За свою багаторічну працю в газеті яких тільки знайомств не було і в кого тільки не доводилось брати інтерв’ю — у президентів, патріархів, знаних письменників, артистів, відомих політиків.
А торік уперше довелося поспілкуватись із володарем «Оскара» — найпрестижнішої кінопремії світу. І що особливо приємно: він виявився уродженцем українського Харкова, багато років прожив у цьому місті. І хоч уже понад чотири десятиліття мешкає у Сполучених Штатах, із теплотою згадує і рідне місто, і Україну. Ім’я його — Євген Мамут. Свій «Оскар» він отримав ще далекого 1986 року за спецефекти у фільмі «Хижак». Його винахід був настільки важливим, що дав можливість цій стрічці відбутися. Недарма Арнольд Шварценеггер назвав українця «батьком «Хижака». А потім були такі відомі стрічки, як «Матриця», «Брудні танці», «Блакитна лагуна», «Леді-Яструб» та інші, в яких талант нашого земляка розкрився на повну силу.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Євген Мамут — один із героїв документального фільму «З України до Голлівуду», що вийшов на екрани в листопаді минулого року і розповідає про українців, котрі зробили вагомий внесок у творчий розвиток знаменитої кінофабрики. Ось як Держкіно анонсувало вихід цієї стрічки у прокат: «Мало хто знає, що наші співвітчизники відіграли неабияку роль у створенні славнозвісної «фабрики мрій», виникненні «Оскара» і сприяли виходу найкращих американських фільмів, що стали історією світового кінематографа. Майже кожен з них має свою зірку на «Алеї слави», «Оскар» чи «Золотий глобус». Але найважливіше, що всі вони зробили неймовірний внесок, збагативши Голлівуд не тільки своїм талантом, а й принесли в нього власну культуру, частину свого життя, душі».
«З України до Голлівуду» — перше масштабне дослідження «українського сліду» на цій найвідомішій кінофабриці світу. Про те, яким глибоким і вагомим був, та й залишається, цей слід, не здогадувались навіть українські кіношники. Як розповідала в Тернополі молода продюсерка фільму, коли Станіслав Сукненко признався їй про своє бажання зняти цю стрічку, вона подумала: що він збирається фільмувати — де Україна, а де Голлівуд? А режисер десять років серйозно досліджував цю тему, навіть видав англійською мовою книжку під такою ж назвою, де дослідив сотню імен українців, котрі в той чи інший спосіб уславили «фабрику мрій». Йдеться не тільки про акторів, режисерів, продюсерів, а й висококласних фахівців з анімації, славетну акторську школу, музику, технічні розробки для виробництва фільмів.
Запитаєте: чому ми про них досі нічого не чули? Та тому, що їх там називали спочатку «рашен», потім «совєтік», про Україну ніхто й не чув. До того ж багато з них, особливо акторів, поміняли свої українські прізвища, часто важкі для вимови у західному світі, на милозвучні псевдоніми. Так, Микола Адамчук став Ніком Адамсом, Володимир Палагнюк — Джеком Пелансом. Останній, до речі, ніколи не приховував свого українського походження, навіть мріяв зіграти Тараса Бульбу. У 1992 році Пеланс-Палагнюк отримав «Оскар» за фільм «Міські піжони». А тато його був родом із Тернопільщини.
Як розповідав режисер фільму Станіслав Сукненко, щонайменше п’ятеро героїв його фільму з Тернопільщини. Найбільш знакова постать із них Люба Кеске, родом із Теребовлянщини. Вона пропрацювала на студії 48 років і зробила кар’єру від простої працівниці до віцепрезидента компанії «Метро-Голдвін-Майєр» (тієї, що з рикаючим левом у заставці). Пані Люба в гарній вишиванці розповідає, скільки відомих людей пройшло через її офіс, які подарунки від них зберігає.
Та повернемось до Євгена Мамута. Він приїхав у США в 1978 році. У пошуках роботи розіслав 200 резюме. І лише на два з них отримав відгуки. Йому запропонували працювати інженером на трансформаторному заводі, і був дзвінок із кіностудії EFX Unimited: «У нас захворів чоловік, який мив плівку. Приходьте на роботу». І він обрав мити плівку. А згодом студії прислужились і його інженерні здібності. Він виготовляв конструкції, які робили істоту одночасно видимою і невидимою, як у «Хижаку», чи створив цілу систему зйомок, щоб люди літали над землею, як у «Матриці». Пану Євгенові уже 87 років, але він ще продовжує працювати. Разом із дружиною Іриною Борисовою вони живуть у Массачусетсі, де створили унікальний музей анімації і спецефектів.
Пані Ірина — аніматор. Вона працювала художницею в Харківському театрі ляльок, до Америки виїхала у 1993-му. Там і одружилася з Євгеном Мамутом. Каже щиро: «Він поїхав до США з іншою жінкою, а потім я стала його дружиною». На відміну від свого оскароносного чоловіка вона ще може спілкуватися українською, але швидко переходить на російську. Розповідає, що з рідним театром, який, за її словами, найкращий у світі, підтримує найтісніші зв’язки, разом вони поставили уже п’ять вистав. Її історія не потрапила до фільму «З України до Голлівуду», хоч його творці «мучили» її цілих шість годин. Тепер, кажуть, про неї змонтують окрему документальну стрічку.
Подружжя американських кіномитців українського походження приїхало в рідні краї спеціально для презентації фільму.
— 41 рік тому я приїхав до Америки, — розповідав Євген Мамут тернопільським журналістам. — І коли мене запитували, звідки я, відповідав, що з України. Ніхто не знав, де та Україна. Коли в Україні почалась війна, усі вже розуміють, де вона, співпереживають. Коли ж українці побачать цей фільм, то збагнуть, як багато наших людей у Голлівуді. І прийде час, вони зрозуміють, що їм не треба їхати в Америку, а будуть творити свій Голлівуд в Україні. І наші люди тут зможуть зробити значно більше, ніж вони зробили там.
А тим часом Станіслав Сукненко уже завершив другу книжку «З України до Голлівуду», де ще сто імен українців, які творили казковий світ найвідомішої американської кіностудії. А в планах — написати подібну книжку про українців у європейському кінематографі. За книжками, можливо, будуть й нові фільми. Вони не тільки повертатимуть українцям нашу кіноісторію, а й, хочеться вірити, надихатимуть сучасних українських кіномитців творити гідне кіно в Україні, а нашу владу спонукатимуть підтримувати його, розвивати. Ми вже маємо в останні роки низку вітчизняних кінострічок, за які не соромно, які здобувають призи на міжнародних кінофестивалях і які купують для показу в інших країнах. Якщо цей процес триватиме і нарощуватиме якісні параметри, прийде час, дочекаємось і свого «Оскара».
Галина САДОВСЬКА
