Чи віддали подушку?

– А пам’ятаєш, Любцю, за ту подушку в шостому класі?
– Та як, Ігорку, забути… Було десь з місяць розмов не тільки про подушку з директорського кабінету. Як то здавніло, як то скоро все здаленіло… Певно років тридцять назад, може й більше…

Пригадали на річниці закінчення школи не один випадок. Але цей був особливим…І всі зачудовано слухали Ігоря, який в ролях нагадував історію їх шкільного трафунку.
-Коли на передній парті почався рух, – Ігор поважно розправив плечі, – ми з Любою зацікавлено заглянули з-за плечей Сергія Задвижки. Пам‘ятаєте цього відомого в класі хлопця – непередбачуваного та допитливого. Хіба раз таке було, що він приносив у школу їжаків, домашніх білих пацюків та іншу цікаву живність? Веселилися усі, особливо Марія Опанасівна, наша вчителька російської мови та літератури. «Закрой дверь с тантой сторони!» -виганяла вона його з класу чи не кожного тижня. Але Сергій читав багато, знав напам’ять чи не всього «Онегина» і «Мцирі», тож йому прощалося оте дуренство з пацюками.

Та на цей раз на парті Сергія рюкзак був розстебнутий набік і з нього виглядала якась величенька металева штука, в якій він кульковою ручкою колупався.

Коли ми з Любою пильніше придивилися – впізнали в тій залізяці міну, причому давню, певно часів другої світової. Тоді нам казали – Великої Вітчизняної. Оскільки фільм про Ковпака дивилися тоді майже всі хлопці – ми були великі специ, особливо з розмінування. Бо в кіні той процес бачили. Думки змішались, як у бразі гуща. І я почав давати Сергію цінні поради, куди тицяти ручкою, щоб не попасти на «взриватєль». Хоч кажуть: не чіпай проблему, поки проблема не чіпає тебе.

Марія Опанасівна, помітивши жвавий рух у нашому куточку, обійшла клас по периметру і ззаду раптово запитала: «Что это ви тут копошитесь?» В Сергія сіпнулись руки, міна покотилася нахиленою лядою парти і легенько приземлившись йому на коліна, завершила траєкторію свого руху посеред класу.

– Так, іноді правда буває цікавіше вигадки, – підхопила Люба, Любов Іванівна, тепер вже поважний бухгалтер. – В Марії Опанасівни за секунду на обличчі змішалися всі кольори веселки і хмурого осіннього неба. Як нині пригадую: спочатку вона крикнула всім встати. Клас слухняно піднявся. Потім сісти. Потім закомандувала: всім з крайнього від стіни ряду ланцюжком виходити з кабінету. І старості класу покликати директора. Через кілька хвилин три глибокі сирени опустили всіх учнів школи у підвал – в бомбосховище. Там було трохи моторошно…

– Та де там моторошно, ото було розваг! – жваво заперечив Ігор, – те, чого ми найбільше навчилися в школах і університетах – це спосіб здобути знання. Швидше, навіть не спосіб, а життєві перевірені навики. Адже кожен набирається знань і умінь по-своєму…

Ігор нагадав, як колись приповідав його батько: як ся має, як ся знає, — так ся повертає. Події того дня накручувались у тугу спіраль, відколи директор викликав з місцевого військкомату спеціалістів. Але ті, пославшись на розколупану міну, заявили, що це вже вибуховий пристрій іншої категорії небезпечності та складності. Поінформували якусь установу, аби прислали спеців з розмінування такої зброї.

А щоб продовжити навчання, міну перекотили на подушку, на якій сиділа вже в літах і з радикулітом секретарка і акуратно перенесли та залишили в кабінеті директора. Як в нас кажуть: знає майстер, що робить, не нам то замішано.

Через три дні специ зі Львова прибули до школи. Як директор сидів цих три дні перед міною на подушці – ніхто не знав. Чи й сидів? Але діти спокійненько вчилися, грали футбол в залі і обговорювали знахідку Сергія. Звісно, батьків хлопця викликали до школи, самого довго розпитували про те, де він відкопав міну. До речі, там, у посадці надибали ще три штуки і відразу знешкодили.

– Забрали міну на тій самій подушці, – нанизував останні ноти розповіді Ігор. – Як нам здавалося, маршово і урочисто несучи її у військову машину.
Але нас, пацанву, цікавило найбільше: чи віддадуть подушку секретарці?

Зоряна Замкова

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram