Ліс – це взагалі, чудо Божественне! Він прекрасний в будь-яку пору року, в кожну мить часу. Окрім естетичної насолоди ліс збагачує людину духовно, є особливим лікарем. Проте це відчуває лише той, кому дано Господом відчувати всім своїм єством і особливо, як кажуть, шостим чуттям, а можливо і восьмим чи там десятим…
Частина 1. Гарна і добра, про прекрасне.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Щоб відчути в повній мірі ліс, потрібно в ньому бувати самому, тільки тоді можна безмежно насолодитись всіма його барвами, саме тоді можливо навіть доторкнутися реально до своїх мрій. Цього не відбудеться, якщо ви з товаришем чи в галасливій компанії.
В лісі немає перехідного якогось простору чи відрізку території, зайшов у нього і все, все тут інше, відмінне від довкілля міста чи села. Відразу захоплюють запахи, потім звуки, а далі… Далі й не хочеться йти, ото станеш собі й звикаєш до нового середовища хвилин 5-10.
Цьогорічний вересень, принаймні перша його половина, виявися сухим, хоч й спекотним. І в лісі відчувається ця сухість. Зрозуміло, інстинктивно починає зір мимоволі бігати долом, намагаючись знайти гриби. І за дві з половиною години таки знайшлися деякі гриби, це було голубінки(сироїжки) блювотні червоного кольору, так штук 5-6 трапилося, незначна кількість неїстівних грибів, як у нас кажуть – псячок різних, а ще три козарі(козарики, підберезовики), проте останні були повністю сухими, хоч і нехробачливими. Кому потрібні сушені гриби? Можете взяти собі, їх залишено на пеньку під 1333 грабом, що неподалік бівуачного місця навпроти району міста «доси»(за народним визначенням). Зрозуміли? Це жарт.
Давно не бував в лісі, ще як у червні. Ото й мандрую звичним маршрутом у напрямку Підгорянського монастиря, деколи змінюючи ходу в боки заради інтересу, зупиняючись і прислуховуючись до звуків лісу. Звуки вже зовсім не ті, що у травні та червні, багато птахів подались у вирій, чути голоси ворон, галок, синичок і скрегіт час від часу дерев у поважному віці з крислатими кронами. До такого велета підходиш, притуляєшся і відчуваєш як в тебе входить енергія. А о-н-н поряд великий мурашник, його мешканці всі в роботі, носять гілки та хвою, листя, напевно будуються міцно на зиму.
Головний лісовий шлях до монастиря добре вторований, та й не дивно, багато люду різного віку тут бігає заради свого здоров’я, ходять на роботу з навколишніх сіл. А ще на дорозі прокладена велотраса Теребовлянським туристично-інформаційним центром з відповідними позначками на деревах аж до монастиря й навіть на його стінах. Та про те трохи нижче.
Із західної, майже вертикальної, стінки високого плато, на якому якраз із 17 століття розмістився Підгорянський монастир, відкривається чудова, незбагненна панорами на звивисту ріку Серет внизу та села Семенів, Підгора, Малів, які понад береги ріки, мов мліють у мареві, а чи то спочивають. Тут вже й звуки не ті, і запахи також. Скільки разів буваєш на цьому місці, але все якась невідома сила тягне сюди знову і знову. Г-е-е-н у осінній блакиті ніби стоїть у повітрі яструб, а далі більша птаха – орел, соколи ж швидше і нижче літають та перекликаються поміж себе в азарті полювання. Налюбувавшись вдоста, слід вже й повертатись.
Частина 2. Трохи нездала, але для роздумів і дій
Знаєш, шановний читачу, коли ранком чисті ще душа та мізки з думками, вірніше їх відсутністю, то більше відчувається, менше помічається поганого. Та на зворотньому шляху, мовби різкість навелася й неможливо стало відкинути, пропустити ті негаразди в лісі, про які неодноразово вже доводилося писати. Найперше, це те, що на велотрасі, навіть посередині її, ось вже як 2-3 роки з’являються ями-траншеї з пологими схилами й глибиною до 1-1,5 м. Щороку їх більшає кількість і нині вже є більше десяти, схили деяких тих ямищ встелені хідниками. Що ж то таке і хто зробив в лісі таку шкоду? А це для себе створили любителі екстриму – велосипедисти, як кажуть у нас –роверисти. Плекаємо надію, що ліс пошкодили не з відома Теребовлянського туристично-інформаційного центра, де директором Степан Зелінський, проте тих екстрим-ям не було до прокладення лісової велотраси. Напевно все таки ті молоді люди брали участь хоч раз у велопробігах до Монастиря, а потім вирішили самотужки «ускладнити» трасу. Все таки є запитання до директора ТТІЦ: Чому, пане Степане, ви не зреагували на такі самовільні дії невідомих «спортсменів» та не «забили у всі дзвони»? Чому автор цих рядків знову має першим вивертати непотріб назовні?
Багато людей, дуже багато, як мешканців Теребовлі, так і мешканців сіл, що входять в Теребовлянську ОТГ, безліч разів звертались по різних питаннях до влади, але їх послухали лише мізерну кількість разів. Скільки їм ще стукати в зачинені двері? Автор цих рядків давно вже перестав стукати в двері влади, а почав стукати у вікно, тобто, під вікном розуміється звернення через ЗМІ. І що? А майже те саме – шиби дзвенять, та вікно рідко відкривається.
Неподалік виходу з лісу в нас є давнє бівуачне місце з лавками та столом. Ото там завжди можна відпочити після лісових мандрів, розтягнутись горілиць на лавці та спостерігати височінь небесну крізь крони дерев, а ще послухати тишину. Та те місце часто заґаджують всілякі пияки та бузувіри. Є все ж добрі люди, сусіди, які цілою родиною час від часу прибирають ту територію . Цього разу там знову була купа сміття, а ще надписи надряпані чимось гострим столі. Перший вправно: «Випив, прибери», а другий у відповідь неграмотно: «Ахулі нам»(див. фото). Що тут сказати? Просто немає слів…
Віктор Аверкієв, фото автора
