Сьогодні на книжковому ринку не багато патріотичної літератури для дітей. Серед відомих авторів Марія Морозенко («Іван Сірко»), Володимир Рутківський («Сторожова застава»), Зірка Мензатюк («Таємниця козацької шаблі»), Еліна Заржицька («Легенди про козаків») тощо. Пригадую своє «босоноге» радянське дитинство і його «героїв», яких нам нав’язувала тодішня ідеологія: Павка Корчагін, Павлик Морозов, герої молодогвардійці, Зоя Космодем’янська… Це були нашвидкуруч «зліплені» зразки штучного і неприродного історичного моменту – так званої «ідеї». Там не було ані душі, ані серця, не було любові до рідної землі, не було зв’язку із Творцем. Там була духовна порожнеча, яка в свою чергу породжувала духовну пітьму. Ти мав пам’ятати, що ти з Радянського Союзу. України, як і всього решти, що її стосувалось – не було. «Герой – це той, на кого свідомо хоче бути схожа людина в реальному житті, про кого сам кажеш: «Я – як він» або «Я буду, як він». Це психологічний аспект. З іншого боку, Герой відповідає на виклики свого часу. Змінюються часи – змінюються і Герої. Це соціальний аспект. Я вважаю, що не варто нав’язувати всім дітям однакових Героїв, бо це обмежує особистість, – міркує філософиня і письменниця Наталія Дев’ятко, – і коли подібним «узагальненням» на психологічному рівні займалася ідеологія, до добра це не призвело. Сьогодні типові герої, в яких втілюються національне та архетипи, нині вже є — це всі військові і захисники рідної землі від козаків до сучасних воїнів».
Одного з таких героїв і запропонував відомий український письменник Богдан Мельничук у казковій повісті «Козацькі вітрила». ( Навчальна книга – Богдан, 2019. – 40 ). Через життєву історію козака Северина, маленькі читачі навчаються любові до рідної землі, поваги до героїчного минулого українського народу, насамперед, його славних синів-козаків, до пошанування християнсько-моральних цінностей і народних традицій, кмітливості та мужності у складних ситуаціях під час боротьби з ворогами. Тема козацтва достоту неоціненна, це невичерпний скарб-досвід нашої прадавньої минувшини, який несправедливо намагалися знищити, спаплюжити, стерти із скрижалей пам’яті. Але він, як те казкове зернятко із вже згаданої казки, яке залишилось на спопелілому згарищі – враз ожило і заплодоносило…
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Дошкільнятам та підліткам вкрай важливо пізнавати звитяжну історію рідного краю через казкові образи та символи. Бо казка підсилює сприйняття написаного, збагачує уяву, зрештою, надихає на позитивні вчинки. Головний герой «Козацьких вітрил» – козак Северин робить неймовірне, піднімається з руйновища, немов той птах Фенікс. Він робить все, аби врятувати сім’ю і рідний край від триголового Змія, який знищив корабель із друзями побратимами Северина. «Та це ж ми тут господарі, ми, а не ти. І земля тут наша. Споконвіку була, є і буде нашою, яке крилате гаддя над нею не літало б. Не повзало б тут, не топтало її лапищами. Наша земля, наш край!». Маючи сміливу вдачу і відважне серце ( «Ех, люблю я в бою гуляти, ворогам голови стинати!..»), зустрічає однодумців козаків Максима і Назара, котрі приходять йому на допомогу. Але справжньою вірною помічницею для Северина стає чарівна шабля, власне, вона й стає для нього дороговказом у подальших діях. А ще – летючий корабель, який постав спочатку «без вітрил та без крил».
Автор казкової повістини, який, звісно, стоїть на боці добрих сил, наділяє шаблю безліччю пестливих та відважних імен. Серед них це і шабелька подруженька, і подруга вірна, і гостра подруга, рідна, бойова помічниця, надійна. Відтак не шкодує «ніжних епітетів» для Змія: потвора зелена, дідько триголовий, клята гидотна потвора на три пащеки, виродок зелений, крилате гаддя, ненажерлива макітра, змій негідник, клятий Змій, вража сила, очі банькаті, вилупкуваті… Не обходиться казка і без чарівних речей: вже відома всім шабля, колосок із зернятками, яблуневі листочки.
Авторська мова багата метафоричними розкішними вкрапленнями: небо сліпучими вогненними батогами краяли блискавиці, бурмотіли і лунко вдаряли громи, всіх проковтнула морська безодня, злом ниву засіває, подвір’я біля хати приголубив вечір. Майстерно виписані діалоги трьох змієвих голів поміж собою. Вдало вбудовані у тло тексту речення – антоніми: «Люди ростили-пестили жито, сподівалися на хліб, а збиратимуть горе. Замість збіжжя – Змій-дракон дим і попіл посіяв (хліб-горе, збіжжя-попіл), високо літає – низько сідає. Прислів’я, приказки… Жодна казка без них не обходиться. Це елементи народної мудрості, які збагачують твір будь-якого жанру: одна розумна голова – добре, а дві – ще краще; чеши дідька зрідка, але назавше, козацькому роду – нема переводу. А ось ця – поскачеш, враже, як пан Змій скаже, мені здається, авторська. Особисто ніде не зустрічала.
Як і будь-яка інша казка, ця також має ряд глибоких символів. Мова про дубовий козацький хрест. Дуб символізує незламну стійкість і чоловічу силу, могутність та довговічність, цілісність й здоров’я. А в українців це ще й дерево життя, символ роду, оберіг козаків. Недарма ж існує повір’я про те, що доки на Хортиці шумітимуть дуби, доти буде незнищенна Україна. Символ хреста існував задовго до християнства, означав чотири кінці світу. У християнстві символізує спасіння через залученість духу (вертикальна лінія) у часовий простір (горизонтальна лінія). Тож можна тільки уявити, яку енергетичну могуть несе в собі хрест та ще й дубовий. А якщо ще й у казці… Недарма чарівна шабелька просить козака Северина торкнутися рукою козацького дубового хреста й сказати:
«Гей, вітре могучий,
Крізь хмари налітай,
Корабель летючий
На крилах піднімай!»
І найважливіша родзинка казки: три сорочки – три вишиванки. Саме вони стають вітрилами, які підіймають корабель у повітря і він стає летючим. Северин летить до рідного краю, об’єднується з козаками Максимом та Назаром і разом вони стинають голови Змію. Але тут варто детально зупинитися на описовості згаданої події. Перше вітрило було із сорочки-вишиванки, яку пошила дружина Северина Оксана: «У цій сорочці – сила землі рідної та любов велика». Другим вітрилом стала Максимова святкова сорочка, яку йому вишила мама: «В цій сорочці – краса і сила рідного краю». Третю вишила Марічка – наречена Назара: «В цій сорочці – краса і сила любові дівочої». Пересипана українськими піснями, казка налаштовує на добрий лад. А ще ж особливого чарунку додає постійна присутність природних стихій: вітер-степ, море-хвилі-вода…
Дуже доречно вплітаються у казковий сюжет українські народні традиції, зокрема, свято першого снопа, часті піснеспіви. Якщо бути уважним, то можна помітити і виокремити птахів, які також є учасниками твору. Вони символізують добро і зло: «Жайвір – маленька пташина, а голос який має… Хлопці і дівчата, може, й ми щось заспіваємо?». «Тривожно каркаючи, літали над сплюндрованим житнім полем круки – такі самі чорні, як і воно».
Сонячна казкова повістина, яка наповнена любов’ю до рідного краю, до єдності, пробуджує у кожному, хто її читає (читатиме), жагучий Дух патріотизму. Книга щедро проілюстрована малюнками відомого тернопільського художника Євгена Удіна.
До слова. Цікава історія казкового твору: на світ з’явився у 1995 році. А прем’єра вистави відбулася у 2009-ому. Актори Тернопільського академічного обласного театру актора і ляльки (художній керівник театру Іван Шелеп) зуміли майстерно передати і відтворити на сцені духовну серцевину написаного автором. На мистецькій ниві відбувся блискучий тандем письменника Богдана Мельничука і режисера Володимира Лісового. Згадує Богдан Іванович: – Якось гостював у нашому місті відомий український поет, лауреат Шевченківської премії, правозахисник, наш краянин Степан Сапеляк. Ми зайшли з ним до лялькового театру і тихенько сіли в останньому ряду. Якраз там йшла вистава «Козацькі вітрила». Тривала хвилин п’ятдесят. Степан був під враженнями від побаченого. Поки глядачі вставали з місць, він вибіг на сцену і покликав увесь колектив. Представився, сказав хто він є і виголосив невеличку промову про те, як необхідно, щоб цю виставу побачили діти на Сході України. Відразу запросив театр на гастролі до Харкова. Але… але не судилося, бо десь через півроку Степан помер»…
«Пришпореним поїздом мчимо у західний світ. І не чуємо, як ридають на рейках струни бандур». Ці рядки належать Богдану Мельничуку. Є над чим поміркувати.
Валентина СЕМЕНЯК,
письменниця
Фото автора
