Рахівський потяг прибуває до столиці на світанку. О такій осінньо-жовтневій порі надворі ще сутінки і у великому місті не вельми затишно, особливо для душі. Тому рятуюся великою очікувальною залою…
Якщо у тебе є залізничний квиток на зворотній шлях, тоді тебе впустять сюди за значно дешевшу плату – чим я й скористалася, бо пересуватися ранковою гамірною столицею не дуже хотілося. Це краще зробити згодом, коли хоч трохи вгамується довколишній простір. У залі не дуже велелюдно, відчувається, що у багатьох пасажирів немає такої можливості (порівнюю із минулими роками) тут зупинитись. Але, все одно, поміж порожніх місць шукаю найвіддаленіший куточок, аби зануритися у тишу і спокій, які тут зараз панують, а ще – у спогади, студентські спогади моєї далекої юності. Заодно вирішила погортати-почитати книжку, яка завжди зі мною. Тож зручно вмостилася і… несподівано прямісінько перед собою, за кілька метрів побачила безхатченка, який, обклавшись клунками, міцно спав. Чи то був чоловік, чи жінка – відразу розгледіти не вдалося, бо освітлення о тій порі було тьмяне, адже день ще не починався. Однак спіймала себе на думці, яка мені вкрай не сподобалася: «Як добре, що я далі від нього». «Господи, прости мене, це ж така сама людина, як і я. Звідки можу знати, що з нею сталося і чому вона тут опинилася…».
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Повністю занурилась у читання, бо ж не завжди випадають такі цінні життєві миті. Вряди-годи зиркала на годинник, щоб орієнтуватись у часі, який стрімко злітав… щосекунди. Але згодом почула якесь дивне бурмотіння… Майже неподалік. Що це? Хто це? Повертаю голову на звук і просто… німію від подиву: біля величезного, аж до стелі – вікна стояв якийсь чоловік і щось шепотів. На тлі вранішнього просвітленого вікна, його силует (зі спини) нагадував безкрилого птаха, який мріяв здійнятися в небо. Побачене вражало. Підійшла ближче… «Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе добра і життя подателю. Прийди, і вселися в нас, і очисти наші душі…» – тихо шепотіли вуста того самого… безхатченка. А його погляд, із побожно складеними на грудях руками, був звернений до маківок церковних куполів, що ледь-ледь зоріли посеред холодних і бездушних висотних будівель, які нагадували монстрів, котрі заблукали посеред міста і вже не мали жодних шансів вибратися з нього…
Фото Валентини Семеняк.
