На Теребовлянщині поховали загиблого в аварії в Польщі 28-річного Віктора Шпака. На дев’ятий день після загибелі Віктора Шпака поховали в рідному селі Дарахів на Теребовлянщині.
Плач, ридання і відчай сповнювали його оселю після автотрощі. Вікторові було 28. Автобус, яким він повертався із заробітків з Польщі додому, розбився 6 березня. Рідні та односельчани попрощалися з чоловіком 14 березня. Аварія забрала життя п’яти людей: крім Віктора, загинули 53-річний чоловік з Шепетівки, 32-річна жінка з Кривого Рогу, 53-річна жінка з Києва та 60- річна жінка з Одеси. Багато пасажирів отримали травми, кілька людей досі у важкому стані. Польські медики борються за життя мешканця Чорткова Сергія Ухмана.
Перегляньте також:
- Підприємці з Тернопільщини підозрюються у переправі чоловіків закордон
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
Автобус, що потрапив в аварію, належить тернопільському перевізнику Тарасу Стецику. Двоє водіїв — з Тернопільщини, того, котрий керував транспортним засобом на момент ДТП, взяли під варту, іншого допитали як свідка і відпустили. Після похорону Віктора Шпака журналісти «НОВОЇ…» поспілкувалися з сестрою загиблого Марією Корбецькою.
«Про аварію дізналися з Фейсбуку…»
— Про аварію наша мама прочитала у Фейсбуці, відразу зателефонувала до мене, — згадує Марія той важкий суботній ранок. — Ми занепокоїлись, чи брат раптом не їхав у тому автобусі. Коли виїжджав, надіслав мамі повідомлення, але не уточняв, яким саме рейсом прямує. Ніби мав виїжджати в обідню пору, але не було автобуса, тож купив квитки на пізніший рейс. Підсів у автобус в місті Ополе. Їхав сам, у Польщі ще залишилися наші родичі. На заробітки в сусідню країну поїхав 9 січня цього року. Вдома він працював в агрофірмі в сусідньому селі, але взимку не було роботи, тому хотів підзаробити. У Віктора підростає 3-річний син Богданчик. Подався до Польщі, як і багато наших людей. Працював там більше двох місяців і вирішив повертатися, бо ж весна — починаються польові роботи. Ми ще сподівалися, що, можливо, брат не сів у той автобус, але тривога не покидала. Зателефонували до українського консула. Нам сказали, що ще нічого не відомо. Ми розшукали номер телефону перевізника. Підтвердив, що Віктор придбав квиток на той автобус. Увесь день ми з’ясовували, чи він точно сів у той автобус, а якщо так, то що з ним. У консульстві й далі не надавали жодної інформації.
«Триває розслідування», — повторювали. У такій невідомості нас тримали два дні. На офіційну інформацію годі було дочекатися, тому вирішили самі з’ясовувати. Попросили родичів поїхати в містечко, де сталася аварія, і дізнатися про все в правоохоронців. Роботодавець Віктора теж взявся телефонувати по всіх відомствах, щоб отримати інформацію.
Друзі впізнали серед загиблих Віктора… Але ми ще не хотіли вірити. Знову набрали номер консульства. А там і далі нічого не знають… Вочевидь, особи загиблих відразу встановили, але без дозволу польського прокурора не хотіли розголошувати. Тоді саме випали вихідні, все затягувалось. Ніхто не зважав на те, в якому стані рідні потерпілих і загиблих. А ми не знаходили собі місця, всю інформацію отримували самотужки. Якби не телефонували до Польщі, то сиділи б і чекали тиждень, поки нарешті взялися б вирішувати питання доставки тіл загиблих. Дивує таке байдуже ставлення до людей.
«У Польщі мамі не показали тіло сина…»
— Біля брата були документи, тому його особу відразу встановили, — продовжує сестра загиблого. — На той момент наша мама була в Німеччині. Все залишила і поїхала до брата. Нам казали, що потрібно провести опізнання тіла кимось із близьких рідних. Проте польська поліція неохоче спілкувалася з рідними потерпілих. Те, що показують нині на українських телеканалах про аварію і нібито всебічну підтримку потерпілих і їхніх родин, далеке від реальної ситуації. Це ми відчули на собі.
«Навіщо ви приїхали? Особу встановлено, всі документи підписані», — сказали мамі. Так і не показали тіло Віктора… Мама зустрілася там із рідними загиблої з Одеси і добралася з ними до Тернополя. Далі почалися пошуки перевізника, котрий би зміг доправити тіла в Україну. Консул пообіцяв допомогти з оформленням документів. Рідні загиблих об’єдналися, знайшли фірму з Хмельницького, яка за дорученням займалася всіма процедурними питаннями щодо перевезення останків. Біль розривав наші серця, ми чекати… Ще перевізник не дав нам жодної звістки, а в новинах вже сказали з посиланням на консула, що тіла відправили. Ми були шоковані! Телефонуємо до консула, а він запевняє, що нічого такого не говорив. ЗМІ багато чого подавали викривлено. Нас це різало по живому… У новинах розповідали, що перевезення тіл здійснять за рахунок держави, але насправді ніхто не переймався витратами, все лягло на наші плечі. Везли п’ять трун у бусі, кожна родина загиблого заплатила витрати. Власник автобуса, в якому загинули наші рідні, навіть не запропонував оплатити ці витрати. Можливо, колись компенсують через страховку, але з цим непросто, треба наймати польського адвоката, звертатися до суду. Ми залишились наодинці зі своєю бідою…
«Віктор зростав без батька, тепер його син осиротів…»
— «Автобус справний, але це — дорога, стається різне…» — виправдовувався власник автобуса у телефонній розмові з моїм чоловіком, — каже Марія. — Запевняв, що він не винен, що все це водій… Сподіваюся, експертизи правдиво покажуть, чому сталася аварія. Є різні припущення, але мені здається, що водій задрімав, а потім почав різко гальмувати. Розповідають, що упродовж години до аварії автобус виляв, водій 18 годин не мінявся із напарником. Пасажири хвилювались через це. Можливо, водій хотів з’їхати на санітарну зону, але не вписався в поворот і полетів у рів. Удар припав на правий бік автобуса. Вочевидь, саме у тій частині біля вікна сидів Віктор. Ми розглядали речі брата, які передали разом із тілом. На штанах були уламки скла, в куртці за підшивкою — скло, з одного боку — кров… У брата була розбита голова. Днями я бачила по телебаченню інтерв’ю з молодою дівчиною, яка їхала тим автобусом. Згадувала, що біля неї сидів хлопець, після аварії вона запитала його, як себе почуває. Застогнав і все… Мабуть, це був мій брат, бо інший загиблий — старшого віку. Поховали Віктора і починаємо помалу приходити до тями. Усі ті дні ми ходили, як неживі: не спали, не їли, світа Божого не бачили… Будемо радитись з рідними загиблих, як нам далі діяти. Не залишимо все це так. Винні повинні бути покарані. Їздитимемо на суди. Виходу нема. Що казати, якщо у загиблого брата навіть вкрали все до копійки, що він заробив… У кого піднялася рука?! Таке в голові не вкладається. Не думаю, що гроші хтось би брав із пасажирів, бо всі були шоковані в той час. Хто тоді: рятувальники, поліція, прокуратура? Це наруга над загиблим. Нічого святого… Наша мама залишилася сама. Я живу з сім’єю окремо. У Віктора підростає син Богданчик. З дружиноювони були розлучені, але спілкувалися між собою. Колись Віктор у чотирирічному віці втратив батька, а тепер його син так рано осиротів. Це велика болюча рана…
