З несподіваного боку відкрилась для мене ще одна грань таланту відомого тернопільського професора Олега Смоляка, на цей раз – поетична. І прийшло несподіване усвідомлення: чим більше людина працює зі Словом – шанує й вдосконалює його, тим значимішим стає кожний прожитий день, тим глибинніше відкривається воно (Слово) перед шукачем і дослідником, відтак дарує навзамін особливі дарунки… Які? Гортаю сторінки нової книжки Олега Смоляка «Великдень душі». Уважно вчитуюсь в кожне слово, рядки, строфи: «Чекаю їх щоранку на помості/З відкритим серцем й з ручкою в руці…» (про першовитоки Слова – авт).
Поетичне гроно відкривається віршем-заспівом у якому деревам ще зимно у кронах, але хати вже «не мружаться від вітру». Вірш-межичасся, який готує читача до прочитання- відчуття перших подихів правдивої весни і її пробудження. Зорове налаштування допомагає дозріти душею і самому стати весняним першопочатком. Бо ж як інакше? Адже людина – частина природи, частка цілого Творіння. Тому наступна поезія «Казка про джерельце» стала логічним продовженням. Вона об’єднала у собі символічні образи води у трьох іпостасях: дитинство (джерельце), річка-подруженька (час змужніння) та Дідусь Ставок (пора зрілої мудрості). До слова, в поезії Олега Смоляка досить часто зустрічається символ води, який він порівнює із плином часу, із життям: «Позичу я в човна весла/ І ним підіпруся у плині часу./Захочу, щоб вода мене несла/ Назустріч сонцю, небу й «отче нашу» («Торкаюсь тілом зелені трави»). Народження нового дня – звукотерапія просто неба: щебіт птаства, стрілчасте ширяння у небі ластівок, череда корів і пісні галасливих пастушків – здається, а що тут особливого? Повірте, значимість – вона у всьому. Згадайте француза Дідро: «Найвище завдання будь-якої творчості – знайти незвичайне в звичайному і звичайне у фантастичному». Тож окремо про вітер. Поет дуже часто використовує у віршах стихію вітру. Він залюблений в неї. Його поетичні вітри «багатоликі» – то спокійні, то вони забіяки, літеплі, зимні, голодні, леготи весняні, чванливі, осінні, підступні («Вітри»). Може тому, що «вітер» сам по собі – це енергія руху, якогось невидимого але відчутного поступу, переміщення, видозмінення. Власне, це та форма енергії, яка не терпить застою, омертвіння, а чимдуж спонукає до життя. Описуючи звичайний сільський ранок і день, автор настільки детально змальовує словами красу довколишньої природи, що картина, яка постає перед внутрішнім зором читача, вкотре нагадує про справжні земні цінності, одухотворені Творцем і Часом. Та чи всі з нас помічають ті миттєвості, вирізняють їх із загального потоку буденної рутини? Однак саме з них й складаються наші емоційні враження, відчуття, збагачується внутрішній стан, який формує завтрашній новий день («Позбулась ніч своїх сумних пісень», «Жаб’ячий оркестр»). Тож який неповторний надвечірній етюд із нічними зорями, що танцюють в небі лебедине скерцо! Поетична наповненість і мелодійна краса притаманні усій творчості Олега Смоляка. У тому числі – й прозовій.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
«Я хочу бути сам собою» – назва поезії вже з першого рядка підказує (налаштовує) читача до дії. Бо й справді, що треба для того, аби залишатись самим собою, «не розмінюватися» зі світом на дріб’язкове і проминальне, яке розчиниться згодом у плині літ, не залишивши по собі ані доброго спомину, ані теплих відчуттів, ані особистісних напрацювань для душі, для духу? Відповідь не забарюється, автор ділиться найсокровеннішим вже з перших рядків: «Я хочу бути сам з собою, / Без участі сумних забрал./ І не з дволикою юрбою./ Бездушною, і в серці з жалом». Дерева, трави, соловейко,зорі, ріка дитинства – ось де справжні друзі, які допомагають поетові побути разом з Богом, «З Його насущним, мудрим словом», відтак – залишатись самим собою. Підтвердження цим словам несподівано знаходжу в наступній поезії «Чогось чекаю»: « Бо я в душі лиш теплінь маю». Сповідально звучить поезія «А що зробив я для моєї України?»: «Не був я патріотом войовничим,/ Таким, що на трибунах горло дерли, / А зі своїм відважним хором «Кличем»/ Співав не раз на сценах «Ще не вмерла…». /Відроджував ряди імен принишклих,/ Коли війнули вітри українські./ А серед них родини Крушельницьких,/Чайковських, Нижанківських і Барвінських», «Я сіяв пам’яттєві незабудки».
Окремої уваги заслуговує «Різдвяний цикл» поезій, що повністю (покроково) відтворює зимові свята, які в народі колись називали святками. Це добра підмога найменшим – школярикам, аби ознайомитись, спізнати, відтворити: «Святвечір», «Колядники», «Вертеп», «Сівачок», «Щедрий вечір». Наступний поетичний цикл «Великдень» – розлогий і вивершений, бо об’єднує в собі найкращі народні традиції – язичницькі і християнське свято Воскресіння: «Стріча весни», «Подоляночка», « Зелений шум», «Благовіст», «Кривий танець», « Вербна неділя», «Великдень душі», «Христос Воскрес!», «Посвячення кошиків», «Великодні ігри», «Проводи». Звідси й назва збірки «Великдень душі». Але назву розглядати треба широко, адже вона глибоко філософська. На мою думку, «Великдень душі» – це божественний посил всередині кожного з нас: світло, милосердя, співчуття, віра, надія, любов. Ота любов, про яку йдеться у Посланні до коринтян 13:4-8: « Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!». З натхненним пієтетом автор зізнається в особливій – святочній любові до рідної України, краю, села Настасова, річки Водави: «Село моє, мій найдорожчий храме, / Ти мій здобуток з радістю й журбою./ Якими б я не мандрував світами,/ В житті я завжди буду із тобою».
Презентує автор посвяти найавторитетнішим своїм вчителям- світочам: Станіславу Людкевичу, Миколі Колессі, Євгенові Козаку, Олександрові Білашу, Мирославові Скорику. А ще «Дружині» – Марії Павлівні, з якою на життєвій дорозі майже 50 років. У відомого тернопільського (настасівського) поета Олега Смоляка два мистецьких крила – література і музика («Я йду стежиною в тихі поля/Послухати симфонію світанку»), які час від часу возносять його над світом, даруючи неосяжний безмір думок, розмислів, ідей, які згодом переростають у цікаві мистецькі проєкти, книги, монографії. Ось як влучно і переконливо висловилась про це письменниця Марія Назар у своїй передмові «Великдень душі з одвічного слова» до згаданої книги : «Творам збірки властива одна з провідних ознак – симфонічне навантаження тексту. Як у музиці все асоціативно поєднане, так у віршових рядках відчуваєш поліфонію відтвореного, де в єдиному хоралі звучать і природа, і мистецтво, і кохання, й історія, і традиції, і мораль, і родина, і праця». Тож ще і ще раз переконуюсь – слова мають величезну силу, особливо – опоетизовані. Такі, як у цій книзі – із глибин «сердечного колодязя» .
