Рідні Марії були проти її шлюбу з невиліковно хворим чоловіком. Але вродлива медсестра послухалася власного серця. Їхнє подружнє щастя було коротким, мов спалах світла, проте навіть після багатьох десятиліть Марія не шкодує про те, що поєднала долю з Василем, пише Голос з посиланням на 20 хвилин.
Сімейне життя Марії Ярмуш тривало 3 роки 6 місяців, а після смерті чоловіка почався справжній жах. Коли він помер, донці Миросі було лише 3 роки, а сину Тарасику — 5 місяців.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Служба в армії закінчилася туберкульозом
“Хати в Тернополі ми ще не отримали, а із села Острів нам довелося виїхати, — розповідає пані Марія. — Мої батьки, які й так не були в захопленні від мого вибору, допомогти не мали чим. Я з двома маленькими дітьми на руках ходила Тернополем така очманіла, бо не могла зрозуміти, що Василя не стало. А крім нього і дітей, у цьому світі у мене більше нікого не було”. Марія влаштувалася у дитсадок в ясельну групу, щоб бути поближче до своїх малюків. Грошей не вистачало, бо допомога на дітей була мізерною, а зарплата медсестри — маленькою.
З майбутнім чоловіком Марія познайомилася у тубдиспансері, де працювала медсестричкою. Василь потрапив туди, бо “підхопив” туберкульоз під час служби в Радянській Армії у 1954 році у Заполяр’ї. Там його з двома товаришами на крижині понесло у Баренцове море. Розпочалася заметіль, і хлопців знайшли лише за 2 дні після завірюхи — обмерзлих і ледь живих. Після цього служба для Василя закінчилася обмороженими ногами і туберкульозом легенів.
У лікарні хлопець не зводив очей з молоденької медсестрички, навіть присвятив їй вірш “Медсестричка”: “У медсестрички гарненьке личко і світанкові фіалки-очі…” Симпатичний пацієнт з “вогником в очах” Дівчині також сподобався хлопець, бо був не такий, як усі інші, — задумливий, дуже галантний і з “вогником в очах”. Невдовзі симпатичний пацієнт запропонував дівчині одружитися.
Марійчині батьки були проти — хлопець був невиліковно хворий. Але закохана дівчина не слухала нікого. “Василь Ярмуш був для мене і чоловіком, і подругою, і мамою, і усім білим світом, — розповідає Марія. — Такої людини я більше не зустрічала. І не шкодувала про свій крок ніколи”.
Марія завжди намагалася бути поруч із чоловіком. Після одруження молодята жили в Острові, поблизу Тернополя. Василь працював позаштатним кореспондентом газети “Ровесник”, писав вірші і навчався заочно у Львівському університеті на факультеті журналістики. Дружина чекала дитину. Але у Львів подружжя поїхало разом, тим паче, лікарі пологів ближчим часом не прогнозували.
“Але яка була несподіванка, коли у мене таки почались перейми, — каже дружина В.Ярмуша. — Василь спочатку розгубився, а потім зрадів страшенно. Казав, що якби я народила донечку в Тернополі, то сесії він не здав би нізащо, так хвилювався б. А після пологів мене і доньку оточив такою увагою і любов’ю, що я зовсім забула, що в світі є якісь негаразди”.
“Я вижила лише завдяки дітям і пам’яті про Василя…”
Через три роки в сім’ї Ярмушів з’явився ще й син Тарасик. “Батько, хворий на туберкульоз, сам не вірив у таке щастя, — розповідає Мирослава Ярмуш, донька поета. — Мені здається, що він так нас любив, що намагався віддавати усього себе. Від тих теплих спогадів після його смерті було ще важче”. Марія Ярмуш пригадує: “Пам’ятаю, як біжу взимку на роботу, Тарасика сонного одягнула і на руках несу в садочок, Мирося біжить за нами. У садочку сонну дитину кладу в ліжечко і починаю працювати.
В ясельній групі було 15 малюків, і всіх потрібно нагодувати, переодягнути, бо майже усі дітки були дуже маленькі, навіть віком до року. Водночас пригадую свою долю. Сльози течуть, і я собі думаю: “Господе, якщо ти є на світі, заступися за нас”. Зараз я уже пригадую той час і сама собі дивуюсь, як тоді вижила… Напевне завдяки дітям і пам’яті про Василя”.
МЕДСЕСТРИЧКА
У мед сестрички
Гарненьке личко
І світанкові
Фіалки-очі.
А вона сердиться,
Червоніє,
І гордо зводить
Крильцята-брови,
І відвертається
Спохмурніло:
Мовляв, які ж бо
Дивні ці хворі!
А я щоденно
Любуюся нею
І, наче в музику,
Дивну музику,
Вслухаюсь в цокіт
Дрібненьких кроків.
І біль втихає
В чеканні впертім,
А я з думками –
У коридорі.
Вони шукають
Гнучку чорнявку,
А потім тихо
Питають в мене
Про те , як пахне
Її волосся,
Чи мліє щастям
Маленьке серце,
Коли грозово
Скресають ріки?
А вона сердиться
Незлостиво,
А червоніє,
Бо їй приємно,
Що хтось потайки
Зітхає-тужить…
Вона для мене
Не медсестричка,
А теплий вогник
В осінній тундрі,
Де ми, полярники,
Зібравшись в коло,
Відпочиваєм,
Бредем думками
До рідних в гості…
…Коли лікарня
Ще сном сповита,
Вслухаюсь в цокіт
Дрібненьких кроків.
То поруч ходить
Чиєсь кохання,
То медсестричка,
На пісню схожа!
Василь ЯРМУШ
