Із серії містечкових історій

Після Тернополя, який став для мене (за 35 років) одним із найрідніших міст на планеті Земля, є ще одне містечко, яке наразі уособлює центр Всесвіту. Це те саме містечко, де народився відомий дід Панас із «Вечірньої казки», який в часи Союзу заколисував дітлахів… 

І ось, нарешті, я в Тальному, на Черкащині, тут народилася, тут жила до 5-ти років. Між тим, не була у ньому понад десять! Скільки хочеться всього побачити, доторкнутися пам’яттю. Розумію, що заплановане не втиснути в кілька годин, бо так складаються обставини. Ось навесні наступного року…

У будівлі, де теперішній Приватбанк, колись був пологовий, зрештою, чого там тільки не було, навіть книжкова крамниця. Праворуч – діяв ресторан, там мій батько працював слюсарем, згодом – годинниковим майстром. Але де ота вузесенька вуличка, невже її забудували? Тривожні думки снують у моєму мисленнєвому просторі. Нарешті, є! Полегшено зітхаю і з центральної дороги пірнаю у своє далеке-далеке дитинство, подумки прокручую “плівку уяви” довжиною у 53 роки…

Крутий спуск вниз, дорога всіяна дрібними камінцями, пригадую, скільки разів малою я на ній падала! Нижче, нижче, ще нижче… біжу, ось тут була міська лазня. Наразі навіть цеглинки не залишилося. Біля самісінької річки Тальянки. Колись дітворою ми тут купалися. Мілководна і тепла, особливо – на осонні… Від хвилювання серце починає гупотіти. Кладка. Кладка мого дитинства. Кладка до бабусиної хатини на горбочку. Останнім часом вона мені дуже часто сниться, нібито я не можу її перейти. П’ятдесят років тому вона справді дуже гойдалася і я панічно її боялася. Бажання ЗНОВУ перейти через неї не дає спокою. Тільки б вона була…

Нарешті, кінець вузесенької вулички, ось вона – рідненька кладка. Відремонтована і міцна. На ній закохана пара юних. Прошу у них вибачення, бо ж дуже хочу ПЕРЕЙТИ, а кладка вузенька, і отой нав’язливий страх, боязнь – не впасти вниз. ПЕРЕХОДЖУ. Стежка заросла, а на колишній бабусин город впала стара верба – ніби наостанок обіймаючи його, цілуючи кожну грудочку натрудженої землі. Продираюся крізь зарослу високу пожухлу траву, а до горла підступає гарячий пульсуючий клубок: ось-ось вибухне. Стежина повертає різко вгору: колись тут був розкішний квітник.

Пригадую (випадково підгледіла), як бабуся Ганна ранесенько йшла сюди, підіймала вище колін рясну спідницю і била себе… кропивою. Звідки мені було знати, що її ноги дуже часто “крутило” і в такий спосіб вона їх лікувала. Мудра була бабуся, травознавиця. У Сибіру вправляла людям вивихи, диски хребта. Я від страху заплющувала очі і втікала чимдуж якнайдалі… Коли ж мене не було з ким лишати, вона брала мене із собою до церкви (наприкінці 60-х). У Тальному діяла церква у якійсь старій хатині, за мостом.

Все довкола заросло, хатина постаріла. А ось і вікно! Влітку воно завжди було навстіж прочинене, звідси перед моїм зором поставала височезна гора, яка, здається, сягала зефірного кольору хмаринок, що повільно пропливали вгорі, щоразу змінюючи свої форми. Я повертаюсь до вікна спиною, аби знову прожити ті миттєвості. Але що це? Сказати, що я вражена – це нічого не сказати. На самому вершечку пагорба проступають шпилі золотистих храмових куполів. Який краєвид! Це ж треба, новозбудований храм святих апостолів Петра і Павла видно аж сюди. Це ж якою б була щаслива моя бабуся, якби знала, що вікна її хатинки, де ніхто давно не живе, щодня зустрічають сині ранки разом із сонячно-золотими церковними маківками. Хоча… ні, її душа, а я впевнена у цьому, давно знає про це. То я так пізно дізналася, бо не мала можливості приїхати раніше.

Фото Валентини Семеняк.