Присвячується світлій пам’яті мужньої людини, людини із характером міцнішим за крицю – Миколі Михайловичу Савченку. З нього власне і бере свій початок ялинкова фабрика.
Слід відмітити, що і цей історичний пошук, як багато інших, започаткував теребовлянець, історик та краєзнавець Леон Городиський.
Перегляньте також:
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
Невідомо, що на місці фабрики було до 1939 року, але того року там була створена артіль по виготовленню мастила для коліс возів. Після ІІ світової війни утворилася заготівельна контора. Працівники їздили по окрузі та збирали-заготовляли пушину, черепицю, м’ясо та інший крам. Вже тоді в тій конторі працював і Микола Савченко.
Звідки ж ця людина, як і коли попала до Теребовлі? Народився пан Микола в с. Чудин Радомишльського району Житомирської області в сільській родині 8 жовтня 1922 року(помер в червні 1989 року). Під час визволення радянськими військами території свого краю пішов на війну з однією військовою частиною. Воював у складі декількох армій(читач може ознайомитись з фото, де є перерахунок армій та подяка солдату від тодішнього військового керівництва радянської армії й хоч там все російською та дуже пафосно, притаманно тодішньому режиму, все ж заслуги, як то кажуть – на лице вояка), був неодноразово пораненим, зокрема, в спину та п’ятку. Ці рани чоловікові не заживали все життя аж до смерті й кожного дня для Миколи продовжувалася війна, яка для більшості давно закінчилася. Війна із болем, із самим собою… Можливо саме це загартувало його волю, характер і в той же час зробило милостивим до інших. Двічі орденоносець ордена «Слави»(І і ІІ степенів) старшина Микола Савченко зустрів перемогу над фашистами у Празі, звідти він тоді відправив листівку додому(див. фото). Крім того, у нього є ряд бойових медалей, зокрема – 2 «За відвагу». Але ще під час свого бойового шляху йому доводилося звільняти і Тернопіль, і Теребовлю. Тернопіль був майже повністю знищений, а от Теребовля не дуже. Тому й запала краса невеличкого містечка між горбами, яке все в зелені було садків, молодому солдату до серця. Тож після війни, в 1946 році, він повернувся до нього та пустив тут коріння свого роду. Дружина пана Миколи – Анастасія Євдокимівна також була не слабкого десятку, енергійна, сильна жінка, вся по своєму чоловікові. Спочатку вона працювала головою в колгоспі «8 березня», потім викладачем в школі механізації(яку пізніше перенесли в с. Буданів і зробили ПТУ), викладачем с/г наук в училищі культури. Жінка була на ти із технікою, вправно могла працювати на комбайні, водити трактор та авто.
Інформацію про минуле фабрики тривалий час збирала донька пана Миколи Людмила Піх(Савченко), вона зустрічалася й бесідувала з багатьма бувшими працівниками підприємства. Зібравши та систематизувавши інформацію(може і не в повному об’ємі), вона розповіла наступне: «З 1946 року мій батько почав працювати заготівельником райпобуткомбінату. Приблизно в 1947 році тут утворився цех по виробництву ялинкової іграшки, крім того на підприємстві працювала пилорама, виготовляли черепицю, вікна, двері, меблі, вичиняли шкіру, були тут і швейна майстерня, лазня, ковбасний та сировий цехи. Згодом до цеху по виробництву ялинкових іграшок приєднався склодувний цех, де видували іграшки вручну. В кінці 50-х років і на початку 60-х років минулого століття на підприємство почали завозити зріджений газ в балонах і таким чином видували продукцію вже на газі. Майстром цього цеху в ті роки був Михайло Їжак. З того ж часу газом почали забезпечувати і всіх мешканців міста, згодом – району. Потім відкрили сріблильний цех, де іграшки сріблили порошком срібла шляхом його розпилення. Те срібло отримували десь у Москві, його видавали лише моєму батькові, тож йому доводилося туди постійно їздити. Ще пізніше відкриваються цехи – фарбувальний, художнього розпису, збірної іграшки – сніжинок, літачків, кулонів для дівчат, намиста, гірлянди та інше. В цеху м’якої іграшки виробляли дідів морозів, снігурочок, штучні ялинки. Працював на фабриці столярний цех, де під замовлення виготовляли меблі, вікна двері, дошки на підлогу. На той час фабрика мала автомеханічний цех, з техніки там були – УАЗ, 2 автобуси ЛАЗ і ще один. Ними возили на роботу та додому робітників, які працювали у дві зміни, з Дарахова, Кам’янки, Застіноччя та Кровінки. Автобусами працівників вивозили на відпочинок та екскурсії в Карпати, Львів, Київ, Брест, Мінськ, на природу, на власну базу відпочинку на 80 місць «Ялинка» в Затоку, що біля Одеси була.
В 1963-64рр. райпобуткомбінат стає фабрикою, сталася реорганізація господарства з територіального в галузеве, яке вже підпорядковується легкій промисловості. Починаючи із 70-х років минулого століття, іграшки покривають вже алюмінієм, виготовляють штучні пластикові ялинки, дощики, вінки на цвинтар з цим покриттям. Також на фабриці встановлено станки для шовкографії. Шовкографія, це один з різновидів друку, в основі якого нанесення фарби на поверхню (матеріал) відбувається методом продавлювання через трафаретну форму. В свою чергу трафарети виготовлялись з тканин шовку, що власне і дало назву цій технології. Шовкотрафаретним друком стали наносити зображення на скляні іграшки, це збільшило кількість їх випуску, на відміну від ручного способу. В 1968 році був відкритий філіал фабрики в с. Семенів, де виготовляли пластмасові ялинкові іграшки, дідів морозів та снігурок. Керував у ті роки цим відділом Ярослав Копчак.
За керування фабрикою моїм батьком у ній були теплиці(див. фото) для вирощування живих квітів, овочів для своїх працівників, також велике підсобне господарство – 80 га поля в районі від ЖД моста над шосе на Тернопіль до сучасного газового господарства. Наша фабрика одна із перших державних підприємств на цілу «нєоб’ятную страну» започаткувала створення підсобних господарств. Фабрика мала свій комбайн, гусеничний та колісний трактори та весь реманент до них. В підсобках вирощували біля 80 биків, а ще свині, кролі, м’ясо йшло лише робітникам фабрики. Робітників шкідливих професій безкоштовно харчували, давали молоко, на території стояли бочки з квасом та автомати з газводою, також все безкоштовно для працівників. Був на фабриці й медпункт, де двічі на тиждень робітників приймали лікарі – терапевт та гінеколог, також тут працював стоматкабінет, фізкабінет та кімната для реабілітації. Новаторством було на фабриці й те, що в кожному цеху створили кімнати для прийому їжі з посудом та душові кабіни. Дбалося й за санітарний стан, тому встановили потужні вентилятори в системі вентиляції. Згодом підключили конвейєр від видувального цеху до упаковки ігршок. Безкоштовно для працівників на території фабрики функціонувала взуттєва майстерня. Фабрика мала підшефні колгоспи в селах Дарахів, Кобиловолоках, яким значно надавала допомогу у сільськогосподарський справах.
Фабрику відвідували в різні часи міністри, космонавти, актори, інші визначні люди того часу, наприклад, заслужений актор України з Києва Сергій Іванов, який зіграв роль «Кузнечика» у відомому фільмі «В бій ідуть лише старики».
Фабричний хор народної пісні приймав участь у всіх святах міста, в багатьох обласних, Всеукраїнських, а також за кордоном, зокрема, в Польщі. З тими країнами у 1982-83рр. були налагоджені тісні зв’язки по обміну досвідом. Успіхи в роботі Миколи Михайловича не могли залишитися без уваги, адже завдяки йому слава про Теребовлянську ялинкову лунала на весь Союз. Тому він був нагороджений ще двома «мирними» орденами – «Трудового червоного прапора» і «Дружби народів».
Діти працівників фабрики відвідували танцювальний гурток, співочі гурти. Також на фабриці створили оркестр духових інструментів, в спортивних змаганнях честь фабрики відстоювала футбольна команда.
Підприємство приймало активну участь у благоустрії міста, наприклад, на Замковій горі побудували театральну сцену, будиночки «Козацький дозор» та інші на території паркової зони, а також тут облаштували дитячі гірки та качелі, гіпсові скульптури з козаками(нині це все знаходиться в дуже поганому стані, поломане та розграбоване).
Починаючи з 1984 та в наступні роки, збудовано новий корпус по виробнитву штучної іграшки, новий актовий зал, два ангари, де були картонні відділення для упаковки іграшок.
В 1993 році на фабрику проведено газопровід(директор Голяк Богдан Володимирович).
Як видно з вище описаних даних, підприємство дбало про своїх працівників, створювало їм всілякі нормальні умови праці, відпочинку, турбувалось і про їх здоров’я. Та ще в 50-х роках минулого століття для робітників почалися зводитись жилі будинки. Так перший з них збудували біля тодішнього фотоательє, далі – так звана, малосімейка на 120 квартир навпроти міського стадіону «Колос», декілька 5-поверхових будинків за взуттєвою фабрикою, два будинки по вул. Паращука, ще ряд будівель поза Молодіжним парком та в інших місцях міста.
Кількість робітників на фабриці в ті роки становила 1400 чоловік, адміністрації – 100 чоловік, середня заробітна плата – 240 карбованців, прибутки фабрики – 5 млн. крб., це найбільше серед всіх подібних фабрик Радянського Союзу».
Слід відмітити, що маса бувших працівників фабрики із захопленнчм згадують роки своєї роботи там, із сльозами на очах щиро дякують її директору Миколі Савченку, за правління якого фабрика набула найбільшого розквіту. Люди говорять, що вони вже й не відрізняли де робота, а де домівка, все було взаємопов’язаним, у всьому їм підприємство допомагало, йшло на зустріч навіть у самих побутових дрібничках. Та й харчі можна було придбати по найнижчих цінах, поїхати на море, якого більшість і в очі не бачила, зайняти своїх дітей корисиними справами, відвідати інші міста, відпочити в наметах на природі, всього не перерахувати. На запитання – чому ж те все зникло, хто на вашу думку в тому винен, вони відповідали так переважно: у всьому винна місцева влада та тотальна приватизація(вимовляють як – «прихватизація»).
Розповів про роки своєї роботи на фабриці теребовлянець Юрій Нижник: «В 1975 році після закінчення Львівської політехніки я почав свій трудовий шлях майстром автоматного відділення на даному підприємстві. Далі довелося попрацювати до 1996 року технологом, завлабораторією, в.о. головного інженера, головним механіком. У механічній майстерні в нас була дуже творча бригада і напевно 70% всієї фабрики було створено їхніми руками. Слід віддати належне таким людям, як Юрій Туревич, Микола Бондарчук, Михайло Миськів, Леонід Фльорис, Йосип Гуз, Іван Ковальчук, Валентин Бабешко, Ярослав Палюх та інші, вони внесли чималий вклад в розвиток виробництва. Від себе осибисто і від всіх своїх соратників дякуємо бувшому нашому керівнику Миколі Савченку! Він був особливою людиною і відмінним керівником, піклувався про кожного працівника, до речі, всіх знав поіменно від двірника до головного інженера. За нього ми їздили по таких же фабриках всієї країні з метою обміну досвідом. На той час наша фарика була краща в цілому Союзі».
Поділився своїми спогадами про фабрику й теребовлянець Микола Бондарчук: «На фабрику я прийшов у березні 1973 року і почав працювати в художній майстерні гравером. В нас був прекрасний колектив і всі ставилися до мене з великою повагою. Наш відділ розробляв нові види іграшок, затверджували це, потім впроваджували у виробництво. Микола Савченко дуже любив відзначати людей у фото, відео та іншим чином. Ось завдяки йому я мав громадське навантаження фото-відео-кореспондента. Микола Михалович полюбляв так мене кликати. Ми зняли тисячі фото, багато відео-роликів про нашу працю. На превеликий жаль це все пропало в музеї фабрики після приватизації її».
Колишній директор фабрики Богдан Голяк доповнив своїх бувших працівників і теперешніх друзів цікавою інформацією: «Ялинкові іграшки в нас почалися вироблятися після ІІ світової війни. І що цікаво – хтось з фроновиків привіз технології тих виробництв з Німеччини і, зокрема – видувки та посріблення. Цей фронтовик виробляв іграшки самостійно і в закритому від сторонніх очей приміщенні(на жаль прізвища його не пам’ятаю). Але був у нас такий собі представник від, як то кажуть, вищестоящих органів, Павло Подмарков, саме він переконав чоловіка поділитися зі всіма тією німецькою таємною технологією. Секрет полягав в тому, що скляні трубки різної товщині нагрівали на той час гасом з форсунок, до яких були під’єднані ручні повітряні нагнітачі, й видували ротом. Коли ж почалося масове виробництво іграшок, також спочатку на гасі, але тоді повітря вже подавали компресори до кожного робочого столу».
Після Миколи Савченка, який віддав роботі всі 40 років свого життя, директорами фабрики були нетривалий час Володимир Сорока, Юрій Дзюбан, Анатолій Мельник, а вже з 1989 по 1996 роки Богдан Голяк. Та за цих керівників фабрика ще трималася і люди були зайняті та працювали. А от далі почалася та приватизиція і підприємство стало зватись « Відкрите акціонерне товариство «Теребовлянська фабрика ялинкових прикрас». Набираємо цю назву в Гуглі та бачимо наступне: Дата реєстрації – 27.01. 1997 р.( нині вже 23 роки), статус юридичної особи – порушено справу про банкрутство, розмір статутного капіталу – 1 258 800,00 грн. , організаційно-правова форма – відкрите акціонерне товариство, форма власності – недержавна власність, види діяльності, основний – виробництво ігор та іграшок, уповноважені особи – Кобильняк Степан Михайлович, ну і адреса.
Так ось, за 23 роки того ВАТ фабриці зробився капшук(фото додаються). Опитуючи людей, які колись працювали на фабриці, вийшла така картина про неї. Люди ж говорять, що той Степан Кобильняк одноосібно(без збору чи консультацій правління, акціонерів) все унікальне устаткування цехів продав на металолом, а також все більш-менш цінне збув. Також кажуть, що не лише пан Кобильняк приймав участь в розбазарюванні добра, а ще й багато інших, так званих, акціонерів. Говорять навіть, що в приміщенні бувшої фабричної їдальні(до речі, тут не одна пара теребовлянців раніше святкувала свої весілля, дні народження, інші урочистості) розводив свиней. Був колись на фабриці й музей, де вся її історія відображалась на стендах, на фото, з багатьма наочностями і т.д. Нині там хіба, що миші та щурі господарюють. Всі приміщення часом піддалися руйнації, поросли рослинами, повний армагедон. На території живе напівздичавілий прайд собак, можна помітити лисиць та білок, а істинних охоронців ВАТ – катма. Невже владі байдужий такий стан речей на колись процвітаючому підприємстві? Хто нині має про нього подбати?
Так, так, напевно таки правдиві такі істини: є люди-творці, а є й люди-руйнівники; будувати, творити набагато тяжче, ніж руйнувати. Та все у волі Божій, не забуваймо цього. Він все бачить і з часом воздасть кожному по його заслузі!
Більше фото можна подивится ТУТ.
Віктор Аверкієв
