Такий стаж дійсно за своє спільне життя заробило подружжя Бліщів – Дмитро(1936 р.н.) та Йосифа(1936 р.н.), які й нині проживають в районі Садиків м. Теребовля. Вони разом пропрацювали все своє життя на взуттєвій фабриці робітниками, мають двох синів та чотирьох онуків, дві правнучки.
Відразу слід зазначити, що автор здавна знайомий з паном Дмитром, але саму зустріч зорганізував спільний знайомий – теребовлянець, історик та краєзнавець пан Леон Городиський.
Перегляньте також:
- Підприємці з Тернопільщини підозрюються у переправі чоловіків закордон
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
Пан Дмитро розповідає, що влаштувався на взуттєву фабрику в 14 років 1952 року, хоч за радянськими законами такого віку робітників не приймали. Але його оприділили учнем з випробувальним терміном. Він закінчив сім класів та змушений був покинути школу, бо відмовився вступати до комсомолу так, що середню освіту прийшлося здобувати вже пізніше, працюючи одночасно. За свій трудовий стаж чоловікові доводилося працювати робітником, наладчиком, слюсарем по ремонту взуттєвого обладнання. Дружина почала працювати на фабриці з 1959 року. На фабриці молоді познайомилися й у 1961 році утворили нову сім’ю. Молода пара стала жити в невеличкій хатинці з 2-х кімнат родини Йосифи, що розміщувалася на Княжій горі Садиків. З роками вони розбудувалися, але навіть тоді, коли їм було запропоновано квартиру в фабричному новозбудованому будинку, вони відмовилися, бо своє є ж своїм, до того навколо була та є й до нині надзвичайна краса – позаду ліс, а спереду панорама всього міста.
Ця пара із своїм багажем років сповнена життєвої енергії, сил, оптимістична і просто вони добрі та щирі люди. Під час бесіди пані Йосифа сказала було: «Бачте, який він у мене стрункий? Отакий він все життя, лише чим я його не годувала, а він все підтягнутий, стрункий та худорлявий…» На що пан Дмитро відповідав: «Бачте, як мені доводилося все життя мучитися? Але яка ж то була і є до нині насолода, я вам скажу!» Отакі вони… А немаленьке їхнє обійстя вправно доглянуте, всюди чисто та охайно і все це своїми власними силами, руками.
В 1955 році пана Дмитра призвали до радянської армії й він відслужив три роки в Монгольській НР, добре, що хоч ці роки зарахували йому до загального трудового стажу, ще й місце збереглося. Тож з 1959 року Дмитро знову працює на фабриці. З 1959 по 1961 роки Дмитро є активним учасником футбольної команди взуттєвої фабрики «Авангард», грав нападником під № 11.
Розповідь Дмитра Бліща: «До 1985 року наша фабрика називалася «Взуттєва фабрика № 37 Львівського об’єднання «Прогрес», до речі – сама більша серед всіх. Але з того року наше підприємство відокремилося і почало самостійно розвиватися та успішно функціонувати. Завдяки новому директору Євгену Джусу були побудовані нові цехи, дитячий садок, жилі будинки по вул.. Паращука, три будинки біля СШ № 1, а також гуртожиток навпроти гімназії і все це для наших працівників.
Кажуть, що на місці фабрики спочатку колись була молочарня. В 1947 році тут створили перший цех та запустили перший конвеєр, а вже в 1949 році була створена власне взуттєва фабрика. В пік свого розвитку фабрика мала вісім потоків і випускала 35 тисяч пар різного взуття в місяць. Заробітна плата робітників у ті часи становила від 80 до 230 карбованців, в залежності від розряду. Найвищим був розряд № 6, мені його з часом також присвоїли. Робочих місць на фабриці було близько 1300, але за декілька десятків років через неї пройшло багато людей – може 20 тисяч, а може й всі 50 тисяч.
В інші часи директорами взуттєвої нашої фабрики були Дмитро Верхоляк, Володимир Проценко, Юрій Дзюбан, Ярослав Бурбела та інші. Окремі цехи орендувались італійцями та канадцями, керував підприємством навіть один вірменин».
Пан Дмитро з дружиною розповідали ще багато чого та, як не крути, все знову поверталося до фабрики, друзів, з якими вони працювали. З великою теплотою вони навперебій називали їх прізвища, з жалем констатували, що той чи та на превеликий жаль вже покійні. Ось частка друзів подружжя Бліщів(називаємо за їх проханням): Микола Костоглодов(гол. механік), Іван Копчак(гол. енергетик), Олександра Наконечна(гол. інженер), Валентина Лебедєва(закрійник),Олександр Фросенко(модельєр), Володимр Трендовацький(майстер), Станіслав Островський(робітник), Михайло Заєць(гол. бухгалтер), Павло Ралько(модельєр) та його дружина Ольга(плановик), Микола Ярмола(голова планового відділу), Іван Палюх(шофер), Володимир Хрик(робітник), Мирослав Курочка(наладчик), Іван Васенда(електрик), Йосип Костевич(столяр), Леонід Лідовський(зварювальник), Валерія Пушкіна(профспілка).
На запитання – скільки ж у вас насправді було друзів за життя, пан Дмитро відповів, що вся фабрика, а потім подумав і додав – вся Теребовля.
Крім того, подружжя показало багато старих та нових фото – як фабричних, так і сімейних. Із старих фото 1956-57рр. цікаве дуже, на погляд автора, фото, де зафіксована стара хата родини Йосифи холодної пори, там видно утеплені зовні стіни тодішнім способом(не те, що нині – пінопластом) – листям з лісу в загатах, патиках, також з лісу. Пані Йосифа казала ще, що їх батьки посилали до лісу за листям з веретами та мішками на заготівлю, але можна те було робити й з кукурудзянки чи соломи, проте цей матеріал до весни все таки йшов на корм худобі. Ще одне цікаве фото, вказаних вище років, з центру Теребовлі. Тоді якраз йшло будівництво першого поверху будинку, де нині розміщене відділення «Приватбанку». Інші фото – 60-80 років минулого століття.
Перебуваючи на пенсії, пан Дмитро веде і далі активний спосіб життя. Це найбільше проявилося в його участі на будівництві нової УГКЦ Покрови Пресвятої Богородиці(неподалік його обійстя), де настоятелем є отець Ігор Сип’як. Нині ж, коли церква вже функціонує, пан Дмитро у ній є членом церковного комітету, співає у церковному хорі.
Щастя, здоров’я і многії літа вам, шановні Йосифа та Дмитро!!!
Віктор Аверкієв, фото автора
