Бережани – невелике історичне місто з ратушею в центрі, замком і чотирма музеями.
Тут, як і в більшості міст західної України, кілька церков, одна з них – вірменська, яка кілька років тому майже перетворилася на руїни.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Її збудували вірмени, що були однією з найчисленніших народностей в Бережанах.
Повернення храму
Олена Лугова, завідувачка науково-дослідного відділу історико-архітектурного заповідника у Бережанах, каже, що в XVI столітті тодішня влада підтримувала вірмен:
“Микола Синявський, тодішній власник міста, виділив цю територію під вірменський квартал, бо якщо вірмени заїжджали в місто, торгівля тільки розвивалася. Тому він видав привілей на квартал, і там була закладена церква”.
Церква служила парафіяльним храмом для вірменської громади Бережан та околиць. Але за часів Австрійської влади на Галичині церква перетворилася на склад. Згодом її відновили. Храм діяв до кінця Другої світової війни.
До наших днів старий мур і дзвіниця були майже знищені часом. Зараз церкву відділяє від дороги новий паркан, збудований з нетипового для навколишніх будинків світло-жовтого каменю.
“Вірменія – країна каменю. Якщо ми десь будуємо з каменю, отже, хочемо там залишитися”, – каже Борис, активіст вірменської громади.
Він переїхав до України в 90-х роках і зараз долучається до ініціативи збереження церкви. Вірмени на Тернопільщині укріплюють камені, закладені їхніми предками, як і свою пам’ять про місце, де народилися.
Борис каже, що вже укорінився тут. Спершу жив у Одесі, потім переїхав до Тернополя, з дружиною-українкою вінчалися у вірменській церкві у Львові.
Вже й батька поховав в Україні, але при згадці про місце, де народився, Борис помітно веселішає:
“Наша вулиця була…. як сказати. Як у всіх: з одного боку приватні будинки, з іншого – хрущовки, і так ми виросли. Коли я звідти їхав, було тяжко всюди, в нас почалася громадянська війна з Азербайджаном за Карабах, вірменську святиню”.
В його автомобілі грає національна вірменська музика. Каже, що співають про кохання і красу голубих очей.
Борис приїхав з нами, щоб показати церкву. Він говорить з людьми, які щойно скосили траву, і відчиняє своїми ключами дерев’яні двері.
“Я, можна сказати, голова церковної громади. Приїжджаю, доглядаю, наймаю людей. Хочу, щоб в церкві завжди був порядок, щоб свічки були. Такий маю обов’язок перед Богом,” – розповідає в процесі.
Борис, активіст вірменської громади
Зсередини будівлі ніщо не видає у ній колишній склад. Охайно викладена кам’яна підлога, в кутку – будівельні матеріали. На стелі – залишки старих розписів: яскравих візерунків та ікон. До кам’яної балюстради над входом веде вузький прохід у стіні. У кращі для храму часи тут стояв орган.
Церква стоїть на вірменській вулиці, де колись жила громада. Вище – колишня вірменська школа, красива будівля зі старого каменю з колонами біля входу.
Вулиця робить сусідськими дві будівлі – вірменську та греко-католицьку церкви. Співпраця людей показує, що відвідувачі цих церков теж стали добрими сусідами. Відновленням храму займаються люди різних конфесій і національностей, в них одна ціль – зберегти пам’ятку, важливу і для міста, і для вірмен.
Добрі сусіди
У 2004 році комплекс споруд вірменської церкви передали до державного історико-культурного заповідника в Бережанах.
Крім самої церкви, до комплексу входять мур та дзвіниця. Вони майже не збереглися. Директор заповідника, Василь Петрович Зорик пригадує, що тоді будівля була в аварійному стані – випадали камені, не було частини даху, на мурах росли дерева.
Він каже, що зберегти дзвіницю було неможливо, тому її перебудували, відтворили, використовуючи білий пісковик – камінь, з якого вона і була збудована раніше.
Відбудову самої церкви почали з допомогою громади УГКЦ та отця Михайла Бугая з церкви святої Трійці, що знаходиться навпроти вірменської.
Отець Михайло Бугай
“Пригадую свою розмову з Василем Петровичем, він сказав, що є небезпека втратити вірменську церкву. Це була осінь, а за зиму церква могла впасти всередину. Ми тоді використали риштування, що стояло для ремонту церкви пресвятої Трійці, зробили так, щоб склепіння спиралося на нього, і так пережили цю зиму.
З весни почали збирати камінь, тому що він не всюди одинаковий, до фундаменту треба було брати міцніший. Ми почали відмуровувати фундамент і перемуровувати праву частину.
Друзі допомагали, хто чим міг, і так три роки ми відбудовували цю церкву. З кожним разом вона ставала міцнішою і міцнішою. Потім вже поставили вікна, щоб туди не залітали голуби”, – каже отець Михайло.
Йому часто доводилося відповідати на запитання, для чого він опікується тою церквою, якщо має іншу навпроти:
“Неможливо просто так залишити, бо це будинок не вірмен, це будинок Божий. Хто би ми не були, тут багато поколінь молилося. Мене запитали: “Що ви будете робити в цій церкві, якщо маєте свій храм?”
А я сказав, що храм буде для дітей і молоді, бо там є велике подвір’я. Мені тоді хтось сказав: Ви дуже добре це придумали, бо нема вірменських чи українських дітей, є всі наші діти . Ця ідея постала в основу і надихнула інших людей”.
Отець Михайло з активістом Борисом
“Нас підтримувала вся громада, збір коштів проводився у церкві святої Трійці. Люди віддавали навіть матеріали, зокрема, історичну дахівку ми шукали по селах, по приватних господарствах в Бережанах”, – згадує директор заповідника.
Згодом вірмени, що живуть у Тернополі, доєдналися до відбудови церкви. Щоб мати можливість опікуватися церквою, вони створили громадську організацію “Тернопільська вірменська громада”, якій офіційно передали храм у 2015 році.
В пам’ять про трагічні події в історії свого народу, геноцид 1915-1917 років, тут встановили хачкар – камінь з вирізьбленим на ньому хрестом, символ національної культури Вірменії. Тепер громада продовжує ремонтні роботи і кілька разів на рік проводить у храмі служби.
При передачі храму на спільну молитву зібралися і вірмени, і греко-католики, пригадує директор заповідника:
“Ми розуміємо, що відбудовуючи цю церкву, вірмени допомагають місту. Бо якщо би склепіння впало, ми би мали чергову, нікому не потрібну руїну”.
Дві батьківщини
“Якщо немає мови і церкви, то нема громади. Вірмени – дуже віруючий народ. Навіть 300 років тому наші предки жили в Бережанах і будували церкву,” – каже Марат Геворгян, голова громади вірмен Тернопільщини.
Ми спілкуємося в його закладі на околиці Тернополя, крізь тонкі стіни чути розмови працівників з вулиці.
Всередині – камін, на кожному столі вишиті червоним візерунком скатертини і серветки з вірменськими літерами. Їх Марат привіз з Вірменії, куди їздить 2-3 рази на рік:
“Скільки я б тут не жив, там все одно моя батьківщина, і рідні там залишилися, автоматично тягне туди”.
Родичі і мама Марата теж приїжджають до нього в гості, часом навіть на кілька місяців. У нього троє дітей, двоє синів та одна дочка, які часто приїжджають до Вірменії, здебільшого на канікули.
Марат Геворгян, голова громади вірмен Тернопільщини
Коли Марат говорить по телефону з іншими людьми з громади, завжди переходить на вірменську мову. Це виглядає так органічно, що не одразу привертає увагу. З дружиною-вірменкою та дітьми спілкуються вдома вірменською:
“Діти, як і я, мають дві батьківщини. Перша – Вірменія. Ми говоримо вдома вірменською, і діти чудово знають, що це їхня рідна мова. А вже коли виходять на вулицю, то українською чітко розмовляють, краще, ніж я, бо вони тут народилися”.
Зараз за межами Вірменії проживає більше вірмен, ніж у самій країні. Вони були змушені виїхати через трагічні події минулого століття. Кордони і кілометри розділили тоді не одну сім’ю.
“Мама досі сумує і плаче, не хотіла мене відпускати, всі мами хочуть, щоб син був біля них”, – каже Марат.
Старший науковий співробітник Бережанського краєзнавчого музею Володимир Парацій
Старший науковий співробітник Бережанського краєзнавчого музею Володимир Парацій каже, що колись вірмени у місті були закритою спільнотою: мали свою окрему школу, актові книги та громадський суд.
Зараз про свою пам’ятку вони піклуються спільно з місцевими музейниками та краєзнавцями.
“Поки що так досягається позитивний баланс сил і можливостей: коли одні займаються відродженням свого власного етнічного храму, а інші, як ми, заповідник чи музей, займаються певною мірою його популяризацією”, – каже Володимир.
Бережанський храм для вірмен – не просто місце для молитви. Служби тут відбуваються рідко, тому вірмени Тернополя частіше ходять на служби в інші церкви міста.
Вірменський храм – місце пам’яті про рідний дім, тому тут так дбають про автентичність і навіть запрошували реставраторів із Єревану. А коли відновлення церкви завершать, залишиться лише заповнити вакантне місце настоятеля храму.
