Війна торкнулася кожного небайдужого українського серця. Принесла багато болю, змінила багато людських доль, поглядів та думок. Війна ранить досі, і рани як тілесні, так душевні, не скоро загояться, а шрами невидимі залишаться назавжди. Але є одні ліки, що допомагають жити далі – це любов. Вона перемагає завжди, дає силу, дає крила, дає натхнення. Знайти її можна… теж на війні. Микола Казюк, сьогодні керівник відділу в справах ветеранів у Тернопільській області, а раніше військовослужбовець 80-ої десантно-штурмової бригади Збройних сил України, перебуваючи на сході, в перервах між бойовими діями, знайшов Ту, з якою його об’єднали не тільки ніжні почуття, але й спільні цінності. Серце підказало, розум довірив, а час довів, що не помилився. У них не було веселих прогулянок та побачень, розкішних букетів квітів, романтичного освідчення, натомість були молитви в бомбосховищі, щоб Всевишній зберіг життя коханій людині, були цінніші за дорогі подарунки телефонні дзвінки “у мене все добре, не хвилюйся”, а пропозиція руки і серця – біля пам’ятника Леніну. Тендітна дівчина з Луганщини виявилася українкою з великою доброю душею. І ось уже більше 5 років Микола і Таня – щаслива українська сім’я, підтримують один одного у всіх починаннях, живуть в Тернополі та виховують з любов’ю до України донечку Анну-Марію. Мене особисто вразило, як Таня гарно розмовляє українською мовою. Саме це спонукало дізнатися та донести іншим про неї, про історію життя, знайомства та кохання з “бандерівцем”.
Бути патріотом на Донбасі непросто – це також важка боротьба проти “русского мира”, глибоко вкоріненого на сході країни та в головах людей. І люди Волі стають на шлях цієї боротьби. Таня розказує:
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
-З дитинства я говорила російською, хоча і навчалась в україномовній (з поглибленим вивченням української мови) школі. Моя школа була близько до нашого дому, тому і вибрали її, та і мама моя була за те, щоб я знала мову країни, в якій живу, хоча сама вона не знає, бо родом з Молдавії. Приміщення було старим, не презентабельним, бо вистояло ще попередню війну. І тому українська мова в більшості одразу асоціювалась з тою занедбаною школою, і за мірками того часу було “не круто” там навчатися. Згодом, коли я переїхала зі Свердловська, який розташований за 40 км від кордону з Росією, до Лисичанська, де вчилася в гірничо-видобувничому технікумі, я дедалі частіше почала чути українську від своїх друзів, які приїхали в місто з села, але це була не чиста літературна мова, а суржик, що прирівнювався до “телячої мови, мови людей бідних і тупих”. У гуртожитських стінах мені було цікаво поговорити з дівчатами суржиком, бо в нас лише так виходило, але навіть ті дівчата сміялись і казали “знайшла чого навчатися, говори нормальною мовою, тобто російською”. Для мене було дуже дивно, чому в Україні ганебно і соромно говорити тою мовою, яка нам належить, а з іншого боку, розуміла, бо нас навчали люди, які не любили всього українського ще з часів розпаду СРСР. Нам завжди казали, що в нас лише паспорт український, а ми – росіяни. Коли почалась російсько-українська війна, дуже чітко постало питання, де я хочу жити, ким я маю бути. І моя внутрішня маленька українка відкинула псевдореферендум, на який люди, як навіжені, бігли з триколором і кричали “Росія”, і я почала діяти на зло всім: слухати укаїнські пісні і намагатися говорити чистою українською мовою, а не суржиком, хоч це і важко було, мене висміювали, а по місту ходили з автоматами прихильники та “захисники” “русского мира” . Та ще більшою була огида “бути в одній лодці” з такими, здебільшого неосвіченими людьми. І лише коли в місто вступили наші бійці, то моїй душі стало безпечніше. Хоча були часті вибухи і здригання землі, але була віра, що ми переможемо.
– І було світле особисте почуття, що тримало, – продовжує ділитися сокровенними думками та спогадами Таня. Симпатичний, усміхнений та привітний військовий, якого зустріла недалеко від студентського гуртожитку, де проживала, запав у душу з першого погляду. Коротке знайомство, нечасті телефонні дзвінки (частіше переписки), дуже рідко зустрічі – все було не так, як би мало бути в період закоханої юності, бо війна… Я розуміла і не чекала квітів та цукерок, я чекала, коли подзвонить і скаже, що живий-здоровий. Мої ночі та дні проходили вже інакше, бо я боялась не тільки за своє життя, а за життя хлопця, якого полюбило серце. У бомбосховищі ставало ще страшніше від того, що не знала, чи почую та побачу його, а в періоди затишшя декілька хвилин на зв’язку з ним ставали ковтком цілющого повітря. Були думки в обох, що ми не зможемо бути разом, бо він, як сам казав, приїхав воювати, а не шукати любов, а я не могла уявити собі, що і як буде далі. Просто любила, переживала, передавала домашню їжу, яку готувала в гуртожитських стінах. Була безмежно щаслива, коли бачила його живим після бою, навіть з чорним лицем, ніби після гасіння пожежі, запахом диму і ще чогось незнайомого для мене, втомленим та небайдужим, бо найперше запитував: “Як Ти?”, “У тебе все добре?”. Для мене на той час він пахнув війною і ставав настільки рідним, ніби знайомі ціле життя.
Цей зворушливий момент розповіді, мабуть, розчулить кожного, хто читатиме ці рядки. Уже з написаного вище розуміємо, що Таня і Микола – два серця, що б’ються в ритмі України, вміють любити щиро та жертовно. Ось Творець і вирішив поєднати їхні долі, подарувати їм щастя. Дівчина наважилася поїхати погостювати на малій батьківщині Миколи – в містечку Надвірній, що на Івано-Франківщині, коли боєць їхав на ротацію додому. Познайомилась з родиною хлопця, з місцевими традиціями.
– Мене прийняли, як рідну дочку. Я відчула, якою світлою та доброю жінкою є мама Миколи, і зрозуміла, що в неї не може бути поганого сина. Мені дуже сподобалось тут. Вперше я побачила, як справляють Різдво, справжнє українське Різдво з усіма традиціями – і це було зовсім не таким, як святкування на сході. А скільки пісень було заспівано, я все знімала і фотографувала, щоб показати мамі, бо вона – єдина, яка мене розуміла та завжди підтримала в усьому. На схід поверталися разом. Там знову була і розлука, переживання, недоспані ночі, мрії, та відбувся і бентежний момент освідчення та пропозиція руки та серця біля… пам’ятника Леніну, одягненому у вишиванку.
Далі все складалося для закоханих якнайкраще: невеличке весілля, вагітність (чоловік не знав, що його чекає завтра на війні, тому дуже прагнув, щоб після нього лишилась дитинка), народження донечки, закінчення контракту, переїзд в Тернопіль, де Микола почав працювати у відділі у справах ветеранів, а Таня знайшла роботу для душі.
– Я вчилася на маркшейдера, планувала працювати в шахті, але життя і плани мої змінились. З народженням дитини зрозуміла, що треба вкладати час та зусилля для її розвитку та виховання. Тут, в Тернополі, я познайомилась з дружиною побратима мого чоловіка, яка працювала інструктором з малючкового плавання, і ми почали відвідувати заняття. Анні-Марії дуже подобалась, в неї все гарно виходило, а я безмежно раділа її результатам. Пізніше я почала розуміти, що теж хотіла б стати інструктором, тому навчалася та отримала сертифікат з раннього плавання і сертифікат з реабілітації у воді дітей з інвалідністю, також проходжу навчання з тілесно-орієнтовної психотерапії. Зараз я працюю з малюками від 3-х місяців, допомогаю діткам полюбити воду і розвивати тіло. Всі плавальні процедури проходять поступово у формі гри. Діткам подобається – і коли я бачу результат, то безмежно радію разом з ними, розумію, що все роблю правильно, що це дійсно моє.
Справді, з таким захватом розказувати про свою роботу може людина, яка її любить. Таня любить і роботу, і сім’ю, і країну. Поспілкувавшись також і з Миколою, я переконалася, що сім’я – це їхній затишний острівець в океані життя, де цінують те, що мають, радіють кожній щасливій миті, підтримують один одного, а труднощі зникають від тепла коханих сердець так, як сніжинки тануть на теплих долоньках.
– Ми дуже багато спілкуємось між собою, можемо поговорити про все на світі нашою рідною українською мовою, яку Таня сама свідомо дуже добре опанувала за два роки – розповів Микола. – Дружина підтримує мене, є мені добрим вірним другом. Розуміє, наскільки важливим є виховувати дитину в дусі патріотизму, любові до своєї країни, рідної мови. Я з гордістю хочу сказати, що я щасливий, маючи таку неймовірну і чудову сім’ю, щастя і благополуччя якої зараз для мене найважливіше.
Ці люди заслужили щастя, пройшовши гідно через важкі випробування війною. І продовжують жити та працювати не тільки для себе, а й приносячи користь та допомогу іншим. Таня, допомагаючи діткам з реабілітацією, Микола – як керівник відділу у справах ветеранів. Переживши події 2014-2015 років, жахіття та страхи війни, які жодного дня не дають про себе забути, від яких біль та клубок в горлі, як вперше, Микола Казюк на своїй посаді переймається та сприяє вирішенню ветеранських проблем. А їх чимало.
– У професійному житті труднощів вистачає, – ділиться актуальними проблемами чоловік. – Скорочення фінансування на програми забезпечення житлом для ветеранів та членів родин загиблих Героїв, недосконала медична реформа, відмови у пільговому перевезенні, відсутність заходів декомпресії для військових, які повертаються із зони бойових дій, відсутність заходів психологічної адаптації сімейного типу і т.д. Але найгірше, як на мене, це зараз цілеспрямоване, тотальне знищення та нівелювання образу ветерана, як захисника, патріота і благородної хороброї людини. Також надзвичайно боляче, що наші державні інституції настільки розвалені, що стає можливим рішенням однієї або кількох людей віддати відвойовані кров’ю і потом наші землі, що зрадники та проросійські високопосадовці і політики безкарно можуть відкрито виступати за мир з країною агресором шляхом капітуляції, нав’язувати суспільству переконання «какаяразніца». Тому зараз мій фронт – у цій площині. Нам потрібна чітка державницька позиція, розбудова та вдосконалення, а не скорочення армії, ну і особливо важлива просвітницька робота на сході країни. Звичайно, цей процес довготривалий, але я переконаний, що ми гідно пройдемо цей шлях. Хотів би донести людям, що, на мій погляд, є дві ключові цінності, яких не вистачає нашим землякам – це гідність і єдність. Коли ми навчимося діяти гідно, навчимося робити вибір і нести за нього відповідальність, коли ми перестанемо толерувати все погане, що відбувається навколо нас, тоді нація почне розвиватись і зміцнюватись, бо навіть один малесенький вчинок може зробити цей світ трошечки кращим.
Не можливо не погодитись з Миколою, бо ми і є цей світ, ця країна, це місце, де живемо. Я твердо переконана, що завдяки таким небайдужим серцям нашій країні БУТИ сильною та процвітаючою. Завдяки таким сім’ям, як чудова сім’я Казюків, формується міцна українська держава. Хочеться подякувати їм за їхню позицію, побажати міцного здоров’я та добра, натхнення та якнайшвидшого здійснення заповітного бажання Тані: показати чоловікові та донечці стежки свого дитинства, відвідати могилу батька, зібратися разом великою родиною за святковим столом на мирній Луганщині.
