З Ярославом Кутним я спілкувалась наступного дня після річниці Революції Гідності. “Саме сім років тому, після побиття студентів, я першим автобусом поїхав на Майдан — і був там до кінця, — розповідає чоловік. — Багато чого пережив — і з “Беркутом” ми боролись, і з тітушками. Та Бог нас беріг”.
Чоловік пригадує, як під час першого нападу “Беркута” потрібно було обрати керівника підрозділу. Він зголосився — звик бути ватажком. Ніхто не заперечував.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
“Я тоді сказав: хлопці, Бог нам дав розум і волю, діймо! Як зараз себе поведемо, такими й залишимось, — пригадує. — Було море крику, шуму, піднявся пил, дихати не було чим через сильну тисняву. Нарешті почала прибувати підмога… Ми відбили наступ”.
Під час протистояння 20 лютого почалась стрілянина. “Беркут вдарив з тилу, — каже пан Ярослав. — Почалась паніка. Я був неподалік Майдану — і швидко подався навпростець через Маріїнський парк туди. Раптом чую: “Ето нє наш”. То були тітушки, які добряче мене відгамселили — кулаками в обличчя, ногами по ребрах…”
Чоловіка відтягли у штаб тітушок. “Та один з них тихенько сказав мені: “Дядьку, я вас виведу”, — згадує. — Мабуть, у нього залишилось ще щось добре в душі. Шкодую, що так і не дізнався імені свого рятівника”.
Пан Ярослав каже, що має ангела-охоронця — він неодноразово рятував його у житті. А рятувати було від чого…
“Я КРИЧАВ, ЩОБ МОЮ МАМУ ВІДПУСТИЛИ”
Ярослав Кутний — родом з села Рогачин на Тернопільщині.“Мій стрийко (дядько, — Авт.) був провідником УПА. Батьки були трударями, завдяки чому ми свого часу й вижили”, — каже чоловік.
Коли йому було трохи більше двох років, батьків кинули до карцеру Бережанської тюрми — перед тим, як вивезти до Сибіру. У ті часи туди хотіли заслати всіх українців-патріотів.
Ярославу було зовсім мало років, та він пригадує: “Я кричав до чергового, аби відпустив маму. Плюнув на нього, — ділиться. — Це був мій перший протест”.
Наступні десять років сім’я провела у Сибіру. Вже в другому класі Ярослав умів вправно рубати дрова, в усьому був для батьків помічником. Там же закінчив чотири класи.
“Українці всюди лишаються господарями, тож батьки в Сибіру збудували хату, завели свиней, корову, яку я пас”, — пригадує чоловік.
Каже, українці на Сибіру часто збирались, співали народні пісні, всі були, як одна родина.
Під час Хрущовської відлиги сім’я повернулась до рідного села, але через брак роботи довелось переїхати до Бережан. Згодом пан Ярослав закінчив вечірню школу, опісля — торгово-економічний інститут, багатопрацював, але дорога по кар’єрній драбині для нього була закрита. “Бо бандьора, ворог совєтського народу, не член партії”, — пояснює.
Та це не заважало йому займатись улюбленими справами. “Альпінізмом, гірськими лижами, боксом, футболом, тенісом”, — перелічує. Крім того, захоплювався фотографією, працював інструктором із туризму в Карпатах, Криму, на Кавказі.
“ЯКБИ НЕ ІНФАРКТ, ПОДАВСЯ Б НА ФРОНТ”
…Після Революції Гідності у Ярослава Володимировича стався інфаркт. Лікар тоді сказав: здоров’я похитнулося саме на Майдані. “Але я не шкодую, що поїхав. Я щасливий, що був там, — зауважує. — І якби не інфаркт, подався б і на фронт”.
Після Революції Гідності у чоловіка стався інфаркт. Лікар тоді сказав: здоров’я похитнулося саме на Майдані.
Нещодавно Ярослав Володимирович прийняв рішення перебратись жити до Петриківського геріатричного пансіонату. Каже, цьогоріч скопав город, зібрав врожай. І відчув — сили вже не ті. Рідних у нього нема.
Він — автор тисяч пісень, написаних на слова поетів народів світу, ще й сам пише вірші й музику на них! Нині чоловік готує книгу про Революцію Гідності. Щодня усамітнюється у бібліотеці пансіонату, занурюється у спогади, пише — спершу від руки, тоді набирає на комп’ютері.
“Дав би Бог здоров’я дописати, бо це мій обов’язок. Хлопці загинули, а я ж лишився живим”, — каже пан Ярослав.
Про те, що тепер влада намагається дискредитувати пам’ять про Революцію Гідності, що до влади рвуться проросійські сили, каже: “Проти нас ведеться війна в усіх можливих формах. Але вони роблять стільки, скільки ми їм дозволяємо… Сила і правда на нашому боці! Українців нищили сотні років, нікому це не вдалось. І не вдасться!”
“Ярославе Володимировичу, чи готові ви ще раз вийти на Майдан за такої потреби?” — запитую наприкінці.
“Я робив те, чого не міг не зробити, йшов за покликом душі. Я щасливий, що був учасником події, яка поділила історію України на “до” і “після”. І тепер пішов би на Майдан одним із перших, навіть пішки, якби знадобилось. Бо йдеться про долю нашої України”, — відповідає чоловік.
Наостанок Ярослав Кутний ділиться з читачами “Експресу” девізом свого життя: “Працюймо! Творімо! Борімося! Українців ніхто не здолає — це марна справа!”
