В українській політиці часто пропонують об’єднуватися навколо майбутнього і залишити минуле. Проте саме минуле дає важливі уроки для сьогодення. Хто не вивчив уроки минулого, ризикує втратити майбутнє.
Особливо це стосується подій Другої світової війни. За кілька тижнів, 17 вересня, виповниться рівно 80-ть років з початку радянської окупації України. І цю подію треба сьогодні виключно, як окупацію, а не “визволення”. Цю думку потрібно роз’яснити всім українцям.
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
По-перше, це наше самоусвідомлення, як нації у розумінні історичних подій. У сучасному світі пост-правди та гібридної війни необхідно чітко розуміти свою історію. Чітко виставляти оцінки. Бо сьогодні викривлена інформація та маніпуляція історією служать інструментами війни. Тиждень тому під час заходів приурочених початку Другої світової війни президент Польщі Анджей Дуда у своєму виступі сказав, що для Польщі ця війна закінчилася у 1989 році. Тоді його країна справді позбавилася радянської окупації, котра прийшла на зміну нацистській. В Україні досі свідомо нав’язують хибну думку про “визволення” у 1939 році. Для України загалом це було продовженням найкривавішої радянської окупації, а для Західної України її початок. Так зване “визволення” коштувало лише Західній Україні більше 500 тис репресованих. Ті, хто подають події вересня 1939, як визволення, свідомо чи несвідомо зберігають Україну під впливом інформаційної окупації. Недарма саме аргумент “визволення” є одним з головних в лексиконі московських пропагандистів у сучасній війні проти України.
По-друге — це розуміння наших теперішніх внутрішніх викликів. 80-ть років тому війна починалася з активної інформаційної підготовки. За радянські гроші і за допомогою агентури всіляко підривалася довіра до тодішніх українських національно-демократичних партій та їхніх лідерів. Радянські агенти займалися підкупом української інтелігенції. На міжнародній арені формувався непривабливий образ українця. В ті часи також були сильні “промосковські рухи”, бо їх спеціально підживлювали. Більшість прихильників “великої радянської України” зрозуміли обман лише тоді, коли опинилися у концтаборах, коли побачили справжнє “обличчя” визволителів. На жаль, і сьогодні частина українського суспільства не усвідомлює загрози повернення до “радянської України”, де забутий Пласт, Бандера і Шухевич, і, загалом, весь національно визвольний рух.
По-третє — це розуміння наших зовнішніх викликів. Тодішня міжнародна політика виявилася беззубою проти російського агресора. Окремі сили, як і зараз, прагнули розвитку економічних і торгових стосунків. Ті, хто говорили неправду такі, як Волтер Дюранті, отримували престижні премії. Натомість такі, як Ґарет Джонс, хто говорив правду про злочини радянського режиму і Голодомор, замовчувалися. Перед великою війною світові політичні сили намагалися уникнути її ціною здачі України. І сьогодні, на жаль, ми помічаємо такі ж загрозливі тенденції.
Обговорення і дискусія минулого під правильним кутом і оцінками з точки зору національних інтересів України потрібні, щоб йти своїм шляхом. І в історії також були такі приклади.
Це досвід Фінляндії, котра зберегла незалежність попри несприятливі зовнішні обставини, бо зуміла чітко відстоювати свої інтереси. Навіть ціною великих жертв. Якщо згадати спогади людини, яка зберегла незалежну Фінляндію, Густава Маннергейма, ми побачимо опис усієї теперішньої ситуації, де була і “сліпота міжнародних організацій”, і “зрада союзників”, і “загравання з агресором”. Але була і єдність фінського народу навколо однакового трактування своєї історії, своєї державності. Була єдність представників усіх політичних сил навколо інтересів нації. І вона дозволяла Фінляндії йти “проти течії”.
Зараз світ змінюється. І ми, як казав перший лідер ОУН Євген Коновалець, маємо до вибору, або бути творцями історії, або її жертвами. Відтак, сьогодні маємо чітко розуміти історичні уроки. Знати, де можливі компроміси, а де вони неприпустимі. Цього разу, після того, як ми здобули свою незалежність. Відстояли її кров’ю наших синів і доньок, ми зобов’язані її зберегти. Зробити Україну сильнішою. Стати творцями своєї історії, навіть, якщо проти цього будуть виступати внутрішні і зовнішні сили. І маємо бути готовими йти “проти течії”, як це робили українські націоналісти минулого, коли боролися за українську державу, якої “ніхто не хотів” крім самих українців. Першим кроком до успіху буде чітке визначення і чіткі оцінки подій минулого.
