «Юрій Роговий – ловець думки, і його найвища мета чи завдання – спіймати думку і, як метелика на шпильці, пришпилити до паперу. Він має переконання: якщо думка вислизне, то це буде непоправна втрата. Звичайно, вона може повернутися,але це вже буде зовсім інша думка, бо кожного разу вона навіює відмінний настрій й особливі неповторні відчуття…» – важко не погодитися із відомим українським поетом Петром Сорокою, який колись так влучно і мудро охарактеризував творчість майстра хоку із Полтавщини.
